Софійська вулиця, 18-20 ст. (архіт., іст., містобуд.). Пролягає вздовж південного схилу Старокиївського плато від Майдану Незалежності до пл. Софійської і вул. Володимирської, перетинається з пров. Михайлівським. Одна з центральних магістралей історичного ядра міста. Виникла на стародавньому, відомому з часів Київської Русі, шляху від собору Святої Софії (звідси й назва) до Лядської брами, що входила до оборонної системи Старого міста. Під сучасною назвою відома з кін. 18 ст. 1935-90 носила ім’я Калініна Михайла Івановича (1875-1946) - більшовика, державного, політичного діяча СРСР. Забудова вулиці здійснювалася досить швидко, відповідно до генерального плану міста 1837. У 1837-39 прокладалися вулиці на території Верхнього міста, згідно з проектом регулярного планування кварталів, на місці оборонних валів Старокиївської фортеці. Необхідність нових містобудівних рішень була викликана влаштуванням Печерської фортеці та будівництвом університету. 1869 віднесена до 1-го розряду (тобто до головних вулиць міста). На ній дозволялося зводити лише цегляні будинки (не менше двох поверхів). Однак малоповерхова забудова вулиці залишалася майже незмінною до 1870- 80-х рр. Принципово нова виникла у кін. 19 ст. внаслідок того, що домовласництво стало вигідним вкладенням капіталу, а розвиток будівельної техніки давав можливість споруджувати прибуткові будинки. Масове житлове будівництво кін. 19 – поч. 20 ст. зумовило новий масштаб і силует забудови, сформувало в цілому той фонд споруд, що й дотепер визначає історичне середовище центральних районів міста. Наявна щільна забудова фронтів вулиці утворена різноповерховими житловими будинками 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. Характер цілісного історичного довкілля дещо порушує масивний житловий будинок № 16, а також нова адміністративна будівля № 11-15 у сучасних архітектурних формах. Архітектуру класицизму репрезентують житлові будинки № 9 (1854-57, арх. П. Спарро), № 23 (серед. 19 ст.); історизму – № 6 (2-а пол. 19 ст., архітектори П. Воронцов, С. Рикачов), № 7 (2-а пол. 19 – поч. 20 ст., архітектори А.-Ф. Краусс, М. Самонов), № 10 (1882, архітектори П. Воронцов, В. Ганке), № 17 (1870, 1899-1900, інж. О. Шталь, арх. М. Артинов), № 18 (1888-89, арх. В. Ніколаєв), № 19 (1881, арх. П. Спарро), № 20/21 (1869-70, арх. А. Сопоцинський), № 25-а, 25-б (кін. 1880-х рр.); радянську архітектуру повоєнного часу – № 16/16 (1955-56, арх. Й. Кривоглаз).

На вулиці проживали відомі діячі науки, культури, громадсько-політичного життя: в № 3-б – драматична актриса Л. Бугова, співак М. Медведев (за цією ж адресою містилися організовані та очолювані ним Оперні, музичні й драматичні курси), солістка київської опери М. Скибицька; в № 16/16 – композитори К. Домінчен, О. Зноско-Боровський, Є. Зубцов, А. Коломієць, П. Май- борода, П. Поляков, Л. Ревуцький, А. Свєчников, В. Сєчкін. В садибі № 7 на поч. 20 ст. містилася Художньо-реміснича навчальна майстерня друкарської справи, в якій працювали художники П. Васильченко, Ф. Красицький, видавець В. Кульженко.

У будинках, що не збереглися, проживали: в № 12 у квартирі № 3 у 1944- 73 – кінооператор, заслужений діяч мистецтв України (з 1995) В. Калюта; в № 14/13 – юрист, політичний, державний діяч доби Української революції А. В’язлов (в цьому ж будинку 1901 містилися Класи живопису, малювання та креслення, де викладали відомі художники); в садибі № 16/16 (тепер на цьому місці житловий будинок композиторів) в готелі «Софія» зупинявся письменник О. Купрін, 1934-43 тут мешкав композитор А. Ольховський.

Фотогалерея