Володимира місто — прийнята наукою назва київського дитинця кінця Х — 1-ї половини XIII ст., збудованого під час князювання Володимира Великого.
Місто було обнесене земляним валом та ровом, які пролягали вздовж північних схилів Старокиївської гори на схід до урвища в районі сучасного фунікулеру, далі повертали на південь по теперішній Михайлівській площі у напрямку вулиці Великої Житомирської та простягалися вздовж її правого боку до Гончарного яру (урочище Гончарі). На перетині вулиць Володимирської та Вел. Житомирської знаходилися Градські (пізніше Софійські, Батиєві) ворота. Були ще також (опосередковано підтверджується літописними даними) дерев'яні ворота в районі нинішньої Михайлівської площі як вихід до Боричевого току, яким спускалися до пристані на Почайни.
Територія міста Володимира становила близько 10-12 га (за різними джерелами). Вали міста мали в своїй основі дерев'яні конструкції та до наших днів не збереглися. В древності вони підновлювалися за правління Ярослава Мудрого, потім у XVII ст., в часи Богдана Хмельницького і востаннє у XVIII ст. за фельдмаршала графа Христофора Мініха.
На Старокиївській горі. «Місто Володимира» – умовна назва київського дитинця 9 — 1-ї пол. 13 ст., спорудженого за часів великого київського князя Володимира Святославича. Укріплення міста будували здебільшого в природних межах Старокиївської гори, де розташовувалося раніше городище Кия (див. ст. 85). Від урочища Гончарі земляний вал проходив північно-західним і північним краєм гори до яру, що відмежовував «місто Володимира» від «міста Ізяслава-Святополка» на південному сході, потім повертав на південь сучасною Михайлівською у напрямку вул. Великої Житомирської, далі проходив по її правому боці до перетину з вул. Володимирською, де стояла головна в'їзна брама до міста – Софійська. Від брами лінія укріплень пролягала на північний захід до схилів над урочищем Гончарі. Територія дитинця становила 10 га. Перші археологічні дослідження київського дитинця провів 1824 К. Лохвицький, який відкрив фундаменти Десятинної церкви. 1832 в районі Андріївської церкви він розкопав давній фундамент, котрий, на його думку, був залишком Хрестоздвиженської церкви 1215. У 1838 О. Ставровський, проводячи розкопки в садибі Корольова (вул. Велика Житомирська, 4-6), виявив незначні руїни стародавньої споруди, які він ідентифікував як залишки Феодорівського монастиря. У 1890-х рр. Й. Хойновський розкопав на території колишньої садиби Трубецьких (вул. Володимирська, 1-3) понад 50 поховань 10—13 ст. Багато археологічних пам'яток київського дитинця дослідив В. Хвойка 1907—08 на Старокиївській горі, де він знайшов рештки язичницького капища (див. ст. 85.2), фундаменти князівського палацу за апсидами Десятинної церкви («терем камен поза градом»), поряд — велику братську могилу жертв монгольської навали 1240, житла і майстерні ремісників 11-13 ст. У кількох місцях В. Хвойка виявив рештки фундаментів і щебінь. У 1908-14 під керівництвом Д. Милєєва розкопано ділянку рову, що відгороджував стародавнє городище, фундаменти східної і північної частин Десятинної церкви та двох палацових споруд 10 ст., розташованих на південь і на захід від церкви. У колишній садибі Трубецьких Д. Милєєв відкрив стародавні поховання і братську могилу часу монгольської навали 1240. У 1913 В. Стефанович і О. Ертель дослідили Софійську браму. 1926 С. Гамченко продовжив розкопки у садибі Трубецьких й відкрив поховання 9-10 ст. У 1936-37 великі археологічні дослідження на Старокиївській горі провів Ф. Мовчанівський.
Під час розкопок виявлено дві ділянки рову, що захищав стародавнє городище, житла, ремісничі майстерні 10-13 ст., вдруге відкрито язичницьке капище. 1938-52 археологічні дослідження здійснював М. Каргер, який повністю відкрив фундаменти Десятинної церкви, дослідив залишки жител, ремісничі майстерні на вулицях Володимирській, 2, Великій Житомирській, 4-6, у пров. Десятинному, 6. У 1955 на вул. Володимирській, 7-9 В. Гончаров відкрив ділянку стародавнього міста – залишки житлових будівель 10-13 ст., горна для плавлення кольорових металів, знайшов тут скарб золотих речей. 1957 В. Богусевич на території тієї самої садиби дослідив житло 10-11 ст. і завал будівельних матеріалів. 1958 С. Кілієвич провела розкопки в північно-східній частині Старокиївської гори, де було відкрито житла 12 ст., між якими збереглися сліди частоколу, що розмежовував ці садиби. 1965—69 П. Толочко та С. Кілієвич дослідили північно-західні схили Старокиївської гори, де розкопали житла 10-11 ст., гончарну піч, відкривши новий густонаселений район стародавнього Києва. З 1970 систематичні планові дослідження території проводить Київська постійно діюча експедиція (Відділ археології Києва ІА НАН України). Зокрема, розкопками В. Кілієвич відкрито житлові й господарські будівлі 10-11 ст., ковальську та ювелірну майстерні, будівельний майданчик 10 ст., на якому розташовувалися печі для випалювання плінфи тощо. 1970—72 П. Толочко і В. Гончаров відкрили рештки мурованої палацової споруди, яку дослідив 1981-82 В. Харламов. 1975—76 П. Толочко і Я. Боровський виявили і дослідили у садибі № 3 на вул. Володимирській язичницьке капище 10 ст. і ротонду 12-13 ст. 1983 В. Харламов і Я. Боровський відкрили собор Феодорівського монастиря, заснований 1128. Дослідили його 1984-85 С. Кілієвич та В. Харламов. 1993, 1998-99 І. Мовчан, Я. Боровський і В. Гончар у садибах № 8, 12 на вул. Володимирській дослідили оборонний рів, жіноче поховання 10 ст., частину міської забудови 10-13 ст., житлові комплекси 11-13 ст. і садибу ювеліра 13 ст. Глибина залягання культурного шару на території «міста Володимира» – від 1,5 до 3,5 м. Його центром була Десятинна церква (989—996), навколо якої на схід, південний схід і захід стояли князівські муровані палаци. В 11 - 1-й пол. 13 ст. дитинець, як і раніше, залишався в межах «міста Володимира». Великий князівський двір займав його північно-східну частину. На території дитинця розташовувалися церковні та монастирські двори, родинні князівські та боярські садиби, обнесені вздовж вулиць дерев'яними парканами.
В 11- 13 ст. у «місті Володимира» було споруджено: Андріївський (Янчин) монастир (1086), Василівську (1183) і Хрестоздвиженську (1215) церкви. На території великих феодальних дворів були також ремісничі майстерні та житла ремісників і челяді. 1240, під час захоплення міста монголо-татарами, найбільше постраждала його центральна частина – дитинець, який відтоді втратив значення політичного та адміністративного центру Києва.
