Після закінчення академії висвячений на священика, працював законовчителем Златопільської гімназії. З 1895 – перший настоятель залізничної церкви на ст. Козятин, потім служив священиком у Вінниці, одночасно працював законовчителем Вінницької жіночої гімназії. З 1899 – законовчитель чоловічої та жіночої гімназій у Білій Церкві, один із засновників місцевого Свято-Миколаївського братства. З 1910 – у Києві, законовчитель приватної гімназії М. Стельмашенка, жіночої гімназії М. Стельмашенко, Шостої чоловічої гімназії. У 1910-х рр. – член Київського повітового відділення єпархіальної училищної ради, Київського релігійно-просвітницького товариства, місцевої громади Червоного Хреста, Клубу російських націоналістів. Під час 1-ї світової війни служив у лазареті Київського навчального округу. З початком революції усвідомив свою національну належність і прилучився до руху за створення УАПЦ. Увійшов до складу організованої у квітні 1919 другої Всеукраїнської православної церковної ради – нового тимчасового органу в справі заснування майбутньої УАПЦ. Перша українська парафія в Києві почала діяти у Микільському військовому соборі. 22 травня 1919 тут відбулося перше урочисте богослужіння, на якому він правив разом з протоієреєм В. Липківським та іншими священиками. 3 травня 1920 за участь в українізації православних парафій, зокрема, за богослужіння в соборі Святої Софії, керуючий справами Київської єпархії заборонив йому правити службу. З 1919 брав участь у діяльності перекладової комісії при ВПЦР, яка займалася справами перекладу Святого Письма та богослужбових книг українською мовою (певний час її голова). Перекладацькими справами опікувався як член Президії ВПЦР чотирьох її складів у 1919–27 (всього впродовж 1917–30 їх було п'ять). Під час Першого Всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ 14–30 жовтня 1921, що відбувався у соборі Святої Софії, обраний товаришем голови президії собору. На одному з засідань прочитав доповідь «Рідна мова в Церкві». 23 жовтня 1921 під час літургії в соборі Святої Софії в результаті пресвітерської хіротонії о. В. Липківського було висвячено на митрополита Київського і всієї України. Предстоячим цього обряду, в якому взяли участь 30 священиків і 12 дияконів, був протоієрей Н. Шараївський. 25 жовтня 1921 митрополит УАПЦ В. Липківський висвятив його на архієпископа Київського. Служив у Софії Київській. 1921–23 викладав на шестимісячних богословських Пастирських курсах УАПЦ. Разом з іншими членами ВПЦР підготував низку документів УАПЦ: «Відозва ВПЦР до духівництва України», «Історична записка про минуле життя Української Православної Церкви і відродження її автокефалії» та ін. 1926 згадується в документах ВПЦР як духовний керівник Київської (сільської) округи (єпархії) УАПЦ. Тривалий час (1919–27) був заступником митрополита В. Липківського, учасником Великих Покровських і Микільських зборів УАПЦ. Публікував статті в часописі «Церква і Життя». 1926, під час арешту митрополита В. Липківського, керував УАПЦ. 17–30 жовтня 1927 як делегат брав участь у роботі Другого Всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ, де читав доповіді «Основні вимоги сучасного християнського світогляду в галузі вчення віри» та «Богослужбова галузь церковного життя». Після усунення митрополита В. Липківського від керівництва УАПЦ під тиском ДПУ на цьому Соборі переобраний з посади митрополичого заступника. Після тривалих поневірянь помер від голоду.
В березні 1934 надгробну плиту знято (зберігається у фондах заповідника), місце поховання забруковано [1668].