У 1886 на місці старої на той час будівлі на межах садиби консисторії з митрополичим садом і садибою собору Святої Софії планували спорудити новий одноповерховий мурований флігель за проектом арх. В. Ніколаєва (не здійснений).
Збудований за проектом арх. Є. Єрмакова підрядчиками Ф. Aльошиним і Й. Пиптєвим у два етапи. Впродовж літньо-осіннього періоду 1903 на межі садиб Київської духовної консисторії та будинку митрополита (за рахунок частини його саду) зведено двоповерховий з підвалом, цегляний, у плані прямокутний будинок з бічним ризалітом на дворовому фасаді, вкритий трисхилим дахом з мансардою у тильному схилі. В жовтні з будинку митрополита до нього було перенесено архів і всі речі канцелярії Київської єпархіальної училищної ради. 14 листопада після літургії у соборі Святої Софії митрополит Київський та Галицький Флавіан (Городецький) освятив новобудову. На першому поверсі розмістилися канцелярія та дві кімнати для письмоводителя, на верхньому – зала з приймальнею та квартира діловода ради з п'яти кімнат. У підвальному поверсі, згідно з контрактом, було влаштовано дві кімнати, в мансарді – кімнату й кухню. Вхід у підвальний поверх здійснювався через цегляну прибудову зі східного боку будинку. Приміщення ради та житлових квартир опалювали голландські груби й каміни. Стелі у залах та їдальнях квартир прикрашало розфарбоване ліплення. Пофарбовано було голівки на грубах і каміни. Квартиру на верхньому поверсі обладнано балконом. Будинок електрифіковано, проведено каналізацію та підключено до водогону. Від митрополичого саду його відокремлював цегляний паркан. Під час будівельних робіт було знижено рівень поверхні ґрунту і передбачуваний підвальний поверх зроблено напівпідвальним; в ньому розмістили книжковий склад. У листопаді 190G7 Київська єпархіальна училищна рада вирішила зробити прибудову на два поверхи без підвалу до наявного будинку для канцелярії, приміщення якої планували звільнити для книжкового складу, педагогічного музею, редакції журналу «Западно-русская начальная школа», який видавала Єпархіальна училищна рада, та її архіву. Проект і кошторис розробив арх. Є. Єрмаков. Згідно з кошторисом, двоповерхову прибудову мали звести з цегли на вапняному розчині зі стінами завтовшки у дві з половиною цеглини з потовщенням цоколю, пілястр, карнизів, парапетів, брандмауера. Miжповерховi та горищні перекриття – з дерев'яних балок, під груби укладено металеві двотаврові балки, дах – з кроквяних ферм і бляшаною покрівлею, пофарбований мідянкою, з трьома півциркульними слуховими вікнами тощо. 13 серпня 190G8 отримано дозвіл митрополита надати в користування Єпархіальної училищної ради ділянку саду митрополичого дому пл. 60,99 кв. сажнів для прибудови до наявного будинку ради із заходу двох квартир. Наприкінці літа підрядчик Й. Пиптєв почав зводити прибудову. В умови контракту на торгах було внесено влаштування підвального житлового поверху, не передбаченого кошторисом і проектом. У середині жовтня прибудову закінчено вчорні. У січні 1909 приміщення в будинку розподілялися наступним чином: на другому поверсі – зала засідань, п'ятикімнатна з кухнею квартира єпархіального доглядача церковних шкіл М. Бєлогорського та шестикімнатна з кухнею квартира діловода ради І. Соколова, на першому поверсі – канцелярія, яка займала три кімнати, п'ятикімнатна з двома кухнями квартира скарбника ради П. Петрушевського та квартири службовців канцелярії ради з чотирьох кімнат і кухнею; у напівпідвальному поверсі – кімната розсильного, трикімнатна з кухнею квартира священика П. Головкова, аналогічна квартира та двокімнатна з кухнею квартира, яку здавали у найм. Під час будівельних робіт вирішили змінити функціональне призначення приміщень у прибудові: замість канцелярії, педагогічного музею, редакції та її архіву розмістити на першому та другому поверхах квартири для родин службовців ради. Для цього додатково облаштовано ванні кімнати, дерев'яні гвинтові сходи, що сполучали квартиру на верхньому поверсі з кухнею в мансарді, за фасадом замість двох сплановано три кімнати, стелі двох віталень і двох їдалень прикрашено ліпленням. У підвальному поверсі з боку чолового фасаду влаштовано двокімнатну квартиру з кухнею, з боку двору – приміщення загального користування для прання білизни та приміщення для двірника з однією запасною кімнатою. Парадні сходи продовжено з рівня першого до рівня підвального поверху, де замість кухні у старій частині будинку розміщено житлову кімнату, а кухню перенесено до входу в підвал у цегляній прибудові зі східного боку. Влітку 1909 роботи провів підрядчик Й. Пиптєв. У середині жовтня того ж року прибудову повністю завершено (з опорядженням) та передано у володіння ради. Восени 1909 розпочато ремонт у старій частині будинку: замінено підлоги підвального поверху, покрівлю даху, виправлено груби. Після пожежі 5–6 червня 1910, що завдала будинку збитків на 116 тис. крб., проведено ремонтні роботи, які тривали до жовтня. Восени того ж року зроблено бетонні підлоги в підвалі, сплановано й замощено двір, влаштовано тротуар вздовж фасаду, піддашки над приямками вікон підвального поверху з боку двору в прибудові, бетонні перемички вікон підвалу. 1911 замінено прогнилі підлоги напівпідвального поверху в обох частинах будинку. 1912 підрядчик М. Пекішев провів зовнішній ремонт всієї споруди (покрівельні та малярні роботи), а також внутрішні малярні, столярні роботи й тинькування в підвальному поверсі (побілка стін, стель і відкосів, наклеювання шпалер, пофарбування підлог, вікон і дверей тощо). 1913 ремонт продовжено у приміщеннях канцелярії та обладнаних балконами квартирах другого поверху, які займали діловод ради і єпархіальний доглядач. Стелі зал і їдалень мали колірне розфарбування, в інших кімнатах – побілені. Влітку 1914 відремонтовано квартиру на першому поверсі, яку займав священик П. Головков. Того ж року розпочато роботи із заміни прогнилих підлог у двокімнатній квартирі з кухнею в підвальному поверсі нової частини будинку. Влаштування цегляного вентильованого підпілля та залиття гудронітом дощаної підлоги виконав фахівець Л. Щепановський до серпня 1915. У повоєнний період неодноразово проводили ремонтні роботи: в 1960-х рр. – ремонт і пофарбування даху та фасаду, роботи в інтер'єрі; 1974 – ремонт приміщень колишньої квартири; 1976 – ремонт даху; на поч. 1980-х рр. – заміну обрешітки та покрівлі даху, дощаного обшалювання стін мансарди, ремонт і реставрацію вінцевого карниза, брандмауерів, парапетів, димарів, міжповерхового карниза, тинькування цоколю, заміну гранітних східців ґанку; 1986–87 – ремонт і пристосування під нову функцію приміщень першого та другого поверхів; 1988 – силікатне пофарбування фасадів; 1992–94 – ремонт інтер'єрів і фасадів. 1999 під час ремонтних робіт замінено конструкції та покрівлю даху з підняттям рівня гребеня і зведенням вищих за дерев'яні цегляних стін мансард, що збільшило об'єм останніх і змінило загальний вигляд тильного фасаду. Тоді ж посилено дерев'яні конструкції балкового горищного перекриття, розпочато ремонт фасадів. Ремонтні роботи завершено на поч. 2006.
Після скасування Київської єпархіальної училищної ради будинок зберігав житлове призначення. 1920 у восьми його квартирах мешкали колишні члени та службовці ради. У складі Софійського заповідника (з березня 1944) функціональне використання будинку змінено, в ньому розміщувалися державні інститути та установи: «Діпросільбуд», Київський філіал Державного проектного інституту штучного волокна, Головне управління проектних організацій Держбуду УРСР, Київський спеціалізований трест овоче-молочних радгоспів Міністерства радгоспів УРСР, видавництво «Будівельник», інститут «Укрпроектреставрація», Управління охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури Держбуду України, науково-технологічна лабораторія «Конрест» тощо.
Двоповерховий з напівпідвалом, мурований, пофарбований, у плані прямокутний. Односекційний, планування коридорного типу. Двом сходовим кліткам на одній поперечній осі відповідають ризаліти чолового і тильного фасадів. Завершений трисхилим дахом з бляшаною покрівлею, у південному схилі якого влаштовано мансарди. Конструкція даху – з дерев'яних крокв. Горищне та міжповерхові перекриття – пласкі, дерев'яні балкові; майданчики сходів – на цегляних склепінцях по металевих балках. Поздовжні стіни – несучі.
Оформлений у цегляному стилі. Суху пластику чолового, у два з половиною поверхи фасаду утворюють бічні розкріповки на ширину двох вікон кожна та незначний винос асиметрично розташованого ризаліту, підкреслені наріжними лопатками, рустованими на рівні першого поверху. Вертикальні виступи фасаду завершено трьома парапетами, поєднаними з півциркульними горищними вікнами. Основні горизонтальні членування утворюють високий цоколь з профільованим уступом, широкий профільований міжповерховий карниз із поясом сухариків, вузький профільований підвіконний карниз першого поверху. Широкий карниз із триуступчастими модульйонами-сухариками увінчує стіну фасаду. Під карнизом і над вікнами другого поверху два вузенькі профільовані гурти відбивають фризову смугу. Всі гурти та сухарики карнизів розкріповано на лопатках. Віконні прорізи цокольного поверху – з лучковими перемичками, акцентованими незначним рельєфним виступом мурування, верхніх поверхів – з пласкими перемичками. Вікна першого поверху декоровано пласкими прямокутними нішами, завершеними сухариками, та підвіконними нішами. Цегляний декор утворює шарувату поверхню стіни. Над віконними нішами фасад перетинає вузький валик. Простінки однакової ширини з прорізами прикрашено цегляною імітацією горизонтального рустування. Вікна другого поверху облямовано пласкими «вухастими» лиштвами із замковими каменями. Профільований гурт поєднує підвіконні карнизи, прикрашені сухариками на бічних розкріповках. Вхід в ризаліті обладнано бляшаним піддашком на ажурних металевих кронштейнах. Вхідні фільончасті двері з різьбленими полотнами ведуть на сходову клітку. Квадратну фрамугу з широким імпостом оформлено як і вікна першого поверху. Тильний фасад двоповерховий з мансардами та глибоким підвалом з приямком, над яким влаштовано бляшаний навіс. Площину стіни членує значно винесений ризаліт сходової клітки. Декоративне оформлення фасаду аналогічне чоловому, вікна обох поверхів прикрашено однаково – пласкими прямокутними нішами, завершеними сухариками. З двох балконів верхнього поверху зберігся один – зі східного боку. Горизонтальні членування тильного та торцевого фасадів повторюють членування чолового. У прибудові до південного торця будинку влаштовано вхід у підвальні приміщення.
В інтер'єрах частково зберігся ліплений декор, зокрема оформлення стелі колишньої зали засідань.
Єпархіальну училищну раду у справах церковнопарафіяльних шкіл засновано за постановою Київської духовної консисторії від 24 серпня 1884 на підставі затверджених російським імператором 13 червня того ж року «Правил про церковнопарафіяльні школи» та наступного імператорського указу від 12 липня 1884 про покладання на єпархіальних архієреїв піклування про церковнопарафіяльні школи. Першим головою училищної ради було призначено ректора Київської духовної семінарії – архімандрита Іринея, членами – кафедрального протоієрея Софійського собору П. Лебединцева, протоієрея І. Екземплярського, священика П. Солуху, який 25 жовтня 1884 обраний і затверджений на посаді скарбника. Тоді ж було обрано і затверджено членами ради професорів Київської духовної академії І. Малишевського та В. Пивницького. Восени того ж року надали згоду бути членами ради І. Богословський і управитель Київської удільної контори. Першим членом-діловодом ради призначено П. Іглатовича, якого згодом замінив на цій посаді священик П. Преображенський (кафедральний протоієрей Софійського собору в 1903–08, єпископ Чигиринський з 1908. Він на поч. 20 ст. очолював єпархіальну раду до своєї смерті 1911. У 1898 і 1901–03 постійними членами ради були ректор Київської духовної семінарії Феодосій (Олтаржевський), на поч. 20 ст. – єпархіальний арх. Є. Єрмаков. До спорудження цього будинку Київська єпархіальна училищна рада власного приміщення не мала і безкоштовно користувалася однією кімнатою у флігелі Софійського митрополичого дому, де розміщувалася канцелярія та проходили засідання.
У будинку проживали відомі церковні діячі.
1919– 27 у квартирі № 5-а з двох кімнат на верхньому поверсі, що мала спільну кухню із сусідньою квартирою М. Бєлогорського, – Липківський Василь Костянтинович (1864–1937) – засновник Української автокефальної православної церкви. Настоятель собору Святої Софії (з 3 липня 1919). Переклав з грецької повний чин Літургії св. Іоанна Златоуста (1920), «Чин всеношної служби» (1923), «Мінею» (опубл. 1927, разом з архієпископом Н. Шараївським) та ін. Був висвячений на митрополита Київського і всієї України в надзвичайний спосіб (пресвітерська хіротонія) членами Першого Всеукраїнського православного церковного собору 23 жовтня 1921 у Софійському соборі. Брав найактивнішу участь у заснуванні українських парафій і в перекладі служб Божих українською мовою. Відомий як талановитий проповідник. Обіймав цю посаду до Другого собору УАПЦ у жовтні 1927, на якому під загрозою закриття УАПЦ й арешту митрополита та інших провідних діячів церкви був усунутий з керівного поста. 1923, 1925, 1926 його заарештовували, востаннє – у жовтні 1937. Розстріляний у Києві. 1927–29 мешкав у келії в південній в'їзній вежі (див. ст. 503.5).
У кін. 1942 – на поч. 1944 (з перервами) – Мстислав (світське ім'я – Скрипник Степан Іванович; 1898– 1993) – єпископ Переяславський (з 1942), архієпископ Вінніпезький і всієї Канади УПЦ (з 1947), архієпископ і заступник митрополита УПЦ у США (з 1950) , митрополит УАПЦ в Європі й Австралії та місцеблюститель Київського митрополичого престолу (з 1971), патріарх Київський і всієї України УАПЦ (з 1990), патріарх Київський і всієї України УПЦ – Київський патріархат (з 1992).
У жовтні 1942 приїхав у Київ для підготовки об'єднавчого собору автономної й автокефальної церков. В Андріївській церкві був хіротонізований на єпископа Переяславського, однак заарештований окупаційною німецькою владою і вивезений до Житомира, потім – до Чернігова, Прилук. На поч. березня 1943 перебував у тюрмі в Києві, звільнений за клопотанням дружини колишнього українського посла в Німеччині та інших осіб після підписання заяви про відмову від проведення богослужінь, проповідування й участі в політичних акціях. На поч. 1944 емігрував.
1942– 43 – Никанор (світське прізвище – Бурчак-Абрамович; 1883–1969) – священик (з 1910), настоятель Свято-Михайлівської церкви у Житомирі(1915–19), активний учасник українізації православної церкви на Волині, редактор культурно-освітнього місячника «Світець»; секретар Волинського духовного правління; голова Волинського єпархіального з'їзду 3–10 жовтня 1921, під час якого в Свято-Троїцькому Почаївському соборі керував показовою першою українською службою; у березні 1922 засланий на три роки до Дерманського монастиря; єпископ Чигиринський (з лютого 1942), митрополит УАПЦ (з 15 вересня 1952).
13 березня 1942 прибув до Києва й очолив УАПЦ. За постановою собору єпископів від 17 травня 1942 його було піднесено до сану архієпископа Київського і Чигиринського. Брав участь у переговорах з митрополитом Української автономної православної церкви Олексієм (Громадським) і разом з єпископом Мстиславом (Скрипником) підписав Акт від 8 жовтня 1942. У вересні 1943 залишив Київ, на еміграції жив у Німеччині.
Тепер – адміністративно-службовий корпус заповідника [1660].