Навпроти західного фасаду собору Святої Софії. На місці сучасного будинку за часів Ярослава Мудрого розташовувався князівський палац, залишки якого могли бути розібрані у зв'язку з влаштуванням глибоких підвалин під будівлею архієрейського будинку. У кін. 16 – на поч. 17 ст. на цьому місці були дві дерев'яні споруди, що стояли на деякій відстані одна від одної. На плані І. Ушакова 1695 видно характер будівель, перекритих двосхилим дахом. 1697 пожежа в Софійському кафедральному монастирі зруйнувала архієрейський будинок. Наявна споруда має тривалу будівельну історію – з 1722 до 1757. 1722 - 1730, за архієпископа Київського і Галицького Варлаама (Ванатовича), споруджено одноповерхові «архієрейські покої». За планами Києва і Старокиївської фортеці конфігурація будівлі дає можливість прослідкувати формування її об'єму впродовж 18 ст. Вона мала Н-подібний план, витягнутий по осі північ–південь, глибокий підвал під усією спорудою. Головний вхід орієнтовано на схід – навпроти головного західного входу у собор Святої Софії. Однак, західну частину будинку показано з двома бічними і двома центральними ризалітами, що визначило первісний головний вхід на західному фасаді, перед яким розташувалось митрополиче подвір'я з в'їзною брамою в огорожі. Наступний будівельний етап – 1731 - 1747, за Рафаїла (Заборовського), який улаштував в будинку домову церкву в ім'я Воскресіння Христового. В архієрейських покоях було проведено оздоблювальні та ремонтні роботи. Здійснено перекриття закінченої мурованої будівлі митрополичої кухні, яка була розташована на південний захід від архієрейських покоїв. Там, де раніше була архієрейська лазня, стала келія з піччю, тоді ж вимуровано архієрейську і братську кухні, архієрейську кухню потиньковано. Джерела свідчать, що двоповерховий корпус (без фронтонів і мансарди, з меншим дахом за наявний) закінчили будувати перед 1735, оздоблювальні роботи продовжувалися до 1737. Наступні будівельні роботи за митрополита Тимофія (Щербацького) полягали в розширенні й оздобленні будівлі. Вони проводились під наглядом арх. С. Антонова. До головного об'єму будинку було прибудовано з півдня мурований одноповерховий прямокутний корпус і зроблено нині наявні фронтони на західному і східному фасадах, ком-позиційно пов'язані із західною брамою – «Брамою Заборовського». Тим самим архітектором в об'ємі даху влаштовано мансарду. За будинком розбито фруктовий сад і обгороджено решіткою. За митрополита Арсенія (Могилянського) для розширення покоїв з півдня надбудовано над корпусом дерев'яні келії для нього, де влаштовано другу – келійну церкву (завершено 1758). Роботи проводив також арх. С. Антонов. За того ж митрополита невідомий майстер прибудував до будинку з північного боку прямокутний в плані, двоповерховий мурований об'єм, в якому було влаштовано сходи у домову церкву на другому поверсі північного ризаліту. В листопаді 1764 в домовій церкві Воскресіння Христового проводилися тинькувальні роботи з оздоблення вівтаря листовим золотом. У покоях дому перероблялись і ремонтувалися груби, столярні вироби, меблі. 1817 арх. А. Меленський склав кошторис на ремонт даху над корпусом, що прилягав з південного боку до головного об'єму будинку (не існує), та стаєнного двору. Збереглися зроблені ним у 1819 креслення східного фасаду будівлі та план монастиря. На ньому зафіксовано муровану споруду будинку митрополита, половину його займала дерев'яна надбудова, яку передбачалося наново перекрити, навпроти митрополичої келійної церкви – будівля митрополичої кухні. 1825–38 проведено повну реконструкцію будинку: розібрано весь корпус з південного боку, підлогу мансардних приміщень, склепіння верхнього поверху замінено балковими перекриттями. Під житло митрополита на цей час було пристосовано корпус келій (згодом – бурса). 1840, за митрополита Філарета (Амфітеатрова), будівлю поновили. На верхньому поверсі з північно-західного боку влаштовано церкву в ім'я священномученика Макарія з окремими сходами з боку братського корпусу, освячену 1 вересня 1840. За описом 1854, на верхньому поверсі було десять «чистих» кімнат, одна кімната лакейська, вітальня та передпокій з парадними сходами; на нижньому поверсі – передпокій, зала, вітальня і спальня, в якій мав приміщення економ митрополичого дому, із західного боку – дві кімнати послушників, одна для садівника, лазня і митрополича кухня, ліворуч від парадного ґанку – економічна комора, під поверхом – мурований льох. Наступне розширення здійснено 1860–80, коли до невеликого об'єму, після розібраної прибудови, до корпусу з півдня було прибудовано цегляний двоповерховий об'єм із заокругленими наріжжями в західній частині, в його інтер'єрі влаштовано велику залу та сходи на другий поверх. За описами 1860, 1866 і 1872, приміщення верхнього поверху не за-знали змін, але третій передпокій з парадними сходами 1861 перероблено заново, інтер'єри домової церкви в ім'я священномученика Макарія 1870 було поновлено, тоді ж з метою розширення приміщення для парафіян були пробиті в стіні з правого боку двері в суміжну кімнату. Вхідні сходи у церкву також заново переробили: влаштували закритий коридор і прибудували нові кам'яні сіни, перед входом поставили лави для парафіян. В нижньому поверсі з лівого боку парадного ґанку, де була комора, 1861 влаштовано чисті кімнати: залу, вітальню, передпокій, спальню, дві кімнати з теплими стінами для послушників, нову комору під сходами, замість лазні – митрополичу кухню з двома коморами і з новим закритим входом на верхній поверх. Ремонти будинку проводилися також 1878 і 1879. У 1884–86, за митрополита Платона (Городецького), зроблено двоповерхову прибудову з західного боку під наглядом єпархіального арх. В. Ніколаєва, який розробив 1885 проект реконструкції будівлі. До західного фасаду прибудовано ще один об'єм, на другому поверсі – великий балкон, що змінив його вигляд. 1887–88 в будинку переробили лазню за проектом інж.- арх. О. Середи з метою відокремлення її від житлового приміщення і запобігання вологості, для чого звели нову цегляну стіну. 1892 стіни і склепіння домової церкви покрили блакитною олійною фарбою з орнаментами, місцеві майстри виконали розпис склепіння. Тут з'явилися зображення: «Спаситель», «Євангелісти», над престолом – «Святий Дух». У березні 1900, за митрополита Іоанникія (Руднєва), єпархіальний арх. Є. Єрмаков склав акт обстеження будинку, який містив висновок, що будівля перебуває в аварійному стані: стіни в багатьох місцях дали тріщини, особливо зовнішні, що прилягали до новозбудованої кам'яної лазні надвірних служб митрополичого подвір'я. Окрім того, повного ремонту потребували усі приміщення і частина даху. Зберігся документ із кошторисом витрат на проведений ремонт. Під час ремонту приміщення другого поверху і східний фасад було прикрашено ліпленням, яке виконав ск. М. Іванов. 1913 до східного фасаду прибудовано тамбур. 1914–17 частину приміщень будинку займав лазарет Свято-Володимирського братства для поранених і хворих нижчих воїнських чинів, який перебував під патронатом Російського товариства Червоного Хреста. В квітні 1917, за митрополита Володимира (Богоявленського), здійснено ремонт будівлі.
До 1917 в будинку містилося управління Київської митрополії. 18 квітня 1919 частину приміщень зайняли солдати Першого Радянської України гаубично-артилерійського дивізіону. В цей час монастирське майно грабували, руйнували. Домову церкву в ім'я священномученика Макарія передано парафіянам.
1918 - 1924 тут містився Український архітектурний інститут, 1924 - 1930 – відділ революції Центрального історичного архіву, 1930 – Архів революції. З 1930-х рр. і до Великої Вітчизняної війни будинок займала комендатура Києва. В цей час було знищено розписи на фасадах і в інтер'єрі будинку, який відгородили парканом від собору Святої Софії. Великий ремонт із зміною внутрішнього планування проведено 1946–48 з метою пристосування будівлі для Академії архітектури УРСР, у зв'язку з чим реконструйовано мансардне приміщення (автори проекту – архітектори Л. Граужис і З. Яблонський). У 1970-х рр. будинок звільнено від сторонніх організацій. 1980 реставровано і пристосовано під Музей архітектури УРСР. 1980–94 інститутом «Укрпроектреставрація» проведено комплексні наукові дослідження, архітектурний обмір і дослідження в натурі, розроблено ескізний проект реставрації пам'ятки (автор – арх. С. Юрченко, за участю архітекторів О. Левіна, І. Перепелициної, С. Попова, А. Попової, І. Яковлева, мистецтвознавця А. Шамраєвої), яка продовжується донині.
Двоповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, побілений, у плані Н-подібний, витягнутий по осі південь– північ, з двома гранованими ризалітами, що створюють парадний підхід до будинку зі східного боку. Перекриття пласкі балкові, у підвалах, домовій церкві у північному ризаліті і вестибулі перекриття первісно склепінчасті. Дах із заломом. Оздоблений у стилі бароко. Архітектурна композиція дуже виразна і має вигляд споруди, створеної за єдиним рішенням. Архітектура першого поверху з його товстими стінами і вікнами, схожими на амбразури, відрізняється трохи важкуватими формами від архітектури другого поверху. Розташо-ваний за віссю симетрії східного фасаду головний вхід веде у вестибуль (сіни), по боках якого – просторі приміщення першого поверху. У північно-західному куті вестибуля розміщено парадні гранітні сходи, які ведуть на другий поверх. Внутрішні цегляні стіни відповідають зовнішнім пілястрам, які членують фасади будинку по вертикалі, а розташування внутрішніх приміщень відповідає приміщенням, що групуються (по три у кожної групи) по вікнах, утворюючи ритм фасадів. Глибоко посаджені вікна першого поверху підкреслюють монументальні форми, характерні для українського бароко 17–18 ст., у той же час прямі вікна другого поверху, оздоблені лиштвами і трикутними фронтончиками, акцентують центральну частину фасаду. Членування другого поверху відповідають членуванням першого, але пропорції його витонченіші і стрункіші. Площини між фронтонами на східному фасаді, а також карнизи прикрашені ліпленими орнаментами у вигляді гірлянд. Пілястри, що тягнуться по всій висоті першого поверху, відповідають характеру пілястр другого поверху. Зі східного і західного боків розміщено високі фронтони криволінійного контуру, завершені волютами. У фронтонах – віконні отвори мансарди. Багатопрофільований гурт вінцевого карниза, вертикальні членування стін-пілястр органічно зв'язують будівлю з ансамблем Софії Київської.
Будинок – один з найкращих зразків цивільної архітектури 18 ст. в Україні. Впродовж майже трьох століть будинок слугував резиденцією митрополитів Київських і Галицьких, які постійно або тимчасово проживали у ньому.
1722 - 1730 – Варлаам (світське ім'я – Ванатович Василь (?–1752) – церковний діяч, вихованець Києво-Могилян- ської і Московської слов'яно-греко-латинської академій. По закінченні останньої прийняв чернечий постриг у Тихвінському Свято-Успенському монастирі Новгородської єпархії, 1719 – 1718 – його архімандрит. 22 січня 1722 призначений Святійшим Синодом, 14 травня висвячений у Москві у сан архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії. 29 жовтня прибув до Києва, який вже впродовж чотирьох років не мав архіпастиря. Порушив справу в суді про церковне майно монастиря під час відсутності в Києві митрополита 1717 - 1721. У 1724 безуспішно клопотався про повернення єпархії статусу митрополії. Значну допомогу надав Києво-Могилянській академії, зокрема у зведенні мурованих будівель, серед яких конгрегаційна церква і бурса; матеріальній підтримці викладачів і студентів. 1725 академію безпосередньо підпорядкували архієпископу Варлааму. За нього було відновлено виплату грошей на утримання академії з Генеральної скарбової канцелярії. За архімандрита Варлаама продовжено внутрішній розпис собору Святої Софії, розширено муровану Трапезну (Малу Софію) «запасною палатою» з церквою в ім'я Праведного Лазаря, розпочату за Варлаама (Ясинського), під Трапезною влаштовано підвальні приміщення складів, які з'єднувалися мережею підземних ходів по всій території монастиря. Навпроти Трапезної збудовано одноповерхову хлібню, пізніше зайнятою дикастерією, впорядковано подвір'я монастиря. Чинив спротив церковно-адміністративним пере-творенням, обстоював інтереси монастирів в їх суперечках з міською владою, про що на нього був складений донос. За наказом імператриці Анни Іоаннівни владику разом з усіма членами консисторії – ігуменами київських монастирів і кафедральним писарем
1 серпня 1730 відправлено до Москви і тайною канцелярією піддано суду, позбавлено архієрейського сану і священства. Заслано довічно до Кирило-Білозерського монастиря Новгородської єпархії. 1740 помилувано і повернено архієрейський сан. До кінця життя прожив у Тихвінському Свято-Успенському монастирі Новгородської єпархії, де прийняв схиму. Похований 1751 біля собору Успіння Пресвятої Богородиці в Новгородському Тихвінському монастирі.
1731–1747 – Рафаїл (світське ім'я – Заборовський Михайло; 1676–1747). Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.9).
1748–1757 – Тимофій [світське ім'я – Щербацький (Щербак) Тихін Іванович; 1698–1767]. Народився в містечку Трипілля Київського полку, тепер Київська обл. 1709–27 (з перервою) навчався в Києво-Могилянській академії, по закінченні якої прийняв чернечий постриг у Софійському монастирі, 1728 висвячений на ієромонаха і призначений кафедральним писарем, членом Київської консисторії. 1730 під час суду над архієпископом Варлаамом (Ванатовичем) був позбавлений посади, 1731 поновлений на ній. Активний помічник в управлінні єпархією архієпископа Рафаїла (Заборовського). З 1737 – ігумен Лубенського Мгарського Свято-Преображенського монастиря, того ж року призначений настоятелем Видубицького Свято-Михайлівського монастиря в Києві, 1739 висвячений на архімандрита Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, 1740–47 – архімандрит Києво-Печерської лаври. За нього було завершено будівництво Великої лаврської дзвіниці, проведено роботи з оздоблення собору Успіння Пресвятої Богородиці тощо. Призначений на посаду митрополита Київського і Галицького 9 листопада 1747, висвячений у Санкт-Петербурзі 10 березня 1748. За нього було обмежено виборчі права українських парафій, українська церква мала русифікувати богослужіння. 1753 заснував митрополичу друкарню. 1754 впровадив новий регламент Києво-Могилянської академії, скасував вибори її викладачів, яких з того часу призначав митрополит, дбав про поліпшення матеріального становища навчального закладу і Братського Богоявленського монастиря. З 1757 – митрополит Московський і Севський, з 1764 – Московський і Калузький. Похований у Чодовому монастирі в Москві.
1758–70 – Арсеній (світське ім'я – Могилянський Олексій Васильович; 1704–70). Обіймав посаду з 1757, приїхав у Київ 1758. Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.1). 1770–83 – Гавриїл (світське ім'я – Кременецький Григорій Федорович; 1707–83). Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.2).
1783–96 – Самуїл (світське ім'я – Миславський Симеон Григорович; 1731–96). Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.10).
1796–99 – Ієрофей (світське ім'я – Ма- лицький Оникій; 1727–99). Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.5).
1799–1803 – Гавриїл (світське ім'я – Банулеско-Бодоні Григорій Григорович; 1746–1821). Народився в Трансільванії (Австрійська імперія) в родині молдовського боярина. 1771–73 навчався в Києво-Могилянській академії. 1779 прийняв чернечий постриг у Свято-Успенському монастирі в Константинополі. 1782–84 жив у Полтаві, вчитель, префект Полтавської слов'янської семінарії. Вдруге мешкав у Полтаві 1788–89, викладач, ректор Катеринославської слов'янської семінарії. Потім повернувся на батьківщину, обіймав високі церковні посади, з 1792 – єпископ Молдовлахійський. З 1793 – митрополит Катеринославський і Херсонесько-Таврійський (1797 митрополію перейменовано на Новоросійську і Дніпровську). З 29 вересня 1799 – митрополит Київський і Галицький, з 1801 - член Святійшого Синоду. За нього продовжувався процес зросійщення української церкви, наполегливо проводив у життя політику Святійшого Синоду щодо Києво-Могилянської академії. Водночас дбав про поліпшення матеріального стану навчального закладу, відкрив у ньому класи медицини, нотного співу, інструментальної музики. 21 серпня 1803 владика пішов на спочинок, після чого жив в Одесі, Дубосарах, 1808 призначений екзархом Молдовлахійським. З 1813 – митрополит Кишинівський і Хотинський. Похований у Свято-Успенському Кипріановому монастирі в Кишиневі.
1804 - 1822 – Серапіон Александровський (світське ім'я – Логиновський Стефан Сергійович; 1747–1824). Висвячений на митрополита 1803, прибув у Київ в лютому 1804. Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.11). 1882–91 – Платон (світське ім'я – Городецький Микола Іванович; 1803–91). Похований у соборі Святої Софії (див. ст. 503.1.8).
Після Євгенія (Болховітінова) всі наступні митрополити (крім Платона), які одночасно були священноархімандритами Києво-Печерської лаври, проживали переважно в будинку митрополита на її території (див. ст. 489.1.9). Наступними митрополитами Київськими і Галицькими Російської православної церкви, які лише тимчасово мешкали у цьому будинку, були: 1838–57 – Філарет (Амфітеатров); 1858–60 – Ісидор (Никольський); 1860–75 – Арсеній (Москвін); 1876–82 - Філофей (Успенський); 1891–1900 – Іоанникій (Руднєв); 1901–02 - Феогност (Лебедев); 1903–15 - Флавіан (Городецький); 1915–18 (з перервою у січні 1916 - грудні 1917) – Володимир (Богоявленський).
Навесні 1918 в будинку містився Департамент ісповідань Української Народної Республіки, на чолі з директором і віце-директором; складався з відділів – православ'я, інослав'я та іновір'я, канцелярії. Департамент інформував церковні установи про урядові ухвали й контролював виконання їх на місцях, готував церковний собор, який не вдалося скликати через негативну позицію єпископату, займався розв'язанням питання про церковні та монастирські землі, котрі мали бути реквізовані згідно з законом УЦР, фінансування церковнослужителів, оберігав від реквізицій друкарні Києво-Печерської та Почаївської лавр і церковні приміщення, займався питаннями охорони пам'яток церковної старовини та архітектури, розробляв плани реформування духовних навчальних закладів. Ці напрями діяльності стосувалися православної церкви. В обов'язки Департаменту входило й врегулювання стосунків з римо-католицькою церквою. Тут збиралась інформація про церковно-національні рухи на місцях.
З 13 квітня 1918 до гетьманського перевороту директором Департаменту ісповідань з правами міністра був Чехівський Володимир Мойсейович (1876–1937) – громадсько-політичний і церковний діяч УАПЦ, член Української Центральної Ради, ЦК УСДРП, Українського національного союзу, у грудні 1918 – лютому 1919 – голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР, після Всеукраїнського церковного собору 1921 – дорадник митрополита В. Липківського, голова ідеологічної комісії УАПЦ. За Української Держави був директором департаменту загальних справ Міністерства ісповідань. У 1920-х рр. викладав у навчальних закладах Києва. 1929 заарештований у справі Спілки визволення України, засуджений на десять років ув'язнення, розстріляний.
28 квітня 1918 в будинку відбулися збори 38 осіб на чолі з інж. П. Мазюкевичем, які висунули вимогу відродження Української православної церкви й об-рали Український православно-церковний виконавчий комітет. Але питання українізації церкви за часів УЦР вирішити не вдалося. Було лише видруковано кілька українських церковно- релігійних книжок.
У квітні–грудні 1918 в будинку містилося Міністерство ісповідань Української Держави.
16 травня – 19 жовтня 1918 міністром був Зеньківський Василь Васильович (1881–1962) – філософ, психолог, професор Київського університету (1915– 19), голова Київського релігійно-філософського товариства (1918–19), професор богословського та філософського факультетів Белградського університету (1919–22), завідувач кафедри експериментальної та дитячої психології Російського педагогічного інституту в Празі (1923–26), професор Православного Богословського інституту в Парижі (1926–39), священик (з 1942), професор Свято-Сергієвої православної духовної академії в Парижі, одночасно голова Російського студентського християнського руху (до 1962). Ще
1917 активно приєднався до церковного руху в Україні, виступаючи за збереження зв'язку автономної української церкви з Московським патріархатом і відхиляючи ідею її автокефалії на цьому етапі державотворення. Міністр офіційно декларував необхідність підпорядкування діяльності церкви національним інтересам і українізацію духовенства, розробив основні напрями українізації та послідовно втілював відповідні проекти в життя. За нього Міністерство сповідань взяло під свій контроль розв'язання всіх найважливіших питань церковного життя, готувало рішення й законопроекти, розробляло механізми впровадження їх та перевіряло виконання. До роботи в міністерстві було залучено як консультантів відомих церковних, громадських і наукових діячів. Пішов у відставку разом з кабінетом міністрів Української Держави.
Товаришем міністра і директором департаменту духовної освіти було призначено інспектора Київської духовної семінарії К. Мировича, директорами департаментів: загальних справ – В. Чехівського, православної церкви – В. Рафальського, інослав'я та іновір'я - колишнього урядовця духовного відомства з Петрограда Г. Тарановського, особистим секретарем міністра – Г. Жекуліна, юрисконсультом – колишнього юрисконсульта Святійшого Синоду і Всеросійського собору В. Радзімовського, начальником статистичного відділу – статистика В. Птуху, видавничого відділу – В. Лашнюкова.
З 19 жовтня (фактично – з 28 жовтня) до 14 листопада 1918 за Української Держави і з грудня 1918 до січня 1919 за Директорії УНР Міністерство ісповідань очолював Лотоцький Олександр Гнатович (1870–1939) – історик, письменник, публіцист, громадський, державний діяч, член Української Центральної Ради, генеральний писар УЦР і генеральний контролер УНР, посол УНР у Туреччині (1919–20), доцент православного богословського факультету Варшавського університету (1922– 29), директор Українського наукового інституту у Варшаві (1930–39), член Державного центру УНР в екзилі (1926–38), заступник прем'єра. Був рішучим прихильником автокефалії Української православної церкви і незалежності її від Московського патріархату. Спрямував всю свою діяльність на репрезентацію держави перед церквою і перетворення православної церкви в Україні на державну. Довів цей процес до проголошення автокефалії законом Директорії УНР від 1 січня 1919.
14 листопада 1918, із затвердженням нового кабінету міністрів, міністром ісповідань було затверджено М. Вороновича, який до того був товаришем міністра внутрішніх справ. Фактично він не приступив до виконання обов'язків. Був розстріляний повстанцями Директорії під час виконання дипломатичного доручення. Його обов'язки виконував К. Мирович.
З 4 січня 1919 Міністерство ісповідань (11 січня перейменоване на Міністерство культів) очолював Липа Іван Львович (1865–1923) – лікар, письменник, громадсько-політичний діяч, активний діяч української громади в Одесі (1902–18), комісар УЦР в Одесі, міністр здоров'я в уряді УНР в екзилі (1921). Проводив послідовну політику, спрямовану на українізацію свого відомства, впровадження закону про автокефалію. 2 лютого разом з урядом УНР виїхав з Києва.
Товаришем міністра був К. Мирович. Діяло чотири департаменти – загальних справ, православної церкви, духовної освіти та видавничий. Кадровий склад міністерства залишався майже повністю попереднім. 5 червня 1918 при ньому створено Комісію в справі підготовки законопроектів церковнодержавного характеру, яку очолював професор Київської духовної академії Ф. Міщенко. Для вироблення законопроектів і консультацій залучалися фахівці, зокрема Б. Кістяківський, Л. Яснопольський та ін.
29 червня 1918 засновано Культурну комісію, що мала завданням повернення з Росії евакуйованого 1915–16 і вивезеного більшовицькими військами українського церковного майна (коштовностей, культурно-церковних речей з музеїв, бібліотек, архівів та синодальної ризниці), розгляд питання про облік і використання церковно-культурного майна в Українській Державі, складання проектів його впорядкування (заснування Всеукраїнського церковного музею, бібліотеки, архіву тощо). Голова комісії – В. Завитневич, члени – М. Біляшівський, В. Іконников, В. Модзалевський, Г. Нарбут, Н. Полонська та ін. У червні–липні було проведено 14 засідань, складено низку довідок і реєстрів. Комісія співпрацювала з Українською мировою делегацією.
11 липня (з 21 серпня офіційно) 1918 –16 січня 1919 при Міністерстві ісповідань діяв Учений комітет, що ставив за мету релігійно-просвітницьку (видання українською мовою Біблії, богослужбових та канонічних книг, історії української церкви, Київської духовної академії тощо), культурно-наукову (видання пам'яток історії церкви - документів, релігійної поезії, церковної музики, архітектури, філософських і богословських творів) діяльність, наукову експертизу (програм, підручників, навчальних планів духовних шкіл, створення бібліографічних довідників з релігієзнавства та історії церкви, огляд і аналіз публікацій, видання «Записок Ученого комітету» та ін.). Членами комітету були відомі вчені Київської духовної академії, університету й інших установ: П. Кудрявцев (голова), В. Екземплярський, В. Завитневич, О. Лук'яненко, Ф. Міщенко, М. Мухін, В. Науменко, М. Оксіюк (секретар), В. Попов. Позаштатний член – В. Рибинський, якому доручили скласти короткий нарис духовної академії. До опрацювання теми історії церкви залучили С. Голубєва. Для реалізації завдання створили п'ять спеціальних комісій (в їх роботі брали участь не лише члени комітету), мережу кореспондентів на місцях, засновували премії. Було підготовлено перший том «Записок», кілька популярних брошур, не опублікованих за браком коштів.
1918–19 за Української Держави і Директорії УНР у будинку митрополита діяла також редакція тижневика «Віра та держава», очолювана В. Рибинським (з серпня). За його керівництва вийшло 20 число тижневика, який друкував українською і російською мовами офіційні повідомлення про діяльність міністерства, хроніку церковного життя в Україні, статті з богословських, церковно-суспільних і церковно-національних питань.
1 жовтня – 31 грудня 1918 міністерство видавало щоденну газету «Слово» українською і російською мовами. Редактор – В. Лашнюков. Вийшло 74 номери.
Зі встановленням радянської влади 1919 будинок націоналізовано. Тут було створено Всеукраїнський історичний музей релігійного культу на підставі постанови ВУКОПМИСу про організацію такого центру з метою збирання предметів релігійного культу, які мають історичне, художнє або побутове значення. Мистецтвознавець Г. Лукомський з помічниками влаштували його в чотирьох кімнатах на першому поверсі будинку. Зразком став приклад Італії (Сієна). В музеї було виставлено залишки колон, капітелей, фрагменти плитки, мозаїк, підлоги, фотографії, креслення, малюнки, книжки тощо.
1918 - 1924 в будинку розміщувався Київський архітектурний інститут, перший в Україні суто архітектурний навчальний заклад. Заснований 1918, ставив за мету готувати «архітектора- художника-конструктора-організатора будівництва».
Ініціатором створення інституту і його першим ректором у 1918–22 був Дяченко Дмитро Михайлович (1887–1942) – архітектор, чл.-кор. Академії архітектури СРСР (з 1935), професор Української сільськогосподарської академії (1925–30) і Київського художнього інституту (1932–1937), творець нового архітектурного стилю в архітектурі; репресований, помер у таборі. У важких умовах революції і громадянської війни, економічної розрухи і голоду зумів налагодити навчальний процес, залучити до викладання відомих архітекторів, художників, мистецтвознавців, видобуваючи гроші для фінансування від кожної влади, що змінювалася в місті, і кооперативних організацій. Вважав, що навчальний заклад мав готувати фахівців саме для України, які будуть свідомими творцями архітектури нової національної держави. Ідейна позиція ректора не влаштовувала радянську владу, тому його було звільнено з посади.
Серед організаторів і викладачів навчального закладу були відомі діячі науки і культури України: П. Альошин, О. Вербицький, М. Даміловський (проректор), С. Драгоманов, М. Козик, Ф. Красицький, П. Клепатський, В. Кричевський, М. Макаренко, І. Моргілевський, В. Риков, А. Середа, В. Фельдман, П. Хаустов, Ф. Шміт, Д. Щербаківський та ін. 1924 архітектурний інститут й Інститут пластичних мистецтв об'єднали в один вуз – Київський художній інститут, який 1925 розмістився в будинку колишньої духовної семінарії на сучасній вул. Смирнова-Ласточкіна, 20 (див. ст. 94).
У 1924–1930 тут містився відділ революції Центрального історичного архіву УСРР ім. В. Антоновича (див. ст. 503.7). Після реконструкції 1946–48 будинок передано Академії архітектури УРСР. Частину приміщень другого поверху зайняла президія Академії архітектури УРСР, перший поверх з читальною залою на другому поверсі – бібліотека Науково-дослідного інституту будівельного виробництва й Управління експертизи Держбуду УРСР та підрозділи інституту. Академію було створено згідно з Постановами РНК СРСР від 4 листопада 1943 «Про організацію філіалу Академії архітектури СРСР в Українській РСР» та від 18 квітня 1945 «Про організацію Академії архітектури УРСР» і Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 21 червня 1945 «Про організацію Академії архітектури УРСР». В останній було визначено мету її діяльності – «розвиток й процвітання української радянської архітектури, як мистецтва, що об'єднує всі види монументальних мистецтв, художньої промисловості та будівельної техніки, має величезне значення в справі відбудови міст і сіл УРСР». До першого складу академії мали увійти сім дійсних членів і 18 членів-кореспондентів. 25–26 липня 1945 відбулися перші організаційні загальні збори дійсних членів АА УРСР. Академія розробляла проблеми будівництва, готувала наукові кадри, проводила архітектурні конкурси, брала участь в охороні пам'яток історії та культури. До її складу входили почесні члени, дійсні члени і члени-коре- спонденти, яких обирали з числа архітекторів, живописців, скульпторів, інженерів.
Академія мала три наукові відділи: архітектурних наук; будівельних наук; монументального живопису, скульптури та художньої промисловості. При них були створені науково-дослідні інститути: будівництва міст; архітектурних споруд; історії та теорії архітектури; монументального живопису і скульптури; художньої промисловості; будівельної техніки, будівельних матеріалів. До складу Академії входили: наукова бібліотека; дослідно-будівельний полігон; відділ музеїв та архітектурних пам’яток з музеями: архітектури, художньої промисловості, Софійський заповідник; бюро технічної інформації. Академія мала свій друкований орган – «Вісник Академії архітектури УРСР», який виходив у 1946–56. До 1951 редколегію очолював В. Заболотний.
У 1945–55 президентом АА УРСР був Заболотний Володимир Гнатович (1898–1962) – архітектор, доктор архітектури (з 1953), дійсний член Академії архітектури СРСР (з 1956). Головний архітектор Києва (1940–41), автор проекту будинку Верховної Ради УРСР (1936–1939), професор (з 1940) інженерно-будівельного і художнього інститутів в Києві (працював у них з 1931). У 1956–1962 – завідувач відділу історії народної творчості Інституту історії і теорії архітектури Академії будівництва й архітектури УРСР. У повоєнний час за його проектами споруджено житлові будинки в селищі Будівельник у Дніпропетровську (1949– 50, у співавт.), будинок Укоопспілки на вул. Хрещатик у Києві (1955–57, у співавт.).
Віце-президентом та керівником відділу архітектурних наук був Альошин Павло Федотович (1881–1961) – архітектор, дійсний член АА УРСР (з 1945), доктор архітектури (з 1946), почесний член Академії будівництва й архітектури УРСР (з 1958). Київський міський архітектор (1918–20), київський губернський архітектор (1922–24), один із засновників архітектурного і художнього інститутів у Києві, їх професор (з 1921). Автор багатьох відомих споруд Києва, серед яких Педагогічний музей (1911) на вул. Володимирській, Міністерська жіноча гімназія св. княгині Ольги на сучасній вул. Б. Хмельницького (1910–20-і рр., тепер будинок НАНУ), особняк М. Ковалевського (1912, сучасна вул. П. Орлика, 1/15) та ін. Після звільнення Києва від нацистських окупантів керував відбудовою Маріїнського палацу та університету (1944–49), брав участь у конкурсі на кращий проект розпланування та забудови Хрещатика (1945, друга премія, у співавт.), створив проект станції метро «Київська–кільцева» у Москві (1952).
В АА УРСР працювали відомі архітектори, діячі науки і культури.
Безсонов Сергій Васильович (1885–1955) – історик архітектури, доктор архітектури (з 1936), чл.-кор. АА СРСР (з 1944), дійсний член АА УРСР (з 1945) і директор Інституту історії і теорії архітектури АА УРСР (1945–48), проф. Московського архітектурного інституту (1932–55).
Вербицький Олександр Матвійович (1875–1958) – архітектор, інженер, педагог, дійсний член АА УРСР (з 1945) і директор Інституту аспірантури АА УРСР (з 1945). Автор численних проектів житлових будинків, Київської контори Державного банку (1902–05, у співавт.) і залізничного вокзалу (1927–32) у Києві. Викладав у Київському художньому інституті.
Власов Олександр Васильович (1900– 62) – архітектор, дійсний член і член президії АА УРСР (з 1945), дійсний член (з 1947) і президент АА СРСР (1950–55), головний архітектор Москви (1950–55), віце-президент Академії будівництва й архітектури СРСР (з 1956), перший секретар Спілки архітекторів СРСР (з 1961), лауреат Державної премії СРСР (1950) і Ленінської премії (1959). У 1944–50 – головний архітектор Києва. Керував авторським колективом, за проектом якого здійснювалися розпланування та забудова Хрещатика (1944–48), співавтор генерального плану відбудови міста (1949), створив проекти розпланування паркових зон (у т. ч. Центрального ботанічного саду АН УРСР) на схилах Дніпра та Трухановому острові (1944–50), Зеленого театру (1949 у співавт.) та ін. Лисенко Михайло Григорович (1906– 72) – скульптор, народний художник СРСР (з 1963), дійсний член і керівник відділу монументального живопису й скульптури АА УРСР (з 1945), дійсний член АМ СРСР (з 1970). Професор Київського художнього інституту (з 1947). Серед численних творів митця – пам'ятники М. Щорсу (1954) і загиблим у Бабиному Яру (встановлений 1976) в Києві, Холм Слави у Львові (1958), погруддя Т. Шевченка у Парижі (встановлене 1973), всі – у співавт. Неровецький Олександр Інокентійович (1884–1950) – вчений у галузі технології й організації будівництва, чл.-кор. АА СРСР (з 1941), дійсний член АА УРСР (з 1945), директор Інституту будівельної техніки (1945–48) та керівник відділу будівельних наук (1947– 50) АА УрСР. Професор Київського інженерно-будівельного інституту (з 1944).
Постановами ЦК КПРС та РМ СРСР від 23 серпня 1955 «Про заходи з подальшої індустріалізації, поліпшення якості та зниження вартості будівництва» були відзначені недоліки в роботі галузевих науково-дослідних установ, значне відставання архітектурно- будівельної науки та її недостатній зв'язок з практикою. Тому, згідно з Постановою РМ УРСР від 29 листопада 1956, на базі АА УРСР було створено Академію будівництва і архітектури (АБІА) УРСР – вищий науковий заклад УРСР в галузі будівництва та архітектури. АБІА УРСР було ліквідовано разом з АБІА СРСР, згідно наказу Держбуду СРСР від 16 серпня 1963, в зв'язку з перебудовою управління будівництвом та утворенням союзно-республіканського Державного комітету у справах будівництва СРСР і підвідомчих йому державних галузевих комітетів. Усі підвідомчі академічні структури було передано відповідно Держбуду СРСР, Державному комітету з громадянського будівництва та архітектури при Держ- буді СРСР та Держбуду УРСР. 1964 на базі АБІА УРСР створено низку інститутів.