Долгоруков Дмитро Іванович (4.10.1738, с. Берьозово, Тобольська губернія, тепер смт Берьозово, Ханти-Мансійський автономний округ, РФ – 26.05.1769, Київ) – князь, син фаворита російського імператора Петра ІІ І. Долгорукова та Н. Долгорукової. 1751-61 служив у лейб-гвардії Семеновському полку, за станом здоров'я вийшов у відставку у званні поручика. У червні 1763 приїхав у Київ, до квітня 1767 жив у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, пізніше до кінця життя – чернець Микільського пустинного монастиря. 

Долгорукова Наталія Борисівна (17.01.1714, місто Лубни, тепер Полтавська область – 3.07.1771, Київ) – княгиня, мемуаристка, черниця. Дочка прибічника російського імператора Петра І – фельдмаршала, графа Б. Шереметєва, коштом якого 1713 зроблено срібні царські врата до головного іконостаса соборної церкви Києво-Печерської лаври.
24 грудня 1729 Н. Долгорукова стала нареченою, 5 квітня 1730 – дружиною князя
І. Долгорукова – фаворита царя Петра ІІ. За підробку заповіту хворого царя, текст якого склали батько і дядьки у січні 1730, І. Долгоруков з воцарінням Анни Іоаннівни був засланий разом з дружиною у квітні 1730 спочатку у Касимівський повіт Воронезької губернії, у червні 1730 – у село Берьозово (Тобольщина) з позбавленням усіх звань і маєтків. Навесні 1738 його було заарештовано і вивезено у Тобольськ, потім – у Шліссельбург, у листопаді 1739 четвертовано у Новгороді.
Вдова отримала дозвіл жити у брата і в жовтні 1740 переїхала в Москву. По смерті цариці відновлена в усіх правах. Присвятила себе вихованню двох синів, один з яких був невиліковно хворим. Побудувала власним коштом дві каплички на Червоному полі в Новгороді, де були страчені її чоловік та його рідні. 1768 їхній син Михайло з рідними звели замість капличок церкву Миколи Чудотворця, в якій перепоховали страчених.
1758 Н. Долгорукова переїхала у Київ, 28 вересня того ж року прийняла постриг у черниці Флорівського монастиря з ім'ям Нектарія, 18 березня 1767 – схиму. Перебуваючи в монастирі, написала мемуари про своє життя до приїзду в Берьозово. Під назвою «Власноручні записки Н. Б. Долгорукової» їх видав 1810 її онук І. Долгоруков. У фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника зберігається кілька гаптованих нею речей, виконаних у традиціях українського мистецтва (фелонь, єпітрахіль і стихар).
Доля Н. Долгорукової приваблювала багатьох письменників. К. Рилєєв присвятив їй одну з «Дум», І. Козлов — поему, її згадують у своїх творах О. Купрін, М. Некрасов та інші. 1984 у Києві знято документальний фільм про княгиню «Коханню вірна».
Про місце свого поховання Н. Долгорукова поклопоталася відразу після постригу, зробила значні пожертви на церковне оздоблення, дарувала ікони Києво-Печерській лаврі. Чавунні плити на могили надіслав у травні 1774 її син М. Долгоруков. Після зруйнування собору плити зберігалися в заповіднику, з відновленням храму зайняли своє первісне місце (2001). Свого часу розташування та написи на надгробках були зафіксовані митрополитом Київським Євгенієм (Болховітіновим) у праці, присвяченій Києво-Печерській лаврі. В 1830-х роках чавунні надгробки покрито гранітною підлогою, тексти з них скопійовано на позолочені таблиці, вмонтовані в стіни перед західними дверима собору.
Надгробки – цінні пам'ятки меморіальної пластики кінця 18 століття. Значущість цих пам'ятників зумовлена тією помітною і своєрідною роллю, яку відіграли представники родини в українській культурі, а також майже повною втратою пам'ятників цього типу на київських некрополях (у радянський час їх масово відправляли на переплавку). Надгробки являють інтерес зі стилістично-мистецької точки зору. В їхньому вже дещо архаїчному на момент створення оздобленні наочно представлена складність стилістичної еволюції на теренах України.
Органічно властива рококо витонченість форми входить тут у надзвичайно цікаве змістовно-контрастне поєднання з макабричною символікою і надає образному звучанню надгробків по-бароковому патетичної інтонації. Емоційної напруги образному звучанню надгробків надає специфічними пластичними якостями матеріал, з якого їх виконано, - чавун. Цей метал широко використовувався у 18 столітті в архітектурі для монументально-декоративних робіт, у тому числі і для меморіальних споруд і надгробків.
Обидві плити дуже подібні за своїм оздобленням, але не тотожні. Вони різняться гербами матері та сина і деякими деталями біля гербів. Зокрема, на плиті Н. Долгорукової біля герба вміщено зображення фенікса – символу воскресіння – та постать воїна, який підтримує герб. На надгробку Д. Долгорукова ці зображення відсутні. Обидві плити було виконано, вірогідно, за єдиною збірною моделлю, окремі елементи якої могли замінюватися та варіюватися. Насамперед це стосується текстової частини.
Унікального характеру надає надгробкам пишний декор, далекий від лаконізму поширених композиційних схем, які звичайно включали зображення в низькому рельєфі сяючого хреста, тексту епітафії та горельєфної Адамової голови. Київські пам'ятники мають ряд аналогів у некрополі Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі, який став місцем поховання еліти Російської імперії 18-19 століть. Це, зокрема, бронзові надгробні плити М. Скавронського (1770-і роки) та І. Трубецького (1750-60-і роки), в яких ще дуже відчутні традиції барокового художнього мистецтва 17 століття. При певній подібності до санкт-петербурзьких пам'ятників є й значні відмінності. У композиції плит Долгорукових значно більша роль відводиться тексту. Найближче за стилістикою київські надгробки нагадують рельєфний декор срібної раки Олександра Невського 1740-50-х років. Проте, аналогічні бароково-рокайлеві зразки трапляються і в самому Києві (Андріївська церква, Маріїнський палац, іконостас церкви Здвиження Чесного Хреста Господнього у Лаврі, естампна та книжкова графіка). Однак, широкого розвитку рокайль в Україні не мав.
Композиційну основу надгробків Долгорукових складає характерне горельєфне обрамлення з фігурним гербовим щитом вгорі з ретельно відтвореними геральдичними зображеннями та вплетеними у вигини орнаментальних форм предметів-символів «memento mori». У досить масивних, пружних вигинах рокайлів та стилізованого пальмового листя з обох боків обрамлення вміщено пісочний годинник, косу, смолоскип, кадило з орнаментально трактованою хмарою диму. Ліворуч нижче – наївно і водночас натуралістично зображено череп (своїм розташуванням він нагадує відповідний фрагмент тези Р.-М. Олехновича, гравірованої Л. Тарасевичем у 1688-89), а також уламки кісток, мотики та рискаль. Замикається композиція зображенням труни. Внутрішнє поле заповнено текстом прозаїчних епітафій – суха констатація біографії Н. Долгорукової та дещо більш піднесена за стилістикою – у Д. Долгорукова. Шрифт написів за пропорціями і малюнком літер нагадує давньоруську в'язь. Більш архаїчний у написанні на надгробку Н. Долгорукової, він розташований нерівними щільними рядками і створює значний декора-тивно-орнаментальний ефект.
У формах бароково-рокайлевого обрамлення надгробків, насиченого атрибутикою минущості земного життя, позначився вплив української емблематики, яка переживала у 1770-х роках свій останній яскравий спалах. Образотворчий текст надгробків майстерно організовано за правилами барокової риторики у своєрідну візуальну проповідь, що значно поглиблює зміст епітафії. «Читання» зображення може розгортатися і як низхідне, за текстом напису, що фіксує етапи життя в наближенні його до фіналу, і як висхідне – від картини тління до ідеально-піднесеного образу померлого, символізованого складною та вишуканою пластикою герба. Значною мірою тут також позначився вплив українського образотворчого фольклору – як у застосованих пластичних засобах, так і в плані смислового потрактування, в якому темна сторона життя послідовно нівелювалась.
Надгробки Д. і Н. Долгорукових, втілюючи багатогранний комплекс естетичних та світоглядних уявлень своєї доби, являють винятковий історико-культурний та мистецький інтерес як автентичні пам'ятки, що несуть в собі образ епохи і пам'ять про непересічних особистостей.