Разом з келіями (корпус № 21, 21-а) утворює П-подібний у плані дворовий простір, де раніше розташовувалися так звані задвірки (невеликі сади, комори, льохи тощо). Об'ємно-просторова структура та зовнішній вигляд споруди формувалися впродовж тривалого часу. За планом 1584 львівського купця М. Ґруневега, на цьому місці стояли дерев'яні келії. Опис структури та інтер'єрів будівлі середини 17 століття залишив Павло (Алеппський). Її зображено на плані полковника І. Ушакова 1695.
Наявну споруду, в якій тепер переважають риси архітектури бароко, зведено 1720-21 з включенням залишків мурованих келій 16-17 століть, що згоріли 1718. У 1777 здійснено капітальний ремонт і реконструкцію (дату позначено на східному фронтоні).
1942-43 келії зазнали руйнувань. 1945 під час обстеження в інтер'єрі знайдено фрагменти орнаментального живопису 18 ст. У 1953-63 корпус відреставровано (архітектор Л. Граужис; не відновлено первісне завершення східного фронтону).
Корпус одноповерховий, цегляний, тинькований, побілений, головний об'єм у плані прямокутний (довжина – 140,0 м, ширина – 6,0 м), завершений двосхилим бляшаним дахом з заломом. З боку подвір'я має прибудови. Поділений внутрішніми поперечними стінами на ряд послідовно розташованих блоків, планування яких походить від традиційного українського народного житла типу «хата і сіни» й «хата на дві половини». Приміщення перекрито коробовими склепіннями з розпалубками.
Оформлений у стилі бароко. Фасади ритмічно розчленовано міжвіконними пілястрами, що розкріповують розвинений багатопрофільний карниз. Віконні та дверні отвори з лучковими перемичками обрамлено профільованими лиштвами й увінчано півциркульними сандриками, тимпани яких заповнено ліпленими мушлями. Бічні фасади завершено фронтонами барокового абрису – з волютами, ошатним ліпленим декором, віконцями горищних приміщень. Вздовж чолового фасаду – палісадники з чавунними огорожами.
Споруда – унікальний зразок монастирського житла 16-18 століть. Відіграє важливу композиційну і художню роль у формуванні ансамблю головного входу і соборної площі монастиря.
У корпусі, в так званих архімандричих, або намісницьких, келіях тривалий час проходили засідання Духовного собору, який до 18 століття називався капітулою. За патріаршою грамотою 1688, собор складався «з старців соборних дванадесяти чи скільки потрібно для розгляду справ» та «управління соборно монастирем». 1762 для його засідань вирішено відвести спеціальну келію. З часом вони відбувались у келії № 4 (згодом переведено у корпус № 20). За описом 1785-88, у будинку було одинадцять келій – еклезіарша, намісницька (за місцем проживання до кінця 1-ї чверті 19 століття намісника Лаври), архімандрича, келія скарбника, уставника та інших соборних старців. У 18 столітті за указом Святійшого Синоду до Києво-Печерського монастиря було направлено на спочинок деяких архієреїв та настоятелів монастирів як з території України, так і Росії. Крім того, у зв'язку з міжнародними політичними ускладненнями тут проживало кілька архієреїв з Греції, Сербії, Далматії, перебування яких на території Російської імперії регулювалося царським указом від 22 грудня 1724. Зазвичай мешкали у келіях соборного ряду, зокрема у келії № 5.
У жовтні 1777 – квітні 1789 в келії № 8 жив і помер митрополит Лакедемонський Серафим (Вестархіс). Заповів поховати його як «ченця убогого».
1778-92 в келії № 9 мешкав архієпископ Сербської православної церкви Спиридон (Віткович). Помер у травні 1792 під час подорожі на богослужіння у Новгород-Сіверському намісництві. Похований в склепі церкви Пресвятої Богородиці в с. Погари.
З 1761 в соборних келіях проживав єпископ Симеон (Концаревич) – відомий у Далмації богослов. Незважаючи на те, що місцем його перебування була визначена Лавра, владика жив і помер 1769 у Петропавловському монастирі, в церкві якого був похований.
В цьому корпусі проживав і помер Павло (Конюскевич Петро; 1705 – 1770) – митрополит Тобольський і Сибірський. У квітні 1768 подав прохання до Святійшого Синоду про звільнення на спочинок та поселення у Києво-Печерській лаврі. З кінця серпня того ж року оселився у келіях соборних старців. Зробив грошову пожертву на позолочення бань собору Успіння Пресвятої Богородиці. Похований 19 грудня 1770 біля північної стіни церкви Благовіщення Пресвятій Богородиці.
Приблизно 1905-18 в одній з келій корпусу періодично перебував і працював Титов Федір Іванович (1864 – 1935) – історик, богослов, археограф, церковний і громадський діяч, професор Київської духовної академії (з 1904), доктор церковної історії (з 1905), священик і настоятель (з 1896), протоієрей (з 1905) Андріївської церкви. В 1900-08 – член комітету зі спорудження пам'ятника на місці смерті митрополита Київського Макарія. З лютого 1901 – відповідальний редактор офіційної частини газети «Киев-ские епархиальные ведомости» (до її закриття в 1917), опублікував у ній численні наукові, критико-бібліографічні статті, огляди духовних журналів інших єпархій, проповіді, повідомлення, некрологи. З 1904 – член-діловод Київського єпархіального місіонерського комітету. В серпні 1916 – листопаді 1917 – представник протопресвітера військового і морського духівництва у Галицько-Буковинському генерал-губернаторстві. 1917-18 був депутатом Першого Всеукраїнського церковного собору, в травні 1918 обраний членом Київської єпархіальної ради, в липні – Вищої церковної ради. Виступав проти автокефалії української церкви. Був членом Історичного товариства Нестора-літописця, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва, Київського відділу Імператорського Російського воєнно-історичного товариства, Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, Київської і Владимирської вчених архівних комісій, Київського відділення Слов'янського доброчинного товариства, Київського релігійно-просвітницького товариства, Богоявленського братства, Київського єпархіального Свято-Володимирського братства та ін. З поваленням уряду гетьмана П. Скоропадського у кінці грудня 1918 виїхав в Одесу. 1919 емігрував, жив у м. Земун, з 1920 – професор і завідувач кафедри церковної історії та археології богословського факультету Белградського університету.
Постійно мешкав на Андріївському узвозі, 21. У вересні 1904 Духовний собор Лаври звернувся до вченого з пропозицією написати історію монастирської друкарні до її 300-річчя. З того часу і до еміграції постійно вивчав історію Києво-Печерської лаври, переїжджаючи час від часу в цей корпус, працював у лаврському архіві й біб-ліотеці. Наслідком багаторічної наукової роботи стали видання: «Києво-Печерська лавра. Місце її в ряді інших монастирів і значення її в історії російської церкви і російського народу» (1905), «Путівник для огляду святинь і визначних місць Києво-Печерської лаври і м. Києва» (1910), «Короткий історичний опис Києво-Печерської лаври та інших святинь і визначних місць міста Києва» (1911), «Житіє преподобного отця нашого Антонія Печерського», «Друкарня Києво-Печерської лаври. Історичний нарис» з фундаментальним окремим томом додатків (том 1; другий том через війну і революцію не видано). В 1913 – 15 на замовлення Духовного собору підготував новий ро-сійськомовний переклад «Києво-печерського патерика» з передмовою і примітками. Опублікував життєписи митрополитів Київських і Галицьких: 1908 – Філарета (Амфітеатрова), 1912 – Євгенія (Болховітінова), 1915 – Флавіана (Городецького), 1918 – Володимира (Богоявленського). Був секретарем комісії зі збирання матеріалів для канонізації святителя Павла (Конюскевича), митрополита Тобольського, похованого у Лаврі. Впорядкував та видав його біографічні матеріали, свідчення про чудеса і знамення біля його могили. В лютому 1918, коли постало питання про створення в Лаврі Церковно-археоло-гічного музею замість однойменного музею при Київській духовній академії, включений до складу комісії, якій було доручено розробити проект музею (працював у корпусі № 12).
З кінця 1920-х років у корпусі містився відділ (секція) нумізматики Лаврського музею культів та побуту, переміщений у цей будинок з корпусу № 26. На базі його збірки плану-валося відкрити Всеукраїнський музей нумізматики.
1927-33 відділом завідував Шугаєвський Валентин Андрійович (1884 – 1966) – історик, нумізмат, археолог, краєзнавець. Жив у корпусі № 1. У цей час зібрання відділу поповнилося нумізматичними колекціями Церковно-археологічного музею Київської духовної академії, 1931 – мюнц-кабінету університету, які завідувач перевіз до Лаври. Працював над систематизацією, описом і впорядкуванням колекцій, розробкою методики інвентаризації, готував експозицію, створював нумізматичну бібліотеку, здійснював експертизу монет і скарбів для ВУАКу, музеїв України. Був експертом комісії для передачі нумізматичного кабінету Харківського університету до Харківського археологічного музею. Написав сценарій кінофільму з історії нумізматики та грошового обігу в Україні. За відсутності директора виконував його обов'язки. Співпрацював також з кількома кафедрами і комісіями ВУАН. Досліджував скарби Києва, грошовий обіг в Україні, розробляв концептуальні засади запроектованого нумізматичного музею тощо. 1933 заарештований разом з групою співробітників заповідника, деякий час перебував під слідством. Після звільненя – завідувач нумізматичного відділу Центрального історичного музею ім. Т. Шевченка (тепер Національний музей історії України), до якого 1936 було передано нумізматичне зібрання Лаврського музею. Експертом відділу працював запрошений у 1928 відомий нумізмат М. Захаревич-Захар'євський.
У 1920-х роках у корпусі проживала з родиною Кор'юс Милиця Артурівна (1909 – 80) – співачка, кіноактриса. Співала у церковному хорі Лаври, з лютого 1927 – у провідному хоровому колективі України – капелі «Думка», з яким багато гастролювала, у березні 1927 брала участь в урочистостях в Москві з нагоди дня народження Т. Шевченка. 1928-33 проживала в Таллінні (тепер Естонська Республіка), потім – у Магдебурзі (Німеччина), виступала на оперних сценах Берліна, Відня, Магдебурга, здобувши визнання кращого колоратурного сопрано Німеччини. 1936 її запросили в Америку зніматися в Голлівуді. Роль головної героїні Карли Доннер в американському фільмі «Великий вальс» (вийшов на екрани 1938) принесла актрисі всесвітню славу. Пізніше до кінця життя жила в Америці, була провідною солісткою «Метрополітен-опера».
У повоєнний час в будинку містилися поштове відділення, нарсуд. З середини 1950-х років тут експонувалася виставка «Печери та муміфікація». Після реставрації у келіях розмістили виставку «Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври», що діяла до 1990.
14 вересня 1982 на фасаді будинку відкрито меморіальну дошку Нестору Літописцю з барельєфним портретом і рельєфним присвятним написом українською та російською мовами (скульптор А. Фуженко, архітектор Т. Довженко). Тепер – виставкові зали заповідника.