За схематичним планом 1584 львівського купця М. Ґруневега, на місці сучасного корпусу розташовувалися дерев'яні келії, детальний опис яких подав Павло (Алеппський). Келії позначено на плані Києва 1695 полковника І. Ушакова. 1718 споруда згоріла під час пожежі в Лаврі, відбудована в цеглі. 1783 під керівництвом майстра П. Рубашевського проведено капітальний ремонт і реконструкцію, зокрема ґонтове покриття даху замінено на бляшане (дату ремонту зазначено на західному фронтоні). Келії ремонтувалися також 1829. 

Інтер'єри (стіни, стелі, двері, меблі) прикрашав орнаментальний та сюжетний живопис. Вздовж головного фасаду розташовувалися палісадники з дерев'яними (з початку 20 століття - металевими) огорожами, з тилу — ґанки з виходами в невеликі сади та на городи.
1942-43 значно пошкоджені – втрачено понад 54 відсотки від загального об'єму. Відбудовані 1948-50 за проектом архітектора Є. Лопушинської.
Будинок одноповерховий, цегляний, тинькований, побілений, у плані прямокутний, завершується двосхилим дахом із заломом і бляшаною покрівлею.
Об'ємно-просторова структура й архітектурне вирішення характерні для лаврських споруд доби бароко. Видовжений корпус (довжина – близько 64,0 м, ширина – 6,0 м) розділено поперечними стінами на п'ять секцій, кожна з яких включає сіни, покої, служби і має виходи на чоловому та тильному фасадах. Перекриття – коробові склепіння з розпалубками.
Фасади ритмічно розчленовано міжвіконними лопатками. Багатопрофільні карнизи розкріповані. Віконні ніші з лучковими перемичками, що ледь западають у площину стіни, обрамлено профільованими лиштвами й трикутними «розірваними» сандриками. Над дверима сіней – світлові прорізи восьмикутних окреслень. Важливу композиційну й декоративну роль відіграють розвинені фронтони барокової форми на торцях будинку – з волютами, ліпленим декором, нішами, світловими прорізами.
Споруда – зразок мурованого монастирського житла 18 століття.
Корпус здавна називався крилошанський, проте за описом 1788, крилошани тут не проживали. З початку 19 століття знову використовувався під житло крилошан. Станом на 1920 називався «братський (благочинський) корпус».
У келіях корпусу тривалий час проживали крилошани собору Успіння Пресвятої Богородиці. Церковні хори поділялися на два криласи – правий та лівий. Піснеспіви виконувалися під керівництвом уставщика (доместика, у 20 столітті називався регентом) та підуставщиків. Хор складався з тенорів, басів, альтів, дискантів, канонархів. Неповторний лаврський спів почав створюватися з перших часів заснування Києво-Печерського монастиря на основі давньогрецьких та під впливом південнослов'янських і київського зна-менного наспівів з урахуванням самобутньої творчості лаврських співаків. Цей спів відзначається урочистою благозвучністю, молитовним настроєм та своєрідним складом. Лаврський богослужбовий спів було зібрано у рукописному «Ірмологіоні» 1728. У 1847-49 за указом Святійшого Синоду весь лаврський річний церковний спів (разом з давніми лаврськими піснеспівами) було перекладено на ноти. Рукописний «Ірмологіон» було сформовано в «особливу книгу» і в травні 1849 відправлено Святійшому Синоду у Санкт-Петербург. Книгу оформив уставщик правого криласа – ієромонах Модест (Карпенко), під наглядом якого було виготовлено також шість копій для собору Успіння Пресвятої Богородиці, церков Ближніх і Дальніх печер, Свято-Троїцького (Микільського) лікарняного монастиря Лаври, її Голосіївської та Китаївської пустиней. Ієромонах Модест входив до складу комітету, утвореного 1848 в Київській єпархії, що мав завданням перекласти на ноти всі давні наспіви, які виконувались у православній церкві.
Починаючи з 1905, за пропозицією намісника монастиря, комісією за участю регента митрополичого хору Іадора (Ткаченка) нотні книги було звірено, виправлено, доповнено і надруковано 1908 під назвою «Повне річне коло богослужбових співів Києво-Печерської лаври».
Самобутній лаврський спів зберігся до наших днів, окремі його піснеспіви виконуються у православних церквах інших країн.
На початку 20 століття в корпусі проживав Флавіан (світське ім'я – Приходько Микола Семенович; 1867-1933) – архімандрит, один з найталановитіших регентів великоцерковного хору. З 15 грудня 1886 – крилошанин собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври. 27 червня 1894 прийняв чернечий постриг, з 25 вересня – ієродиякон, з 18 травня 1900 – ієромонах. З жовтня 1897 – підуставщик, з серпня 1899 – уставщик лівого криласа, з 7 травня 1905 – уставщик правого криласа великоцерковного хору. За сумлінність та успіхи в керівництві хором не раз був відзначений нагородами. У кінці 1910 без погодження з митрополитом Київським і Галицьким та Святійшим Синодом дав згоду власнику київського музичного магазину
Г. Іїндржишеку та двом представникам іноземних фірм записати найкращі лаврські співи. Запис проходив у келії о. Флавіана, де під його особистим управлінням впродовж двох тижнів хористи виконали 68 вибраних лаврських співів. Це був перший в історії країни грамофонний запис богослужбового співу, прорекламований у каталозі платівок товариством «Екстрафон». Указом Святійшого Синоду від 19 листопада 1911 цей перелік вилучили з каталога, заборонили продаж платівок і наступний запис богослужбових співів. 30 грудня о. Флавіана звільнили з посади уставщика і перевели на чергове богослужіння у Китаївську пустинь, 3 жовтня 1912 – на Ближні печери Лаври. У вересні 1914 – грудні 1918 – священик польового шпиталю № 98 42-ї піхотної дивізії, де влаштував похідну церкву й організував церковний хор. З 1918 до квітня 1920 – знову уставщик правого криласа собору Успіння Пресвятої Богородиці Лаври. З 23 грудня 1918 – ігумен, з травня 1922 – архімандрит. 1920-22 – священик сільських парафій Пирятинського повіту Полтавської губернії. З березня 1924 – духівник прочан Києво-Печерської лаври. Заарештований 1933. Дальша доля невідома.
Після націоналізації будинок використовувався як житлове приміщення працівників заповідника. Після відбудови 1948 тут розміщувалися деякий час відділи заповідника, пізніше й дотепер – постійно діючі виставки заповідника.