Зведено 1720-23 на місці келій, які згоріли під час пожежі 1718. Первісно одноповерховий. У кінці 18 століття до південного крила добудовано одноповерхову споруду, прилеглу до північного фасаду так званого Ковнірівського корпусу (корпус 

№ 12). 22 грудня 1872 під час пожежі згоріли дах, горищні перекриття та дерев'яні добудови біля східного фасаду. 1873 за проектом військового інж. О. Ветринського майстрами підрядчика В. Кулешова зведено другий поверх. 1873—74 відремонтовано перший поверх, з метою утворення протипожежного розриву розібрано частину прибудови, яка з'єднувала Економічний корпус з Ковнірівським, зі сходу прибудовано сіни. Внаслідок зробленої до північного фасаду добудови довжина будівлі збільшилася більш як на третину. Тинькування приміщень здійснено влітку 1874, фасадів – 1875.
За описом 1785-88, в корпусі було шість келій. Одну з них займав друкар, другу – економ. За описом 1823, у будинку також проживали працівники друкарні. Восени 1874 сюди з корпусу № 20 переведено «присутствіє» Духовного собору, канцелярію та інші служ-би, пов'язані з його діяльністю. Частину корпусу використовували як службові приміщення скарбничого та інших служб управління Києво-Печерського монастиря, частину – як келії. З 1936 тут розміщувалося фондосховище Всеукраїнського музейного містечка. Внаслідок руйнувань у 1942-43 від корпусу залишилися пошкоджені зовнішні стіни та склепіння. Перший поверх до кінця 1950-х років використовувався як склад паперу.
1959-64 здійснено реставрацію у формах 1875 (автори – архітектор А. Кулагін, інженер А. Малиновська). При цьому під пізнішими нашаруваннями відкрили оформлення першого поверху 18 століття. Для максимального виявлення первісних архітектурних форм на фасадах першого поверху виконано тонкошарове вапняне затирання «під рукавицю», другий поверх тиньковано. Щоб уникнути перевантаження послаблених склепінь першого поверху, над ними влаштовано залізобетонні міжповерхові перекриття. Східні сіни пе-рероблено на двосвітній хол.
1961-97 в корпусі розміщувався кінофакультет Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, де готували кадри кінорежисерів, кінооператорів і кінознавців (переведений в корпуси Української студії хронікально-документальних фільмів на вул. Щорса, 18).
Двоповерховий, цегляний, у плані прямокутний, тинькований, побілений, з вальмовим дахом під бляшаною покрівлею. Планування коридорного типу. Товщина зовнішніх стін — близько 1,0 м. Перекриття першого поверху залізобетонні над цегляними склепіннями, другого — пласкі залізобетонні.
У бароковому оформленні першого поверху особливо виразною є пластика чолового (західного) фасаду, що має довжину 84,0 м. Він членується широкими лопатками, які розкріповують міжповерховий карниз складного профілю. Розвинений профільований цо-коль також розкріпований лопатками, між якими на першому поверсі – аркові віконні та дверні прорізи з утопленими профільованими лиштвами й трикутними сандриками. Над дверними отворами, що ведуть до сіней, – невеликі восьмикутні, витягнені по горизонталі віконця. Оформлення другого поверху, завершеного карнизом з сухариками, менш виразне. Тут між лопатками розташовані вікна в обрамленні пласких «вухатих» лиштв з подвійними замковими каменями.
Являє інтерес як зразок двох великих будівельних періодів в історії розвитку монастирського ансамблю: доби бароко – 1-а чверть 18 століття та еклектики – 19 ст.
У 1910-х роках у корпусі проживав Вячеслав (світське ім'я — Шкурко Василь Феофілович; 1899 – 1937) – ієромонах, єпископ (з 1932). Народився у дворянській сім'ї. Після закінчення гімназії (1911) працював канцелярським службовцем Полтавського губернського правління, потім – Полтавського губернатора. 27 січня того ж року подав прохання про зарахування його на послух у Києво-Печерську лавру. 7 березня 1913 прийняв постриг у рясофор, 21 лютого 1915 — у чернецтво з ім'ям В'ячеслав. З червня 1919 – ієродиякон, з грудня 1921 – ієромонах. У 1916-19 закінчив четвертий—шостий курси Київської духовної семінарії, згодом навчався у Київській духовній (богословській) академії. З 5 лютого 1918 – помічник правителя справами Духовного собору Лаври, з 30 липня 1919 – помічник лаврського бібліотекаря. Проводив богослужіння не лише церковнослов'янською, але й грецькою мовами. З 1924 – священик Микільського монастиря, з 1926 – церкви на Трухановому острові в Києві. 1932 призначений на парафію в Пущу-Водицю, ігумен, у тому ж році – архімандрит. 13 листопада 1932 хіротонізований на єпископа Новоград-Волинського, призначений управляти Волинською єпархією. З 23 жовтня 1934 – єпископ Сумський, вікарій Харківської єпархії. З 1936 – єпископ Яранський, вікарій Кіровської єпархії (тепер РФ). На всіх місцях служіння приділяв велику увагу прославленню святих.
1917 написав і опублікував житіє ієросхимонаха Києво-Печерської лаври, старця Олексія (Шепелєва). У Житомирі склав акафіст небесній покровительці міста Анастасії Римлянці, в Яранську – перший життєпис місцевошанованого ієромонаха Матфея, настоятеля монастиря (канонізований 1997 як святий Матфей Яранський). Заарештований у кінці 1937 Кіровським НКВС, 17 грудня того ж року розстріляний.
1924-28 в будинку містилася Реставраційна майстерня відділу станкового малярства Лаврського музею культів та побуту. Почала діяти 1 травня 1924. З утворенням 1926 заповідника «Всеукраїнське музейне містечко» перепідпорядкована йому, 1927 доповнена відділами реставрації кераміки та шитва й тканини. Ставила за мету реставрацію і консервацію пам'яток мистецтва київських музеїв і церков. Керівництво діяльністю майстерні здійснювала Реставраційна комісія, сформована 1925 Лаврським музеєм, ВУАКом та Укрнаукою. До її складу входили: директор Лаврського музею і заповідника П. Курінний (голова), від ВУАКу – М. Макаренко, О. Новицький,
Д. Щербаківський (останній – до 1927), реставратор М. Касперович, завідувач відділу станкового малярства Лаврського музею К. Мощенко (до 1928). Комісія влаштовувала відкриті засідання за участю музейних працівників Києва, ухвалила головні принципи та план роботи Реставраційної майстерні. Члени комісії розробили інструкції зі збереження музейних пам'яток: станкового малярства (М. Касперович), шитва й тканини (М. Макаренко, Д. Щербаківський).
З 1 травня 1924 реставратором пам'яток відділу станкового малярства працював Касперович Микола Іванович (1885 – 1938) – художник, один із основоположників української школи наукової реставрації, засновник київської школи музейної реставрації. Здобувши освіту в Строгановському училищі технічного малювання в Москві (1901-05), Академії мистецтв у Кракові (1905-09), до 1911 студіював мистецтво і методику наукової реставрації в Парижі, брав участь у діяльності Української громади в Парижі (провідник – М. Бойчук) і виставках художніх салонів. 1911-12 працював реставратором у Національному музеї у Львові, 1912-14 – у Музеї українських старожитностей ім. В. Тарновського Чернігівського губернського земства, надалі займався приватною реставрацією у Чернігові та Києві. З 1918 – викладач Миргородського художньо- промислового інституту, 1920-22 – завідувач художньої частини створеного на його базі 1919 технікуму. 1921 обраний професором Української академії мистецтв у Києві, вченим реставратором ВУАН. 1922-24 – реставратор Першого державного музею у Чернігові.
Працюючи у Києві, в 1924-27 описав стан, склав проекти реставрації 500 пам'яток мистецтва музейних фондів: відділів Лаврського музею культів та побуту (97 одиниць), Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка (57), Музею мистецтв ВУАН (252), Музею українського мистецтва у Харкові (150 одиниць), зробив контрольний огляд відреставрованих ним творів мистецтва у Чернігівському державному музеї. Одночасно здійснив заходи щодо консервації творів, які перебували в незадовільному стані. Відреставрував 120 пам'яток мистецтва Лаврського музею культів та побуту, 30 – Всеукраїнського історичного музею, 12 – Музею мистецтв ВУАН, 21 – Музею українського мистецтва в Харкові. Розпочав систематичні наукові дослідження творів старого українського малярства, зокрема ікони Миколи Мокрого з Софії Київської та образа Ігорівської Божої Матері собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври, аналізував їхнє походження, датування, стиль і техніку малювання. 1925 пройшов стажування у провідних центрах Москви і Ленінграда. Був членом ВУАКу, кафедри мистецтвознавства ВУАН (з 1926). 1927 призначений завідувачем майстерні, влаштував звітну реставраційну виставку.
У квітні 1928 майстерню переведено в корпус № 5.
У 1920-30-х роках в будинку містилася секція порівняльної історії культів Лаврського музею культів та побуту Всеукраїнського музейного містечка, створена 1924 як відділ культів. Ставила за мету комплектування матеріалів і вивчення усіх форм релігійних віру-вань та їхньої еволюції на території СРСР, починаючи від речей шаманських культів, зібраних у Сибіру, єгипетських предметів релігійного вжитку, пам'яток буддизму, іудаїзму (зібрані в ході експедицій з культових установ України), язичництва, християнства тощо. Основним завданням цього відділу була антирелігійна пропаганда. Основу музею склали матеріали Церковно-археологічного музею Київської духовної академії, націоналізовані цінності релігійних громад.
1926-29 у кімнаті № 20 корпусу проживав Івченко Василь Григорович (1883—1942) — пам'яткоохоронець, митець. Народився в селянській сім'ї. 1898 прийшов у Київ, вступив до Лаврської іконописної майстерні, потім деякий час навчався в Катеринодарі, 1901-05 – у Київському художньому училищі. Пізніше закінчив також Паризьку академію мистецтв. 1908 повернувся в Україну. 1917-18 працював у Київському художньо-промисловому і науковому музеї як експерт з обстеження історико-мистецьких пам'яток. 192-22 учителював у с. Гусакове на Звенигородщині. З 1922 – священик УАПЦ у селі Кирилівка – батьківщині Т. Шевченка. 1926 зрікся сану, працював інспектором мистецько-історичних пам'яток Всеукраїнського музейного містечка. Розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на порятунок мистецьких і загальноукраїнських скарбів. За свідченням мистецтвознавця С. Гілярова, у червні 1927 під сходами на дзвіницю Свято-Троїцької церкви (не збереглася) на сучасній вул. Червоноармійській В. Івченко знайшов знамениту картину «Адам і Єва» Л. Кранаха, яку більшовики потім вилучили з Музею мистецтв ВУАН (тепер Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків) і продали за кордон. Як представник заповідника брав на схов речі з тих храмів, які радянська влада закривала, і передавав їх до музеїв заповідника, рятуючи таким чином культурні цінності від нищення. 22 квітня 1929 ув'язнений, проходив у справі Комітету визволення України. Засуджений на п'ять років позбавлення волі на Соловках. 1942 знову заарештований, розстріляний.
У 1930-х роках (ймовірно, з 1932) в помешканні № 11 будинку проживав Мовчанівський Тодосій Миколайович (1899 – 1938) – археолог, музейний діяч, перший директор Бердичівського соціально-історичного музею (з 1925) та створеного на його основі Бердичівського державного історико-культурного заповідника (1928), заступник директора заповідника з наукової роботи (1928-32). В 1932 переїхав у Київ, був науковим співробітником ВУАКу, секції історії матеріальної культури (з 1933), Інституту історії матеріальної культури ВУАН (з 1934). В останньому виконував обов'язки вченого секрета-ря, був завідувачем відділу слов'янської і давньоруської археології. 1934 в основному завершив розпочаті 1929 дослідження відкритого ним за участю П. Курінного 1926-27 Райковецького городища 11-13 століть біля села Райки на річці Гнилоп'ять (Бердичівський район, Житомирська область), що дало вагомі результати для вивчення історії давньорусь-ких міст. З ініціативи і під керівництвом вченого були утворені й працювали Київська та Вишгородська експедиції. Перша з них здійснила археологічні дослідження в районі Десятинної церкви та Михайлівського Золотоверхого монастиря. Результати розкопок опублікував у низці наукових праць. 17 лютого 1938 заарештований у цьому будинку за сфальсифікованим звинуваченням (участь у діяльності української націоналістичної організації), 10 травня 1938 розстріляний.
1999 корпус передано Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України (нині — Національна).