У період масштабних будівельних робіт кінця 17 – початку 18 століття стару споруду розібрали, на її місці звели нову цегляну. Московський мандрівник І. Лук'янов, який перебував у Києві 1701, у своїх записках повідомив про спорудження друкарні одночасно з оборонними мурами Лаври. Зображення споруди є в «Тезах» – гравюрах 18 століття, надрукованих у Києво-Печерській лаврі. На титульному аркуші Біблії лаврського видання 1758 показано одноповерхову, в плані прямо-кутну будівлю. Її чоловий (західний) фасад з головним входом членувався ритмом напівколон та віконних прорізів, обрамлених фігурними лиштвами. Фриз прикрашали майолікові розетки. На тлі високого даху із заломом виділялися фронтони, декоровані во-лютами та різноманітними ліпленими деталями, що відповідали стилістиці архітектурного ансамблю верхньої території Лаври 18 століття – доби розквіту українського бароко. 

Уявлення про первісний характер планування будівлі дає план Лаври 1742, де прямокутний основний об'єм з двома невеликими східними прибудовами розділено наскрізними сіньми на дві половини. В наступні часи корисна площа друкарні збільшувалася, в основному, за рахунок прибудов з боку тильного (східного) фасаду.
На початку 1760-х років посилилися зсувні процеси на схилах, що призвело до вкрай незадовільного технічного стану будівлі. У серпні 1772 внаслідок сильної пожежі, яка почалася з словолитні, згоріли дерев'яні конструкції даху, було пошкоджено стіни друкарні. Ремонтні роботи здійснювалися до 1774, в них брали участь кам'яних справ підмайстер П. Рубашевський разом з робітниками П. Колосовським, Я. Рогаченком, М. Ткачем, Г. Шароваром та ін.; майстри-покрівельники В. Кудрявецький і Т. Чернявський.
У кінці 17 століття на стінах і склепіннях з'явилися глибокі тріщини. 1793 військовий інженер Ш.-П. де Шардон почав спорудження аркбутанів-контрфорсів південної стіни друкарні, які забезпечили вільний прохід під ними до південної (Печерної) брами верхньої території Лаври. Тоді ж було вимощено великими кам'яними плитами узвіз до Нижньої брами, забутовано глибокий підвал під проскурнею, що призвело, на думку Ш.-П. де Шардона, до деформації північної стіни друкарні.
В обмірних кресленнях початку 19 століття, виконаних арх. А. Меленським, зафіксовано одноповерховий друкарський корпус, який у загальних рисах зберіг форми середини 14 (???) століття (за винятком розібраних двох бічних фронтонів на чоловому західному фасаді). 1815 зі східного боку влаштовано піддашшя на дерев'яних стовпах. У кінці 1820-х років із східного та північного боків до основного об'єму зроблено прибудови, у зв'язку з чим значно збільшилася корисна площа, ускладнилося внутрішнє планування спо-руди. В листопаді 1849 у проскурні сталася пожежа, що поширилась і на друкарню, дах якої згорів. Дерев'яні конструкції та бляшану покрівлю пізніше було відновлено. Після пожежі в січні 1859, що почалася з кузні, аварійні ділянки стін розібрано й зведено нові від підмурків, розібрано та перебудовано й склепіння деяких приміщень.
1858-63 споруджено другий цегляний поверх за проектом арх. П. Спарро. Мурування стін велося під керівництвом та наглядом майстра кам'яних справ І. Грюнова. Майстер В. Омелич пофарбував дах мідянкою. Головні дубові сходи на другий поверх спорудив київський столяр О. Ховренко. Одночасно було влаштовано калориферне опалення, проведено водогін. У кінці 1864 південну стіну будівлі зміцнено четвертим аркбутаном на зразок трьох збудованих раніше. 1892 калориферне опалення замінили на водяне. Необхідне для цього обладнання було виготовлено на київському машинобудівному чавуноливарному заводі О. Термена. Того ж року перед східним фасадом споруджено кам'яну заасфальтовану платформу з навісом над нею. У кінці 15 (??? – мабуть, 19) століття гранітом забруковано дорогу до друкарні та майданчик навколо фонтана перед чоловим фасадом; так само забруковано господарське подвір'я зі східного боку будинку. Дерев'яну огорожу перед чоловим фасадом замінено на цегляну з металевими ґратами між стовпами.
У 1920-х роках внутрішнє планування зазнало часткових змін відповідно до потреб друкарні ВУАН. 1942-43 споруда дуже пошкоджена: залишилися лише цегляні стіни та частково склепіння деяких підвальних приміщень. За проектом 1946 архітектора М. Дьоміна на початку 1950-х років здійснено ремонтно-реставраційні роботи: відновлено цегляні стіни та склепіння, пробито нові й закладено деякі старі отвори, зроблено міжповерхові перекриття по металевих балках, настелено мозаїчні підлоги у приміщеннях першого та паркетні – другого поверхів, відремонтовано гранітні сходи й влаштовано нові ґрати складного рисунка з поруччям. На фасадах реставровано гурти, карнизи, лиштви та інші декоративні деталі. Останній капітальний ремонт проведено у 1990-х роках.
Будинок двоповерховий з підвалом на західному, триповерховий на південному та східному фасадах, цегляний, тинькований, побілений, у плані Г-подібний з великим півкруглим ризалітом зі сходу, завершений двосхилим дахом з фронтоном і бляшаною покрівлею. Планування змішаного типу являє сполучення коридорної, анфіладної та секційної систем. Перекриття першого поверху склепінчасті, інших – пласкі залізобетонні та дерев'яні.
Фасади вирішено у формах бароко. Чоловий (західний) фасад розчленовано лопатками, напівколонами. Головний вхід на центральній осі оформлено бароковим порталом складного профілю з тричвертєвими колонами обабіч. Різноманітні за розмірами та формою (прямокутні, з півциркульними й лучковими перемичками) віконні прорізи на першому поверсі обрамлено лиштвами, на верхньому – прикрашено сандриками. У фризі нижнього поверху вміщено поліхромні керамічні розетки. Стіну південного фасаду зміцнено чотирма аркбутанами. На східному (тильному) фасаді влаштовано службові входи.
Споруда – цінний оригінальний зразок цивільної архітектури 18-19 ст. Друкарня Києво-Печерської лаври заснована видатним релігійним і громадським діячем, архімандритом Лаври у 1599—1624 Єлисеєм (Плетенецьким). 1606 він придбав у місті Стрятин (тепер с. Стратин, Рогатинський район, Івано-Франківська область) друкарню архієпископа Галицького і Львівського Гедеона (Балабана), ймовірно тоді ж – й інше друкарське обладнання, влаштував у лаврському вотчинному маєтку у Радомишлі паперову фабрику. Друкарня безперервно працювала понад 300 років – з поч. 17 ст. до 1920-х років, що є унікальним явищем в історії світового книговидання. Вона досить скоро стала відігравати роль культурно-просвітницького центру в Україні. Єлисей (Плетенецький), один із фундаторів Київського братства, згуртував навколо друкарні вчених, письменників, художників, майстрів-друкарів з метою захистити православну віру, духовні й культурні цінності українського народу та його мову, поширювати освіту. Цьому сприяли своєю діяльністю письменники-богослови, просвітителі Памво (Беринда), Степан (Беринда), Іов (Борецький), Тарасій (Земка), Лаврентій (Зи-заній, Кукіль-Тустановський), Афанасій (Кальнофойський), Філофей (Кизаревич), Йосиф (Кирилович), Захарія (Копистенський), О. Митура, Касіян (Сакович), друкарі Т. Вербицький, А. Миколайович, Т. Петрович та ін.
За архімандритства Єлисея (Плетенецького) лаврська друкарня видала одинадцять книжок. Перше відоме її видання – «Часослов» (1616-17) – використовувалось як шкільний посібник. 1618 друкарня вперше видала збірку віршів – панегірик її засновникові – «Візеру-нок цнот» О. Митури; 1619 – «Анфо-логіон», розкішно оформлений збірник святкових служб на рік, перекладений з грецької і прокоментований Іовом (Борецьким), Захарією (Копистенським) і Памвом (Бериндою); 1620 – «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Війська Запорозького», складені ректором Київської братської школи Касіяном (Саковичем). До тексту додано гравюру, на якій зображено гетьмана на коні.
За архімандрита Захарії (Копистенського; 1624-27) було видано дев'ять книг. Серед них «Тріодь пісна» (1627) – велика збірка (понад 800 сторінок) церковних текстів з його пе-редмовою. У книзі багато заставок, ініціалів, кінцівок. Захарія (Копистенський) – теолог, знавець класичних і слов'янських мов – здійснив загальну редакцію «Бесід на діяння святих апостолів» Іоанна Златоуста (1624). їм передує передмова Єлисея (Плетенецького), книга майстерно прикрашена гравюрами Т. Петровича. Передмови, післямови та посвяти києво-печерських видань цінні історіографічним, літературним і часто автобіографічним матеріалом. 1627 побачив світ перший український друкований словник «Лексіконь славеноросскій и имень тлькованіє» Памва (Беринди). В ньому витлумачено близько 7 тис. слів і висловів українською мовою з грецької, латинської, єврейської та інших мов. Словник понад два століття використовувався як навчальний посібник.
Особливого розвитку друкарство набуло за архімандрита Петра (Могили), архімандрита (з 1627) і митрополита Київського і Галицького (1632-47), який очолив у Лаврі й видавничу справу. З ним співпрацювали професори Братського колегіуму – Іларіон (Денисович), Ісайя (Трофимович-Козловський), Сильвестр (Косов) та ін. Було придбано польський шрифт і започатковано друкування книжок польською мовою. До 1632 друкарню очолював Тарасій (Земка), якого змінив Софроній (Почаський); технічними справами відав Памво (Беринда), граверами були Парфен (Молковицький) і Михайло (Фойнацький), коректором – Димитрій (Захарієвич), друкарем – Степан (Беринда). Серед видань цього часу – «Тлумачення на Апокаліпсис» (1625) – у книзі вміщено вірш Тарасія (Земки) українською мовою на герб Захарії (Копистенського); «Тріодь цвітна» (1631), «Патерикон» Сильвестра (Косова) (1635); «Тератургіма» Афанасія (Кальнофойського) (1638; до книги додано план частини Києва і Києво- Печерського монастиря, чим було за-початковано вітчизняне картодрукування). Петро (Могила) відкрив 1631 Лаврську школу, яку через рік об'єднали з Братською школою і назвали цей перший в Києві навчальний заклад вищого типу Києво-Могилянським колегіумом. Митрополит написав низку книг старослов'янською, польською і латинською мовами. Своєю церковною, культурно-освітньою і творчою діяльністю сприяв формуванню національної свідомості українського народу, визріванню в ньому визвольних ідей. Друкам, що вийшли за часів Петра (Могили), притаманні науковість, фундаментальність, вміле поєднання західноєвропейських досягнень з кращими національними зразками книжкового мистецтва. В їх числі – 1 «Анфологіон» (1636), «Євангеліє учительне» (1637) – з передмовою Петра (Могили), переклад з церковно-слов'янської мови українською здійснив Мелетій (Смотрицький); православний катехізис під назвою «Збірка короткої науки про артикули віри» – у співав-торстві з Ісайєю (Трофимович-Козловським) (1645); гарно ілюстрований дереворитами художника Іллі «Требник» (у 3-х частинах; 1646), в якому подано детальний опис обрядів хрещення, вінчання, причастя, освячення води, військових знамен тощо, пов'язаних з українськими традиціями. У книзі виражено дух українського православ'я. Її, як й інші лаврські друки, було піддано осуду в Москві на церковному соборі 1690 (після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату).
Друкарня Києво-Печерської лаври надалі продовжувала роботу за правління архімандритів Йосифа (Тризни) (1647-55) та Інокентія (Ґізеля) (1656-82). У 1661 вперше було видано мовою оригіналу «Києво-Печерський патерик» – пам'ятку давньоруської літератури 13-14 ст. (перевидано ще кілька разів у наступні століття). У «Патерику» подано багато історичних і побутових свідчень про життя і діяльність монастиря, життєписи відомих ченців – преподобних Антонія і Феодосія – засновників святої обителі, літописця Нестора, лікаря Агапіта, іконописця Аліпія та ін. Видання прикрашає серія дереворитів художника Іллі, що мають значення для вивчення лаврської архітектури. Управителем друкарні на той час був ієромонах Іосафат.
У середині і 2-й половині 17 століття друкарня видала низку книжок релігійного та науково-філософського змісту, зокрема, «Твір про всю філософію» (1645-47) та «Мир з Богом людині» (1669) Інокентія (Ґізеля); «Ключ розуміння» (1659) – збірник проповідей ректора Києво-Могилянського колегіуму Іоанникія (Галятовського) (тривалий час ви-користовувався як посібник з риторики); «Огородок Марії Богородиці» (1676) Антонія (Радивиловського) – намісника Лаври. Підготовлений до друку ще Йосифом (Тризною) за редакцією Інокентія (Ґізеля), в 1674 побачив світ «Синопсис» («Огляд») – історичний твір, в якому на основі місцевих літописних матеріалів і польських хронік систематизовано відомості про походження слов'ян, з історії Київської Русі, України і Росії. «Синопсис» вида-вався потім близько 30 разів і понад півтора століття був єдиним шкільним підручником вітчизняної історії. З передмовою Інокентія (Ґізеля) 1680 видано багато оздоблену «Мінею» (близько 90 заставок з орнаментами та зображеннями святих). Інокентію (Ґізелю) вдалося домовитися на деякий час з московською церковною владою про вільний продаж лаврських книжок на території всієї держави, що сприяло збільшенню накладів видань друкарні. У Києві чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) видав збірки своїх проповідей на теми християнської моралі, утвердження православної віри, ілюстровані численними дереворитами в стилі бароко: «Меч духовний» (1666, гравюра на титульному аркуші книги – зразок емблематичного мистецтва) і «Труби на дні...» (1674). Крім наукової літератури, до якої належать також «Постанова про вольності Війська Запорозького», «Про сакраменти», «Виклад про церкву», «Наука про тайну св. покаяння», випускалися навчальні посібники, букварі, священні та богослужбові книжки – акафісти, молитвослови, псалтирі, октоїхи, ірмологіони, піснеспіви, святці служб, полемічні твори, спрямовані проти покатоличення населення тієї частини України, що перебувала під владою Польщі. Загалом у 2-й половині 17 століття було видано понад 120 назв книжок.
У кінці 17 – на початку 18 стоілття значну роль у розвитку книгодрукування в монастирі відіграли його архімандрити Варлаам (Ясинський) (1684-90), Мелетій (Вуяхевич-Височинський) (1690-97), Йоасаф (Кроковський) (1697-1708), Афанасій (Миславський) (1710-14), Іоанникій (Сенютович) (1715-29). У цей час друкувалися книжки давньоук-раїнською, церковнослов'янською, російською, грецькою, польською, латинською мовами як релігійно-моралізаторського змісту, так й історичні твори, повчальні листки для народу, сюжетні малюнки, ікони. Було опановано гравірування на міді (виготовлення мідьоритів). 1689-1704 було видано чотиритомну працю Димитрія Ростовського (Д. Туптала) «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), у 1711-18 цей один з найкращих творів тогочасної літератури був перевиданий. На початку 18 століття вийшов «Ірмологіон» – унікальна книга, в якій поєднано рукописну, штемпельну та друкарську техніки видання нот. 1709 з нагоди Полтавської битви опубліковано «Панегірик» ректора Києво-Могилянської академії Феофана (Прокоповича); 1728 – філософський трактат з критикою протестантизму «Камінь віри» Стефана (Яворського) – першого президента Святійшого Синоду та протектора московської Слов'яно-греко-латинської академії. 1758 здійснено перше київське видання Біблії, що було другим в Україні після «Острозької біблії» І. Федорова. На титульному аркуші зображено архітектурні споруди Києво-Печерської лаври: собор Успіння Пресвятої Богородиці, Велику дзвіницю, будинок друкарні (гравюра Я. Кончаківського).
У 2-й половині 18 століття активізувалося друкування літератури світського змісту – календарів, місяцесловів, шкільних підручників, букварів. 1760 було видано 2 тис. букварів і часословів для навчання дітей козаків, 1775 — букварі для навчання грамоти солдатських дітей. Виконувалися державні замовлення на видання матеріалів, пов'язаних з адмі-ністративними та економічними реформами, воєнними подіями, зокрема урядових наказів, інших офіційних документів.
Лаврська друкарня була найкраще технічно обладнана і впорядкована. Для її потреб на території монастиря працювали словолитня, рисувальна, гравірувальна та палітурна майстерні, виготовлялися високої якості фініфтеві оздоби для книжок. Вона мала свої папірні в Радомишлі та Пакулі. Друкарня зробила важливий внесок у розвиток граверного й книжкового мистецтва. У середині 17 – на початку 18 століття тут працювали видатні художники Д. Галяховський, Н. Зубрицький, Ілля, І. Мигура, І. Стрельбицький, Л. та О. Тарасевичі; у 1730-50-х роках – А. Козачківський, Г. Левицький-Ніс та ін.
Лаврські видання прикрашалися численними графічними мініатюрами, заставками, ініціалами, кінцівками, тематичними композиціями, в яких відбито національний український колорит, міфологічні й біблійні сюжети, сцени з реального життя, побутові деталі тощо.
Взірцями високомистецького оформлення видань у стилі бароко, що панував у цей період, були «Києво-Печерський патерик», «Тріодь цвітна» (обидва – 1702), «Служби преподобним отцям Печерським» (1763), оздоблені мідьоритами Л. Тарасевича. Художник був майстром портрета й архітектурних замальовок. 1737 Г. Левицький-Ніс створив серію мідьоритів до малоформатних видань «Євангелія» й «Апостола». Друкарня періодично практикувала випуск мініатюрних видань: «Новий Заповіт» (1703) з гравюрами Л. Тарасе-вича, «Молитвослов» (1746, 1753), «Псалтир» (1798) та інших, засвідчуючи високий рівень книжкового мистецтва. У стилі бароко друкувалися так звані Тези, присвячені відомим особам і подіям. Зокрема, на честь митрополита Рафаїла (Заборовського) 1739 виготовив естамп-афішу Г. Левицький-Ніс з нагоди диспуту в Києво-Могилянській академії. Панегіричну гравюру «Святий Іоанн Хреститель» присвятив гетьманові І. Мазепі О. Тарасевич. 1705 на честь цього гетьмана виготовив мідьорит І. Мигура. Майстерно прикрашені мідьоритами А. Козачківського «Служебник» (1735) і «Євангеліє» (1746, вміщено близько 80 маленьких дереворитів), «Апостол» (1752, оздоблений бароковими мідьоритами Г. Левицького-Носа).
Над зовнішнім оформленням лаврських видань працювали досвідчені майстри-інтролігатори. Особлива увага приділялася подарунковим книгам, для яких виготовляли металеву, шкіряну, парчеву чи оксамитову оправу, їх розкішно оздоблювали коштовними прикрасами, карбуванням, фініфтями тощо. Наприклад, «Євангеліє» (1697) з посвятою І. Мазепі має срібну позолочену оправу з гравійованими наріжниками та середником; в «Євангелії» (1773) – позолочена карбована оправа з фініфтевими медальйонами у стилі рококо; в «Апостолі» (1790) – срібна позолочена оправа з карбуванням.
Лавра мала великі прибутки не лише від своїх багатих угідь, пасік, млинів, нерухомості, але й від продажу книжок. Дві її книгарні діяли у монастирі та на Подолі. Лаврські книги розповсюджувалися в Україні, Росії, Білорусі, Болгарії, Греції, Молдові, Польщі, Румунії, Сербії, Туреччині, Чорногорії. Культурно-просвітницька діяльність Лаври завдяки книгодрукуванню набувала всеслов'янського значення, що непокоїло церковну і світську владу Російської держави.
Після підпорядкування Києво-Печерської лаври Московському патріархату за її друками встановлюється пильний нагляд, із заснуванням вищого церковного органу – Святійшого Синоду в 1721 – сувора цензура. 1720 наказом російського імператора Петра І заборонялося друкувати книжки українською мовою. Церковні лаврські друки мали звірятися з «великоросійськими друками, аби ніякої різниці й особливого наріччя не було». Навіть попередні українські богослужбові книги наказано було вилучати і заміняти їх російськими. В «Апостолі» (1722) уперше вміщено цензурне свідоцтво Святійшого Синоду на дозвіл зазначеного видання. Цензурні обмеження, утиски, заборони дошкуляли Лаврі. 1769 вона не отримала в черговий раз дозволу на видання українського букваря (московські в Україні не мали збуту через незнання російської мови). Лаврська друкарня потерпала не лише матеріально, знищувався дух української книжки. Друкарська справа почала занепадати.
1786, після підпорядкування Лаври митрополиту Київському, йому було надано певної самостійності у книговиданні. 1787 при друкарні засновано спеціальну друкарську дільницю. Вона почала випускати книжки цивільним шрифтом, в основному на замовлення Києво-Могилянськоі академії (пізніше — Київської духовної академії). Збільшив-ся випуск книжок світського змісту, навчальної літератури, з'явилися брошури практичного призначення (з господарської, медичної тематики), періодичні видання. У цей час вийшли книжки про Київ: «Достопам'ятні старожитності у Києві» (1795), «Коротка історична звістка про Київ» (1801) М. Берлинського, «Короткий історичний опис Києво-Печерської лаври» (1801, 1805, 1817) митрополита Самуїла (Миславського).
Справі розвитку цивільного книгодрукування, розширення тематики видань, зміцнення матеріальної бази друкарні активно сприяв настоятель Лаври та митрополит Київський і Галицький (1822-37) Євгеній (Болховітінов). Він забезпечив її новітніми матеріалами й друкарським обладнанням, закупленим у Німеччині. Поповнився, розширився асортимент шрифту. Тоді лаврська друкарня випустила унікальні пам'ятки ук-раїнської історичної думки – «Синопсис» (4-е і 5-е видання, 1823, 1836), «Хроніку літописців стародавніх» Феодосія (Софоновича), яка доти була відома лише в рукописних списках. На основі давніх літописів і актових документів митрополит Євгеній підготував і видав ґрунтовні дослідження: «Опис Києво-Софійского собору та Київської ієрархії» (1825) й «Опис Києво-Печерської лаври» (1826).
1858 у друкарні було встановлено парову швидко друкувальну машину, 1863 впроваджено хромолітографію. 1868 уже працювало дві швидкодрукувальні машини, сім ручних друкарських верстатів, три словолитні машини, чотири літографські верстати. У цей час друкарня виконувала чимало престижних замовлень, зокрема, для відомого паризького літографа Ж. Р. Лемерсьє. З видань 2-ї половини 19 століття відомі «Алфавіт духовний» Ісайї (Копинського) (1877), Євангелія, численні житія святих, требники, акафісти, молитовники, мінеї, окремі хромолітографічні ілюстрації та поштівки з мальовничими ви-дами Лаври тощо.
На початку 20 ст. видано низку творів з історії церкви, Києва, Києво-Печерської лаври та її друкарні. У цей час щорічний наклад видань друкарні складав 100 тис. примірників книжок і понад 130 тис. листівок і молитов. Напередодні революції 1905-07 щотижня випускалося 20 тис. примірників повчальних листівок і для богомольців.
Свідченням високої оцінки продукції лаврської друкарні було запрошення її до участі у Всеросійській промисловій виставці в Києві (1913) і Міжнародній виставці друкарської справи та графіки у Лейпцигу в Німеччині (1914).
З початком 1-ї світової війни випуск друкованої продукції значно зменшився: готуючись до евакуації, продали частину шрифтів і устаткування. 1917 друкарня відсвяткувала 300-річний ювілей від дня виходу своєї першої книжки. Впродовж 1917-23 вона пережила ряд реквізицій. У жовтні 1917 її реквізував Перший запасний Український козачий полк для потреб Українського військового генерального комітету та своїх власних, залишаючи за Лаврою право друку. З листопада тут друкувало книги і видавництво «Вернигора». Після захоплення Києва у січні 1918 більшовицькими військами друкарня випускала матеріали штабу військ і кілька номерів газети «Боротьба з контрреволюцією». У березні 1918 майно друкарні реквізувало Військове міністерство УНР. Гетьман П. Скоро-падський повернув Лаврі її друкарню. У цей час вона випустила замовлену ще 1905 професору Київської духовної академії Ф. Титову працю з історії книгодрукування в Лаврі (том 1), путівник по Лаврі та ін. У грудні 1918 друкарню реквізувала Директорія УНР для потреб Центрального інформаційного бюро, яке видало понад 24 тис. урядових відозв. З відновленням радянської влади у лютому 1919 друкарня перейшла у відання Наркомзему, випускала урядові документи, матеріали Книжкової палати та інших установ. Якщо на-передодні 1-ї світової війни тут працювало 114 осіб, то у цей час штат зменшився до 43, з яких чотири — ченці.
Із захопленням Києва у кінці серпня 1919 денікінськими військами Лавру відновили у всіх правах, але її матеріальний стан настільки погіршився, що роботу друкарні зупинили, звільнивши 25 чоловік, які ще працювали в ній на цей час. Після чергового повернення Червоної армії в Київ у грудні 1919 будинок друкарні зазнав значних пошкоджень. За розпорядженням влади друкарню передали у підпорядкування Київському губернському відділу соціального забезпечення.
1920 під час окупації Києва польськими військами Лавра спробувала знову по-вернути собі друкарню, але згодом з остаточним встановленням радянської влади її було націоналізовано, будинок використовувався як склад поліграфічних матеріалів та обладнання. Було вилучено значну частину устаткування, 1920 – всі видання, рукописи, гравюри на міді, кліше, зразки видань та інші матеріали, що мали історичну та художню цінність; їх передали різним установам і організаціям.
З 1922 лаврська друкарня належала ВУАН. За описом 1927, на першому поверсі будинку були кабінет директора, друкарський і малий друкарський відділи, складальня, фабзавком, складське і службові приміщення; на другому – палітурна майстерня, літографічний відділ з фотолабораторією, сушарня, складські й допоміжні приміщення. 1935 друкарське устаткування перевезено в собор св. Миколи Мірлікійського Покровського монастиря (пров. Бехтерєвський, 15), приміщення якого пристосували під друкарню і книгосховище АН УРСР. В 1950-60-х роках у будинку містилися різні державні установи.
Після завершення капітального ремонту 1972 приміщення передано новоствореному Державному музею книги і книгодрукування УРСР (тепер Музей книги і друкарства України), експозиція якого розкриває історію вітчизняної книги і книжкової справи від часів Київської Русі і дотепер, у тому числі діяльність друкарні Києво-Печерської лаври.