Поховання Щербаківського Д. М. 1927 (іст.). У сквері навколо водосвятного ківорія, навпроти входу до Великої лаврської дзвіниці. Щербаківський Данило Михайлович (17/29.12.1877, с. Шпичинці, Сквирський пов., Київська губ., тепер Ружинський р-н, Житомирська обл. — 6.06.1927, Київ) — мистецтвознавець, етнограф, історик, археолог, краєзнавець, музейний і громадський діяч. Батько — священик Щербаківський Михайло Пили-пович був близьким до Київської Старої громади та гурту журналу «Киевская старина». Брат Вадим — археолог, етнолог, музейний діяч; сестра Євгенія — дружина архітектора, художника В. Кричевського.
1897 закінчив Третю київську гімназію, 1901 — історико-філологічний факультет Київського університету, в якому був залишений для підготовки дисертації. Учень В. Антоновича. За дорученням Підготовчого комітету з організації ХІІІ Археологічного з'їзду здійснив 1904 свої перші археологічні розкопки на кордоні Київської і Херсон-ської губерній. 1904—06 служив в армії. 1906—10 викладав в Уманській гімназії. Організував систематичне археологічне, історичне, етнографічне, мистецьке обстеження Уманщини, збирання пам'яток народного мистецтва, які передавав Київському художньо-промисловому та науковому музею, Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства, Науковому товариству імені Шевченка у Львові (був його дійсним членом). Ініціатор створення Уманського музею (заснований 1913). 1910—27 працював у Київському художньо-промисловому та науковому музеї (у 1920-х рр. — Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка) спочатку хранителем історичного та етнографічного відділів, згодом — завідувачем відділів істо- рико-побутового та народного мистецтва. 1913 перебував у науковому відрядженні за кордоном, вивчав музейну справу в Австрії, Італії, Німеччині, Польщі, Швейцарії. Під час 1-ї світової війни (1914—17) — підпоручик 2-го мортирного паркового дивізіону діючої армії; перебуваючи в цей час у Галичині, зібрав для музею цінну збірку західноукраїнських ікон. За роки праці в музеї особисто зібрав й атрибутував бл. 30 тис. пам'яток українського народного мистецтва. Під час численних експедицій по Україні робив замальовки і фотографував архітектурні споруди, зразки народного мистецтва, обряди, записував повір'я тощо. Член Українського наукового товариства в Києві (з 1907) і секретар його секції історії мистецтв (з 1918), секретар комісії відділу «Старий Київ» Київського товариства старожитностей і мистецтв (1912—18, з перервами). У роки Української революції багато зробив у справі охорони пам'яток.
1919-21 — член Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини, учений хранитель його Музейного фонду. З 1921 — член Археологічної комісії ВУАН, реорганізованої 1922 на Археологічний комітет, з 1924 — заступник голови ВУАКу, член його Софійської та Золотарської комісій, співробітник кафедри мистецтвознавства. Один з організаторів Археологічного інституту (1917), Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка (1921), Етнографічного товариства (1925, був членом його Ради), член комісій для складання біографічного словника діячів України (з 1919) і Києва та Правобережжя Історичної секції ВУАН (з 1924), науковий співробітник редакції журналу «Україна». Викладав в Архітектурному (1918—24) й Археологічному (1917—24) інститутах, Українській державній академії мистецтв (з 1919), Київському художньому інституті (з 1924), керував підготовкою аспірантів на кафедрі мистецтвознавства ВУАКу.
Мешкав у будинку музею на сучасній вул. М. Грушевського, 6. Через несприятливі умови для наукової праці, що склалися в музеї, і психологічний тиск заподіяв собі смерть (втопився у Дніпрі). Похований 11 червня 1927. У Трапезній церкві в ім'я преподобних Антонія та Феодосія Печерських відбулася громадська панахида, в якій взяли участь провідні вчені та музейні працівники Києва й інших міст України.
Творчий доробок Д. Щербаківського складає бл. 60 опублікованих праць й велику кількість рукописів. Зробив значний внесок у мистецтвознавство: вперше запровадив аналіз народних декоративних виробів як творів мистецтва; здійснив першу спробу класифікації українських килимів; простежив еволюцію срібних оправ книжок в Україні та встановив прізвища кількох майстрів; вперше дослідив сюжет «Козак Мамай» в українському мистецтві й подав класифікацію основних типів та відстежив історичну еволюцію цієї народної картинки; поклав початок систематизації українських портретів 15—17 ст.
Наукові праці: «Нарис історії Луцького князівства до половини XV ст.» (1900), «Вишневецька бібліотека» (1902), «Козак Мамай (народна картинка)» (1913), «Символіка в українському мистецтві», «Українські деревляні церкви...» (обидві — 1921), «Оркестри, хори і капели на Україні за панщини», «Золотарська оправа книжки на Україні в XVI— XIX ст.», «Сторінка з української демонології (вірування про холеру)» (усі — 1924), «Український портрет. Виставка українського портрету XVII—XX ст.» (1925, у співавт. з Ф. Ернстом), «Реліквії старого київського самоврядування» (1925), «Українське мистецтво» (т. ІІ), «М. Т. Біляшівський і українське мистецтво», «Оправи книжок у київських золотарів XVII—XVIII ст.» (усі —1926), «Український килим», «Культурні цінності в небезпеці» (обидві — 1926) та ін.
1934 могилу зрівняли. 1993 Києво-Печерський заповідник встановив надгробок на місці поховання, яке вказала дослідниця Київського некрополя Л. Проценко. На постамент з червоного граніту покладено чорну лабрадо- ритову плиту з викарбуваним і позолоченим меморіальним написом [1425].