Зведено за проектом арх. Є. Єрмакова мулярами підрядчика М. Кушнарьова на місці розібраного корпусу 19 ст. того ж призначення та інших старих будівель. Крім келій півчих митрополичого хору, в будинку містилися «співочна» (репетиційне приміщення), їдальня, частину приміщень було відведено для проживання «малих півчих» та для навчальних класів. 1913 в будинку розміщувалася також редакція журналу «Свет Печерский». Після націоналізації 1920 корпус передано у відання органів соціального забезпечення населення, який влаштував тут притулок. З утворенням заповідника на території Лаври будинок увійшов до його складу. Ремонтні роботи здійснювались 1907, 1908 та 1913. Споруда зазнала пошкоджень від артобстрілів 9—11 червня 1920 під час боїв за Київ між польськими військами та частинами Червоної армії та 1943; відремонтована 1926—27, 1945. Двоповерховий з підвалом, цегляний, у плані Г-подібний, завершений вальмовим дахом з бляшаною покрівлею. Планування переважно коридорного типу з однобічним розташуванням примі-щень. Перекриття пласкі. Оформлений у цегляному стилі. Фасади розчленовано розвиненим міжповерховим та вінцевим карнизами. Перший поверх рустований, в оформленні другого активно використано мотив сухариків. Віконні прорізи з клинчастими перемичками оздоблено замковими каменями. Усі елементи декору виконано в цеглі. Вхід на північному фасаді акцентовано металевим піддашком.
Будинок — одна з характерних споруд монастиря поч. 20 ст.
Здавна й до закриття монастиря під час служби у домовій митрополичій церкві співав хор, відомий як хор «покоєвих півчих», або «півчих митрополичого хору» (на відміну від крилошан, які співали на криласах у лаврських церквах). В останній третині 18 ст. до числа «покоєвих півчих» включено десять «малих півчих» — хлопчиків, котрі походили з сімей підданих Лаври, з Києва та інших місцевостей України. Згодом входили до складу митрополичого хору, утримувалися монастирем. Кількість півчих змінювалась, у 20 ст. становила 20—25 осіб.
З серед. 19 ст. у Лаврі існувала школа «малих півчих», в якій вони проходили курс навчання за окремою програмою (з отриманням платні). 1902 у хорі співали дисканти І. Іванов, П. Карпенко, О. Тесля, альти — В. Гребинський, Я. Давиденко, О. Дудар, І. Пивчун, тенори — М. Каменський, К. Цитович, Г. Шам, баси — В. Володичев, Ф. Ніколаєнко, Н. Оверко та ін. Одна з останніх архівних відомостей про хор належить до 1924. У цей час він складався з чотирьох півчих та регента. Співаки орендували одну кімнату в корпусі. 1898—1916 передостаннім регентом митрополичого хору був Іадор (світське ім'я — Ткаченко Іларіон Опанасович; 1865—?) — архімандрит. Послух у Києво-Печерській Лаврі розпочав 31 жовтня 1889 крилошанином церкви «странноприїмниці». 22 листопада 1897 прийняв постриг. З 21 січня 1898 виконував обов'язки регента, з 25 липня 1900 — регент хору. Додатково з жовтня 1901 був учителем співів лаврської двокласної школи. Виїздив у Санкт-Петербург для ознайомлення зі співами церковних хорів та придворної капели. 1904— 07 навчався в Музичному училищі Київського відділення Імператорського Російського музичного товариства. Брав участь у підготовці та виданні лаврського обиходу. Гармонізував лаврські співи, писав богослужбову музику. На виконанні митрополичого хору під керівництвом о. Іадора позначився вплив т. зв. партесного співу та новітнього музичного стилю. З серпня 1915 до 1 лютого 1918 перебував у діючій армії, священик шпиталю № 425. З 27 лютого 1918 — доглядач лаврської «странноприїмниці», 1921 — ігумен, 1922 — архімандрит, член Ради (Духовного собору) Лаври. З 5 вересня 1922 — начальник лікарняного монастиря, з 1926 — священик церкви у с. Совки, після її закриття з 1929 до січня 1933 — у с. Будаївка в передмісті Києва. Вперше заарештований у Лаврі 15 грудня 1924 за звинуваченням у приховуванні монастирського (церковного) майна, утримувався чотири місяці в київському БУПРі (будинку примусових робіт), проходив у справі архімандрита Климента (Жеретієнка) та інших ченців. Звільнений 13 квітня з підпискою про невиїзд. Вдруге заарештований 13 березня 1933 разом з 15 ченцями Лаври, які після офіційного закриття монастиря мешкали на приватних квартирах і зберегли лаврську громаду та її устрій.
1926 – 30-і рр. – намісник монастиря. На момент арешту жив на вул. Воздвиженській, квартира № 2 (будинок не зберігся). За браком доказів звільнений 20 травня того ж року з підпискою про невиїзд. Втретє заарештований 13 липня 1938 у помешканні на вул. Мільйонній, 16, квартира № 4 (тепер вул. Панаса Мирного; будинок не зберігся) за звинуваченням у «контрреволюційній агітації». Висланий у Казахстан терміном на п'ять років. Дальша доля невідома.
1916 – 24 останнім регентом митрополичого хору був Феогност (світське ім'я – Ніколаєнко Федір Тимофійович; (1877 – ?) – ієромонах. 30 червня 1886 прийнятий до митрополичого хору Лаври, у складі якого неодноразово супроводжував митрополита до Санкт-Петербурга (1888, 1890, 1902 та в інші роки). 1891-92 та 1914-16 виконував криласний послух на подвір'ї Києво-Печерської лаври в Санкт-Петербурзі. У березні 1914 прийняв чернечий постриг. З 9 вересня того ж року – ієродиякон, з 4 червня 1920 – ієромонах. З 10 лютого 1916 до 1924 – регент митрополичого хору. Дальша доля невідома.
1926 – 38 у будинку містився Музей України (Збірка Потоцького П. П.). Тут жив його фондоутворювач і учений хранитель Потоцький Павло Платонович (1857 – 1938) – військовий, генерал (з 1916), історик, колекціонер, музейний діяч. Походив із старовинного українського козацького роду. Закінчив Петровську Полтавську військову гімназію, Михайлівське артилерійське училище і Михайлівську артилерійську академію (1877) у Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-турецькій 1877-78, російсько-японській 1904-05, 1-й світовій війнах. Нагороджений кількома орденами за бойові заслуги. Займаючись військовою історією, вивчав військові архіви, опублікував низку досліджень з історії російської артилерії. Член-засновник Імператорського Російського воєнно-історичного товариства (з 1907). Зробив значний внесок у створення військових музеїв у Росії. В радянський час очолював 13 військових музеїв і шість військово-музейних фондів Петрограда (Ленінграда). З 1925 – хранитель Інтендантського музею і науковий консультант у справах військових музеїв. З 1923 – член Товариства дослідників української історії, писемності й мови у Петрограді, яке очолював акад. ВУАН В. Перетц.
Приватне зібрання П. Потоцького мало виняткову історичну, художню, наукову цінність для вивчення української та російської історії й культури. Важке матеріальне становище змусило власника шукати можливість його збереження. 1925 він приїхав у Київ, де звернувся до ВУАН з пропозицією прийняти зібрання за умови збереження його цілісності. 28 квітня 1926 був підписаний договір про передачу збірки українському уряду, власник призначений її вченим хранителем. Колекції включали 17 тис. книжок десятьма мовами, у т. ч. рукописні книжки 12 ст. Києво-Печерської лаври, рукопис про права Малоросії, рукопис 1-ї частини «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського з портретами Б. Хмельницького та його сина Юрія роботи Я. Аргунова, а також видання з автографами Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, Т. Шевченка, Д. Яворницького. Колекція рукописних документів з історії України включала універсали гетьманів І. Брюховецького, І. Мазепи, Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Скоропадського, Б. Хмельницького; родовий архів українського козацько-дворянського роду Потоцьких (від 1700). До складу зібрання входили бл. 13 тис. гравюр російських, англійських, французьких, німецьких художників (історичні та батальні композиції, краєвиди, у т. ч. українських міст, портрети роботи Г. Доу, Т. Райта), літографії (зокрема, «Т. Г. Шевченко на смертному одрі»В. Верещагіна), репродукції (бл. 15 тис.), рисунки, картини (бл. 300, зокрема твори М. Пимоненка, М. Самокиша, К. Трутовського, портретна галерея гетьманів України, українські народні картинки), географічні карти (бл. 5 тис., у т. ч. карти України 17-20 ст.), зброя (бл. 40 одиниць), документи, старовинні меблі (бл. 100 зразків – від 16 ст.), мейсенський фарфор, фаянс Києво-Межигірської фабрики, срібні й золоті вироби з дорогоцінним камінням (вагою 28 пудів) – посуд, годинники та ін.
У липні 1927 збірку перевезли в Києво-Печерську лавру і розмістили у 14 кімнатах цього корпусу. Згодом тут було відкрито експозицію: у двох залах другого поверху експонувалися рідкісні й цінні видання, матеріали для вивчення історії, традицій та побуту населення України. У демонстраційній залі влаштовувалися виставки з історії різних країн для зарубіжних делегацій. На першому поверсі містилися фонди і бібліотека. Музей спочатку мав назву – Музей української старовини, згодом – Музей України (Збірка Потоцького П. П.).
П. Потоцький продовжував поповнювати музейне зібрання, брав участь у виставковій діяльності Всеукраїнського музейного містечка, приймав і консультував відвідувачів, систематизував, описував і складав каталог збірки. Значну допомогу йому надавала дружина Єлизавета Денисівна – онука відомого партизана часів війни Росії з наполеонівською Францією 1812 Д. Давидова, яка виконувала також безкоштовно обов'язки перекладача й екскурсовода.
У вересні 1933 директор Всеукраїнського музейного містечка заборонив масове відвідування музею. 1934 за наказом народного комісара освіти В. Затонського Музей України передано Всеукраїнському історичному музею ім. Т. Шевченка, в якому
П. Потоцький отримав посаду наукового співробітника. У 1930-х рр. понад 360 найменувань видань вилучено з бібліотеки як «контрреволюційні». У червні 1937 директор історичного музею В. Грінченко заборонив відвідування Музею України без спеціальної перепустки. Було вирішено передати колекції П. Потоцького у різні музейні установи, а проти їх власника розпочалася кампанія цькування. В липні 1938
П. Потоцького заарештували (під час арешту знищено сімейний архів: листування, фото тощо). Помер 27 серпня 1938 у Лук'янівській в'язниці. Дружину та її сестру було розстріляно, онук потрапив до Воркутлагу.
Колекції цього зібрання зберігаються тепер у Національному музеї історії України, Національному художньому музеї України, НБУ ім. В. Вернадського НАНУ, ЦДІА України в м. Києві та інших установах. Частину колекцій втрачено (вірогідно, вивезено нацистами).
У цей будинок переміщено з корпусу № 24 фонди Музею діячів української науки і мистецтва та Українського театрального музею. 1939 будинок передано театральному музею, зібрання Музею України — Центральному історичному музею (корпус № 9). 1945 другий поверх корпусу було відведено під фонди заповідника, на першому містилися управління, згодом — дирекція Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника. 1947 частину приміщень займав Комітет у справах культурно-освітніх закладів УРСР. 1955-70 – приміщення і фонди Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР.
Тепер тут містяться фонди Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.