Чоловим східним фасадом звернений до соборної площі. 1745 на місці збудованих у 15 ст. келій квасоварів за проектом арх. Й.-Г. Шеделя майстер С. Ковнір звів ключню. Мурування середньої стіни келій включено у північну стіну ключні, східну та південну стіни муровано наново. Фасади одноповерхової споруди було оформлено у стилі бароко, східний завершувався високим фронтоном, південний зберігав архітектуру старих келій з відкритою галереєю. У квітні 1823 — серпні 1824 ключню капітально перебудовано під помешкання намісника Лаври за проектом арх. І. Гельмера. Роботи провів підрядчик Т. Сивков, завершив Я. Молодов. Тоді ж розібрано склепіння, влаштовано пласку стелю, перероблено віконні прорізи, в об'ємі даху за бароковим фронтоном влаштовано літню кімнату. Вхід до льоху зі східного фасаду перенесено на подвір'я, в'їзна брама до якого розміщувалася біля південного торця (на місці корпусу № 5). Після перебудови у будинку було шість кімнат, службові приміщення, льох.
1882 за проектом арх. В. Сичугова замість мансарди надбудовано другий поверх, розібрано вінцевий карниз і на іншому рівні вимуровано новий, розтесано віконні прорізи на східному та південному фасадах, закладено аркаду галереї, здійснено внутрішнє перепланування. З боку подвір'я будинок залишився одноповерховим. Барокова споруда набула форм неокласицизму. Наступні ремонти: 1892, 1899 (побудовано нову льодовню), 1906 (влаштовано балкон), 1907 (перероблено парадний вхід), 1908 (на другому поверсі зроблено прохід до корпусу № 5 у бібліотеку митрополита Флавіана), 1910, 1923— 24. В 1942—43 внаслідок розбирання зруйновано понад 60 відсотків загального об'єму споруди, яка втратила перекриття, дах, віконні та дверні заповнення. В 1957—60 Республіканське спеціальне науково-реставраційне виробниче управління (арх. Є. Лопушинська) здійснило реставрацію у формах 1745. За обмірними кресленнями арх. А. Меленського відновлено східний фасад. У кін. 1960-х рр. зроблено ремонт з пристосуванням будівлі під кафе, 1993—96 — капітальний ремонт. Одноповерховий з підвалом та мансардою, цегляний, тинькований, побілений, у плані прямокутний з невеликим бічним ризалітом на північному фасаді. На північно-західному наріжжі — чотирипрогінна аркада відкритої тераси. Дах вальмовий із заломом та люкарнами, покриття бляшане. Планування дворядне. Входи влаштовано з подвір'я на північному та південному фасадах.
Асиметричний за композицією. Оздоблений у формах бароко. Чотири фасади оформлено по-різному. Віконні та дверні прорізи переважно аркові (з півциркульними й лучковими перемичками). На східному та південному фасадах вікна обрамлено пласкими лиштвами з волютоподібними та лучковими сандриками, на південному — із замковими каменями. В міжвіконнях — пласкі фільончасті (на східному фасаді) й гладенькі лопатки, що підтримують багатопрофільний, розкріпований над лопатками вінцевий карниз, який продовжується на підвищеному об'ємі відкритої тераси спрощеним карнизним гуртом. Півциркульні арки тераси спираються на три пілони, один з яких наріжний. Чоловий (східний) фасад акцентовано високим фронтоном, який вирішено у вигляді пристінного портика під трикутним фронтоном з волютами обабіч. Між його пілястрами в прямокутних нішах — видовжені аркові вікна. Тимпан фронтону портика прикрашено чотирипелюстковою фільонкою.
Будинок — стилістично виразний складовий елемент ансамблю центральної площі монастиря.
За виконання постанов Духовного собору Лаври, розпоряджень митрополита, дотримання порядку в монастирі відповідали намісники. З 1817 їм присвоювався сан архімандрита, вони призначалися митрополитами Київськими і Галицькими, затверджувалися Святійшим Синодом. За чином — друга посадова особа в монастирі після настоятеля. Помешкання намісника містилося після перебудови будинку 1824 на другому поверсі, на першому відводилися приміщення архієреям, які приїздили до Києво-Печерської лаври. Тут проживало 14 намісників.
З 1824 до 31 січня 1826 — Антоній (світське ім'я — Смирницький Авраамій Гаврилович; 1773—1846) — архімандрит, пізніше — єпископ. Народився в сім'ї священика с. Повстин, тепер Пирятинський р-н, Полтавська обл. Після закінчення Києво-Могилянської академії митрополит Самуїл (Миславський) не благословив його на одруження. З 13 серпня 1796 — у Києво-Печерській лаврі, 21 лютого 1797 прийняв постриг у чернецтво з ім'ям Антоній (у цей час виконував послух проповідника та крилошанина), з 12 квітня цього ж року — ієродиякон, з 20 листопада 1799 — ієромонах, доглядач бібліотеки, з 1808 — начальник лаврської друкарні, з 1814 — начальник Ближніх печер, з 1815 — намісник Лаври, з 1817 — архімандрит. За нього здійснювалися відбудова споруд на території Ближніх і Дальніх печер, нове будівництво у монастирі. У вересні 1817, під час перебування імператора Олександра І у Лаврі, нагороджений наперсним хрестом, прикрашеним діамантами. 31 січня 1826 висвячений на єпископа Воронезького, згодом архієпископ Воронезький і Задонський. Уславився проповідями і подвижництвом. Похований у соборі Благовіщення Пресвятій Богородиці м. Воронеж (тепер РФ).
1895 – 1909 — Антоній (світське ім'я — Петрушевський Кипріан Гервасійович; 1828—1912) — архімандрит, член Київської духовної консисторії та Київської єпархіальної училищної ради, член ради київського Свято-Володимирського братства, пізніше його почесний член, дійсний член Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, почесний член Петропавловського попечительства про незаможніх вихованців Київської духовної семінарії. Був одним із засновників Київського товариства релігійно-морального виховання, його першим скарбничим, жертвував багато грошей на його діяльність.
15 липня 1900 відбулися урочистості з нагоди 50-річного ювілею священства архімандрита Антонія (божественна літургія в Трапезній палаті з церквою в ім'я преподобних Антонія та Феодосія Печерських, прийом у покоях намісника), на яких були присутні представники державної влади в краї, церковні діячі, викладачі духовних навчальних закладів. 30 вересня 1909 звільнений за його проханням, перебував на спо-чинку в Лаврі. Подарував монастирю 5 тис. крб. на будівництво нової лікарні та на два мармурові кіоти в соборі Успіння Пресвятої Богородиці. Похований на території Дальніх печер, поряд з церквою Різдва Пресвятої Богородиці (див. ст. 489.4.42).
У 1917—1920-х рр. — Климент (світське ім'я — Жеретієнко Костянтин Матвійович; 1865—1950) — архімандрит. У 1887—91 проходив військову службу старшим писарем у Київському піхотному училищі. З 15 лютого 1891 — на послуху в келарському відомстві Києво-Печерського монастиря, у березні — листопаді працював у канцелярії. 15 листопада 1896 прийняв постриг у чернецтво, з 22 липня 1898 — ієродиякон, з 21 травня 1900 — ієромонах. Обіймав монастирські посади: доглядача свічкового заводу у Китаївській пустині, економа Софійського митрополичого будинку, з 1884 — ігумен, з 12 травня 1913 — архімандрит. З 7 серпня 1913 до 3 січня 1918 — економ Лаври, з 2 вересня — член Духовного собору. З 23 грудня 1917 тимчасово виконував обов'язки намісника, з 26 травня 1921 — намісник Лаври. 30 вересня 1918 обраний представником монастиря на Всеукраїнський церковний собор. У зв'язку з довготривалою відсутністю настоятеля Лаври митрополита Антонія (Храповицького) 28 січня 1922 призначений виконувачем обов'язків настоятеля, голови Духовного собору. 4 серпня 1924 обраний настоятелем Лаври. Одночасно з 31 липня 1922 керуючий націоналізованими будинками, які займав монастир. Вперше заарештований в ніч на 11 квітня 1922 у братській лікарні, до 30 квітня перебував під арештом, потім вернувся в монастир. 25 жовтня 1924 заарештований разом з намісником Макарієм (Величком) за протистояння обновленській громаді «Жива церква». Впродовж грудня 1924 — січня 1925 відділом ДПУ арештовано велику групу ченців за слідчою справою під назвою «Жеретієнко та інші». Чотирьох лаврських архімандритів на чолі з настоятелем вислано у Харків з підпискою про невиїзд, де вони служили у різних храмах. Справу припинено 20 лютого 1928, підписку анульовано.
У зв'язку з публікацією «Декларації» 1927 митрополита Сергія (Страгородського), спрямованої на легалізацію Російської православної церкви в умовах більшовицької влади, архімандрити Климент і Макарій приєдналися до руху «непоминаючих». Пізніше архімандрит Климент відійшов у т. зв. катакомбну церкву, правлячи богослужіння на квартирах та в будинках прочан у Харкові, перебував на нелегальному становищі. 1942 з відновленням діяльності Києво-Печерської лаври приїхав у Київ, але братія відмовилась обрати його намісником. Деякий час служив священиком церкви в передмісті Києва — Мишоловці, 1943 повернувся до Харкова. Вірогідно, тоді прийняв схиму з ім'ям Антоній. Похований на Залютинському цвинтарі Харкова.
З серпня 1921 до 5 лютого 1923 на другому поверсі будинку у кімнатах № 8 і 16 проживав Михаїл (світське ім'я — Єрмаков Василь Федорович; 1862— 1928) — митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх всієї України (з січня 1921). Прибув в Україну 12 березня 1921. На засіданні Всеукраїнського собору УАПЦ 19 жовтня 1921 митрополит Михаїл відмовився висвятити українських єпископів, наслідком чого постала висвята шляхом пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ В. Липківського та єпископів.
У січні 1923 Губліквідком зареєстрував канцелярію митрополита, 25 січня проти владики заведено слідчу справу.
5 лютого того ж року заарештований через те, що «гальмував роботу ДПУ з розколу духовенства Київської губернії та Правобережжя». До 1925 перебував в ув'язненні (у Києві та Москві), пізніше — на засланні у Ташкенті. З серпня 1925 проживав у Москві без права виїзду, потім — знову на засланні на Північному Кавказі, в 1927— 28 перебував у Харкові, з кін. 1928 жив у Києві в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, де й помер. Був похований на території Софійського монастиря.
На поч. 1920-х рр. у кімнатах № 9, 11, 12 на другому поверсі будинку жив Єрмоген (світське ім'я — Голубєв Олексій Степанович; 1896—1978) — архімандрит. Син професора Київської духовної академії С. Голубєва. 1919, після закінчення Московської духовної академії зі ступенем кандидата богослов'я — на послуху в московському Свято-Даниловому монастирі, де 21 червня того ж року прийняв постриг у чернецтво. З 22 жовтня 1920 — у Києво-Печерській лаврі, помічник місіонера-проповідника. У вересні 1921 одержав послух проводити бесіди для братії монастиря на богословські, церковно-історичні та загальноосвітні теми, в січні 1922 ще один послух — місіонера-проповідника. З 16 січня 1921 — член Духовного собору Лаври, з 23 липня — архімандрит. В ніч на 5 квітня 1923 заарештований. Проходив у справі ДПУ по звинуваченню у «контрреволюційній діяльності» єпископів Дмитра (Вербицького), Василя (Богдашевського), Назарія (Блінова) та ще кількох київських священиків. Перебував на засланні у м. Краснококшанськ (тепер Йошкар-Ола, РФ). У грудні 1924 повернувся в Київ, організовував збір пожертв і допомогу заарештованим та заміщення заарештованих священнослужителів у церквах Києва та Київської єпархії. Настоятель Києво-Печерської лаври з 5 жовтня 1926 (вважався на посаді до 7 грудня 1942). 27 січня 1931 заарештований, засуджений на десять років позбавлення волі, звільнений взимку 1939 через тяжку хворобу. До 1941 проживав на Кавказі, потім — в Астраханській обл., де був настоятелем церкви та благочинним, з 1948 — настоятель Покровського собору в Самарканді, з 1953 — єпископ Ташкентський та Середньоазійський, з 1958 — архієпископ.
1962—63 — архієпископ Омський і Тюменський, 1963—65 — архієпископ Ка-лузький та Боровський. 1965 примушений радянською владою піти на спочинок, перебував до кінця життя у Жировицькому монастирі (тепер Республіка Білорусь). За заповітом похований на Корчуватському цвинтарі в Києві.
На поч. 1920-х рр. у кімнаті № 4 на першому поверсі мешкав ієромонах Митрофан (світське ім'я — Полікарпов Микола Іванович; 1871—1934) — останній літописець монастиря. Закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я. З червня 1918 — у Києво-Печерській лаврі, з 22 травня 1920 — послушник, 3 березня 1922 прийняв чернечий постриг, з 10 липня того ж року — ієродиякон, з 9 листопада 1923 — ієромонах. Складав лаврський літопис, ведення якого було припинено в лютому 1923. Одночасно у 1922—23 — вчений секретар бібліотеки ВУАН. У грудні 1923 за розпорядженням патріарха Тихона (Белавіна) відряджений у Москву для хіротонії в сан єпископа (відбулася 7 січня 1924). З 1922 жив у Москві без права виїзду. У листопаді 1925 заарештований, у квітні 1924 висланий у Киргизьку АРСР (тепер Республіка Киргизстан), 1929 звільнений без права проживання у головних містах СРСР. У подальшому — вікарний єпископ Воронезької єпархії. Помер у м. Баку після звільнення з в'язниці.
На поч. 1920-х рр. у будинку жив майбутній намісник Лаври (1942—47) Валерій (Устименко).
У 1840-х рр. одну з келій було відведено для лаврської малярні, яку з 1860-х рр. називали іконописною школою. 1852 закрита за вказівкою її начальника — соборного старця Іринарха. За розпорядженням митрополита Філарета (Амфітеатрова) в листопаді 1852 відкрита знов у тому ж приміщенні для навчання малярству «людей різного звання». Начальником іконописної школи був призначений лаврський послушник П. Львов.
З 1860 керував школою і навчав малюванню Рокачевський Опанас Юхимович (1830—1901) — живописець, акад. санкт-петербурзької Імператорської АМ (з 1860), в якій навчався 1852—57. У 1867 школу перевели до Іпсілантієвого подвір'я монастиря (сучасна вул. Січневого повстання, 6, 6-а, 6-б).
1920 у будинку розміщувалися управління лаврської сільськогосподарської громади «Працелюбність», приймальня Київської митрополії; у 1922 — канцелярія Духовного собору Лаври. Вірогідно, саме у цьому будинку в грудні 1922 було припинено його діяльність, документацію передано в архів, у лютому 1923 — також літопис монастиря, який вів ієромонах Митрофан (Полікарпов).
У 1920—30-х рр. шість кімнат (№ 1, 2, 7—10, з них три — експозиційні, інші — службові) на обох поверхах будинку займав відділ (секція, фонд) письма й друку Лаврського музею культів та побуту, створений 1923. Основу його зібрання склали частина рукописної збірки й колекції гравюр Церковно-археологічного музею Київської духовної академії; книги, патріарші й царські грамоти, гетьманські універсали Києво-Печерському монастирю з його ризниці, колекція кліше друкарні Лаври за останні 200 років її функціонування, книгозбірня архімандрита Філадельфа (Пшеничникова), речі з собору Святої Софії, уніатської церкви. Збірка включала відділи: книги (рукописні, друковані, інтролігаторство, сфрагістика з дипломатикою); друкарської техніки; гравюри, літографії, плаката. В кін. 1920-х рр. у фондах відділу налічувалося понад 30 тис. одиниць зберігання.
З 1 червня 1923 до 15 квітня 1930 завідувачем (до 31 червня 1923 — вчений хранитель Лаврського музею культів та побуту) відділу письма й друку був Попов Павло Миколайович (1890— 1971) — літературознавець, мовознавець, фольклорист, мистецтвознавець, книгознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1938). Здійснив експедиції з метою збирання пам'яток письменства на Ніжинщину, Глухівщину, Путивльщину, Курщину, під час яких записував казки, легенди, оповідання, приказки, приспіви. Водночас був хранителем портретної галереї Лаврського музею культів та побуту і його старого фотоархіву. Побудував експозицію відділу, розробив проект організації Всеукраїнського музею книги (не реалізований), описував, систематизував і постійно комплектував новими пам'ятками музейне зібрання. У травні 1930 подарував музейному містечку збірку селянських ікон.
Водночас позаштатний (з 1 січня 1920), штатний (з 1 червня 1928) науковий співробітник Історико-філологічного відділу ВУАН, член її комісій: для складання словника живої української мови, для складання історичного словника української мови, фольклорно-етнографічної, археографічної, давньоукраїнського письма (в останній — з 1 лютого 1928), позаштатний науковий співробітник науково-дослідної кафедри мовознавства (з 16 квітня 1925); викладач російської мови в Київському інвалідному технікумі (1923—24), професор поліграфічного факультету Київського художнього інституту (з 1 лютого 1928), дійсний член ВУАКу (з 15 лютого 1928). Співробітник Українського науково-дослідного інституту книгознавства (з поч. 1924), член його комісій: історії книги, мистецтва книги, бібліографічної. 11 червня 1929 обраний за конкурсом завідувачем відділу рукописів Всенародної бібліотеки України (тепер — Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАНУ), обійняв посаду 14 вересня 1929, залишаючись водночас в Лаврському музеї до квітня 1930 у зв'язку з передачею фондів відділу письма й друку іншому співробітнику. Досліджував історію друкарства, української літератури, складав словник українських граверів, опублікував кілька розвідок, присвячених відділу письма і друку та його пам'яткам, проектованому музею книги, розробляв методику збирання фольклорних матеріалів. Вивчав творчість М. Гоголя, Г. Сковороди, І. Франка, Т. Шевченка та інших українських письменників.
Жив у двох кімнатах (№ 9 і 10) на другому поверсі цього будинку.
Раніше жив у Києві в пров. Діонісівському (тепер — пров. Бехтерєвський), 4 квартира № 4 (будинок не зберігся), пізніше — на сучасних вулицях Ярославів Вал, 13 та Володимирській, 37/39 і 51/53.
1929—33 у відділі працювала Щепотьєва Марія Олександрівна (1893— 1974) — мистецтвознавець. Досліджувала орнаменти українських килимів, історію лаврської друкарні.
1924 – 30 у кімнатах № 11 і 12 на другому поверсі будинку жив Мощенко Костянтин Васильович (1876—1963) — художник-архітектор, мистецтвознавець, етнограф, краєзнавець. 1906—24 працював у Музеї Полтавського губернського земства (1920—41 — Центральний пролетарський музей Полтавщини, тепер — Полтавський краєзнавчий музей), з якого звільнений як «антирадянський елемент». У травні 1925 переїхав до Києва, у червні очолив відділ станкового малярства Лаврського музею культів та побуту (містився у корпусі № 2). Здійснив кілька наукових експедицій з метою комплектування музейних збірок, працював над побудовою експозицій і виставок.
Водночас завідувач відділу народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка (з липня 1926), дійсний член ВУАКу (з липня 1925), член архітектурної секції Асоціації художників Червоної України. В історичному музеї керував підготовкою аспірантів, 1928 очолював у ньому історико-побутовий відділ та виконував обов'язки директора музею. Як член ВУАКу брав участь в охороні нерухомих пам'яток культури: обстежував і розробляв пропозиції щодо збереження старовинного палацу в м. Янів на Поділлі, у Києві — Володимирського собору, Кловського палацу і трапезної Братського Богоявленського монастиря, будинку в пров. Хрещатицькому (тепер — пров. Т. Шевченка), в якому жив Т. Шевченко, разом з В. Кричевським здійснював у ньому ремонтно-реставраційні роботи. Учасник Республіканської експедиції з дослідження пам'яток мистецтва на території Дніпрельстану, Всеукраїнської музейної конференції 1926, Всеукраїнської художньої виставки 1927. Розробляв власні архітектурні проекти, ескізи орнаментів для кераміки тощо.
В умовах тиску на національну культуру, боротьби з «українським сепаратизмом» у квітні 1930 звільнений з посади у Всеукраїнському музейному містечку, у вересні — з історичного музею. Пізніше працював художником-архітектором на Київському агроком-бінаті, Київській кінофабриці, з липня 1930 очолював цех реставрації пам'яток архітектури Всеукраїнських художньо-реставраційних майстерень. У листопаді 1933 заарештований, засланий у Казахстан, з 1944 — на еміграції у Німеччині.
1924 на першому поверсі будинку було вигороджено дві кімнати у коридорі між виходами, в яких мешкав до 1933 Шугаєвський Валентин Андрійович (1884—1966) — історик, нумізмат, археолог, краєзнавець. З 1 вересня 1926 — співробітник, з 1928, після смерті В. Ляскоронського, — завідувач відділу (секції, фонду) нумізматики Лаврського музею культів та побуту (містився у корпусах № 4 і 26). Займався комплектуванням, експертизою, систематизацією, описом й впорядкуванням музейних збірок. Співпрацював також з кількома кафедрами і комісіями ВУАН. Досліджував історію грошового обігу в Україні. 1933 заарештований разом з групою співробітників заповідника, два місяці пе-ребував в ув'язненні, пізніше — завідувач нумізматичного відділу Центрального історичного музею ім. Т. Шевченка. Під час нацистської окупації Києва брав участь у відновленні діяльності Академії наук. 1943 емігрував, жив у Чехії, США.
З 1960-х рр. приміщення орендувалося Дирекцією художніх виставок України, тут також розміщувалися методфонд і бібліотека заповідника. 1969—90 та 1992—93 — кафе.
З 1997 — виставкова зала заповідника та кафе.