1883 здійснено часткове перепланування приміщень з відокремленням чотирьох келій ключників. Пізніше віконний проріз на південному торцевому фасаді перероблено на дверний отвір з ґанком для однокімнатного приміщення хлібо-дарні. 1905 дерев'яні внутрішні сходи замінено на гранітні та влаштовано балкон. У 1942—43 будівля зазнала значних пошкоджень, було зруйновано понад 76 відсотків загального об'єму. 1952 корпус передано Українському філіалу творчих художніх майстерень Художнього фонду СРСР. Відбудову виконало Українське спеціалізоване науково-реставраційне виробниче управління за проектом арх. П. Захарченка. Було надбудовано мансарду, спрощено аттик і парапет, переплановано приміщення першого та другого поверхів, що дало можливість збільшити площу та кількість майстерень. 2000 реконструйовано балкон на східному фасаді.
Двоповерховий з мансардою та триярусним підвалом, цегляний, у плані прямокутний з розташованим упоперек комунікаційним вузлом, двомар-шові гранітні сходи якого ведуть на верхній поверх та в підвал. Інший вхід у підвал — у прибудові на східному фасаді. Планування змінено. Перекриття пласкі. Дах вальмовий під бляхою, з мансардними вікнами на північному, східному та південному схилах. Оздоблений у цегляному стилі у формах ренесансу з елементами неоросійського стилю (ширинки, сухарики тощо). Композиція усіх чотирьох фасадів симетрично-осьова, підкреслена центральними розкріповками, завершеними на східному, північному та південному фасадах парапетами ажурного цегляного мурування. Центральну вісь головного (західного) фасаду акцентовано слабо винесеним підвищеним ризалітом, завершеним прямокутним аттиком, широким лучковим отвором входу, великим тридільним вікном другого поверху. Площини стін виразно декоровано рельєфним та пласким муруванням з червоної та жовтої цегли. Наріжжя будинку і розкріповки фланкують поповерхові лопатки: на першому поверсі — рустовано-фільончасті з рельєфними червоними хрестами у верхніх ширинках, на другому — пласкі з червоним геометричним орнаментом. Горизонтальне членування досягається фігурним муруванням вінцевого та міжповерхового карнизів із фризами. Важливе місце в архітектурній композиції займають різноманітні віконні прорізи, ширші на центральних ділянках фасадів. Вікна першого поверху перекрито лучковими клинчастими перемичками, другого — півциркульними, оздобленими широкими смугастими архівольтами з бровками. Винятком є три великі лучкові прорізи у центральній частині східного фасаду з балконом на головній осі. Будинок — одна з найвиразніших споруд у цегляному стилі в Києві.
Перший поверх частково використовувався під господарські приміщення і житло, на другому містилися навчальні класи та гуртожиток іконописної школи, переведеної з корпусу № 31. У підвалі було влаштовано велику піч для квасової заправки. Тут стояли бочки з медом, пивом та легким хлібним квасом. На поч. 1920-х рр. ще зберігалися два мідні котли з кранами на 100 та 190 відер, понад 50 чавунних котлів і лебідка з трьома блоками для спуску та підйому бочок. За ключню відповідали доглядач і три послушники.
У 1883 — на поч. 1920-х рр. тут діяла Лаврська іконописна школа. Офіційного затвердження не мала, утримувалася за рахунок монастиря. Цей період пов'язаний з новою спробою підняти мистецький рівень уславленої у минулому іконописної майстерні. 1888 у школі налічувалося 27 учнів і послушників, 1892—29, 1893—34, 1901—29. За рішенням Духовного собору Лаври у вересні 1906 іконописну школу перетворено на іконописну майстерню з утриманням при ній десяти учнів-пансіонерів. Доглядачами школи і майстерні призначали лаврських ієромонахів.
З 1903 доглядачем школи був Володимир (світське ім'я — Соколов Василь Олександрович, у схимі — Варлаам; (1858 — 1919) — художник, ієромонах. Закінчив Строгановське училище технічного рисування в Москві та Лаврську іконописну школу, в якій згодом працював учителем. З 1888 — у Києво- Печерському монастирі, 9 квітня 1894 прийняв чернечий постриг, з 6 серпня 1896 — ієродиякон, з 3 червня 1901 — ієромонах. З 7 квітня 1903 — доглядач Лаврської іконописної школи, послух в якій поєднував з черговим богослужінням у великій соборній церкві. 19 грудня 1918 прийняв послух у велику схиму. 29 вересня 1919 помер у лаврській братській лікарні. Організовував шкільний навчальний процес та роботу майстерні. Розробив проект розміщення композицій для розпису церкви Всіх Святих над Економічною брамою Лаври.
8 листопада 1918 останнім доглядачем школи призначено ієромонаха Тимофія (Харченка).
Водночас доглядачі були іконописцями або виконавцями інших художніх робіт. Тут працювали і наймані майстри, зокрема І. Алпатов, С. Науменко. Майстри та вихованці школи і майстерні під керівництвом наставників виконали значний обсяг робіт з реставрації (поновлення) монументального живопису та ікон у лаврських церквах, розписували храми Києва, інших міст і сіл України, писали образи на замовлення та для продажу в іконних лавках монастиря. 1918 прийом учнів було припинено, майстерня, в якій працювали п'ять ченців та один рясофорний послушник, проіснувала до поч. 1920-х рр.
В іконописній школі та майстерні працювали відомі художники.
У червні 1905 — вересні 1906 на запрошення Духовного собору Лаври у школі викладав рисування Їжакевич Іван Сидорович (1864—1962) — живописець, графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940), народний художник УРСР (з 1951). Вихованець іконописної школи Києво-Печерської лаври (1876— 82), Київської рисувальної школи М. Мурашка (1882—84), Імператорської АМ у Санкт-Петербурзі (1885—90). Запровадив у школі рисування з натури і по пам'яті, копіювання творів не тільки старих майстрів, а й сучасних художників-реалістів; влаштовував учнівські творчі виставки. У цей час завершував роботу з мистецького оздоблення Трапезної палати з церквою в ім'я препо-добних Антонія та Феодосія Печерських (див. ст. 489.1.47). В березні—вересні 1906 разом з учнями іконописної школи виконав розпис церкви Всіх Святих над Економічною брамою Лаври (див. ст. 489.1.52). Загалом над проектом та його виконанням працювало 18 учнів, п'ять послушників і чернець.
У жовтні 1906 — серпні 1910 в іконописній майстерні викладав рисування Сонін Володимир Дмитрович (1853 — після 1910) — живописець. Змінив І.Ї. жакевича на посаді за його рекомендацією. Вихованець Київської рисувальної школи М. Мурашка (1893) та Імператорської АМ у Санкт-Петербурзі (1901). Працював у Лаврі з 1899, поновлював живопис на фасадах Свято-Троїцької надбрамної церкви (див. ст. 489.1.54), стін біля Святої брами. У викладанні продовжував традиції свого попередника. 1910 виконав з учнями і лаврськими іконописцями мистецьке оздоблення церкви в с. Тернівка Олек- сандрівського пов. Катеринославської губ. (тепер Дніпропетровська обл.) та іконостаса у ній.
1910—15 керівником майстерні був І. Міщенко. 1910—12 вчителем малювання працював також О. Чижський, на поч. 1918 — О. Вереченко.
В іконописній школі та майстерні у цьому будинку навчалися відомі митці. 1903—09 — Коновалюк Федір Зотикович (1890—1984) — живописець, учень ієромонаха Володимира (Соколова), І. Їжакевича, В. Соніна. Пізніше навчався у Києві в художньому училищі (1911—15) і художньому інституті (1925—27). У період навчання в Лаврі 1906 працював над оздобленням церкви Всіх Святих, написав у ній образи Ієремії та Матвія Прозорливих, деякі орнаменти всередині храму та в його притворі; в 1910 разом з Володимиром (Соколовим), В. Соніним розписував храм у с. Тернівка Олександрівського пов. Катеринославської губ.
1906—07 — Судомора Охрім Іванович (1889—1968) — графік, учень І. Їжакевича і В. Соніна. До навчання в майстерні з 1898 співав у митрополичому хорі Києво-Печерської лаври, пізніше навчався в Київському художньому училищі (1907—13), відзначився як книжковий графік. Під час навчання в Лаврі розробив проект і виконав частину декоративного розпису стін та вхідної галереї церкви Всіх Святих із стилізованими краєвидами Афону й орнаментами у народних традиціях. 1882—87 — Яремич Степан Петрович (1869—1939) — художник, мистецтвознавець. Навчався у Київській рисувальній школі М. Мурашка (1887—94) та у живописця М. Ге на хут. Іванівський (тепер с. Шевченкове, Бахмацький р-н, Чернігівська обл.). Брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. З 1900 жив у Санкт-Петербурзі, з 1918 — головний хранитель, з 1927 — завідувач реставраційної майстерні Ермітажу в Ленінграді. Відомий як знавець західного живопису та графіки, один з теоретиків і практиків реставрації творів мистецтва. Автор живописних творів і статей про українське мистецтво.
Учнями іконописної школи й майстерні у період перебування її в цьому будинку також були: Я. Давиденко, М. Зубарєв, В. Лукін, О. Павленко, В. Поварницький, Г. Скліфос, Є. Хо- менський, К. Циганок, І. Чернявський, А. Черняков, В. Шуршинов та ін.
Після націоналізації у будинку містилася художня школа Народної освіти УСРР. З серед. 1920-х рр. частину приміщень корпусу займала галерея портретів Лаврського музею культів та побуту Всеукраїнського музейного містечка. Частина приміщень використовувалася під житло.
В кін. 1918 — на поч. 1920-х рр. в одній з кімнат жив Тверськой Віктор Михайлович — заступник директора заповідника (з лютого 1944). Закінчив Орловську духовну семінарію та Київську духовну академію. Деякий час був головою лаврської громади. Згодом — викладач Київської об'єднаної вищої командної школи ім. С. Каменева. З 1942 – директор управління Києво-Печерської лаври, входив до складу комісії, яка за вимогою окупаційної влади восени 1942 двічі закривала монастир. З 13 листопада 1943 — директор управління Лаври (заповідника) та уповноважений райвиконкому по Лаврі, з 3 лютого 1944 — заступник директора заповідника. Дальша доля (з серед. 1940-х рр.) невідома. Склав спогади про пограбування й руйнування Лаври та життя в окупованому Києві у 1941—43 (листопад 1943). Проживав також у корпусах № 4 та № 39.
З жовтня 1927 у корпусі розміщувався Музей архітектури, створений 1926 як відділ Лаврського музею культів та побуту, згодом — Музей старої української будівельної техніки, у 1930-х рр. — фонд архітектури Всеукраїнського музейного містечка. У ньому були представлені матеріали від часів трипільської культури до будівництва 1930-х рр.: креслення, фотографії, макети будинків і конструкцій, зразки будівельних матеріалів тощо.
З 1 жовтня 1926 до 1933 музеєм завідував і проживав у цьому будинку Моргілевський Іполит Владиславович (1889—1942) — історик архітектури, чл.-кор. Академії архітектури СРСР (з 1941). З 1924 — співробітник Історико-філологічного відділу ВУАН, цього ж року обраний науковим співробітником Ленінградського відділення Академії історії матеріальної культури. З 1926 — дійсний член Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, з 1929 — ВУАКу, з 1930 — комісії ВУАН для вивчення історії Близького Сходу.
Під час роботи в музеї дослідив і описав багато пам'яток України, зокрема Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори у Києві, Спасо-Преображенський собор та Успенську церкву Єлецького монастиря у Чернігові. Досліджуючи давньоруську архітектуру, вчений заперечував тезу про те, що вона була провінційною школою візантійської архітектури, звертав увагу на її власні глибинні традиції та притаманні їй риси й особливості. У пошуках джерел вітчизняного будівництва вивчав пам'ятки Херсонеса й Ольвії, подорожував по Вірменії, Середній Азії, робив обміри храмів Вітебська, Новгорода, Полоцька, Пскова, Смоленська, Стамбула. Одночасно викладав у Київському археологічному інституті, на архітектурному факультеті Київського художнього інституту (був також деканом), у Київському вечірньому індустріальному інституті підвищення кваліфікації інженерно-технічних кадрів. Викладав і керував групою технології будівельних матеріалів на факультеті інженерів шляхів Київського політехнічного інституту. З 1932 — професор Київського будівельного інституту. Раніше мешкав на вул. Володимирській, 24, квартира № 1, пізніше — на сучасній вул. Смирнова- Ласточкіна, 13.
У 1920—30-х рр. в музеї працював Сіцинський (Сецинський) Юхим (Євфимій) Йосипович (1859—1937) — історик Поділля, археолог, етнограф, музейний діяч, православний священик. Член-секретар Подільського єпархіального історико-статистичного комітету (1890—93), один із засновників його музею — Давньосховища (1890, тепер Національний історико-архітектурний заповідник «Кам'янець» у м. Кам'янець-Подільський), його директор до 1922; з 1903 — голова утвореного на основі комітету Подільського церковного історико-археологічного товариства. 1918—22 викладав у Кам'янець-Подільському державному українському університеті й утвореному на його основі Інституті народної освіти. Потім переїхав у Київ. Був членом ВУАКу, співробітничав з Історичною секцією ВУАН. 1933 повернувся у м. Кам'янець-Подільський, де й помер. Був заарештований у 1930 і 1937. Опублікував низку праць з краєзнавства Поділля, археології, етнографії, архітектури, народного мистецтва.
1939 корпус повністю передано Центральному історичному музею ім. Т. Шевченка (тепер Національний музей історії України, міститься на вул. Володимирській, 2).
З 1950-х рр. будинок передано під творчі майстерні Спілки художників України. Тут працювали відомі митці.
З 1945 до серед. 1960-х рр. у кімнаті в південно-східному наріжжі на першому поверсі будинку — Гончар Іван Макарович (1911—93) — скульптор, живописець, графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1960), народний художник УРСР (з 1991), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1989). У цей період створив пам'ятники М. Горькому в Ялті (1956), Т. Шевченку в с. Шешори Івано-Франківської обл. (1964); на основі матеріалів, зібраних під час подорожей по Україні, починаючи з 1960-х рр., — серію історико-етнографічних альбомів «Україна та українці». Зібрав колекцію творів народного мистецтва і побуту — ікони, народний одяг, декоративно- ужиткові вироби, декоративний розпис тощо, а також живописні твори українських художників.
1937 – 38 працював у лівому притворі собору Успіння Пресвятої Богородиці, з весни 1938 до червня 1941 — у флігелі корпусу № 4.
З 1956 до серед. 1970-х рр. у кімнаті з балконом на другому поверсі в східній частині будинку — Дерегус Михайло Гордійович (1904—97) — живописець, графік, народний художник СРСР (з 1963), чл.-кор. АМ СРСР (з 1958), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1969). У 1956—62 — голова правління Спілки художників України. Працював у галузі станкового живопису, станкової і книжкової графіки. У ці роки створив триптих «Дума про козака Голоту» (1960), картини «Перебендя» (1961), «Народження пісні» (1967); серію офортів «Українські народні думи та історичні пісні» (1947—70); книжкову графіку: ілюстрації до оповідань Марка Вовчка (1958), поем Т. Шевченка «Катерина» і «Наймичка» (1964) та ін. Пізніше майстерня митця містилася на Андріївському узвозі, 36. Мешкав на вул. Володимирській, 9, квартира № 10.
У 1966—80 в одній із кімнат мансарди – Якутович Георгій В'ячеславович (1930—2000) — графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1968), народний художник УРСР (з 1990), дійсний член АМ СРСР (з 1988), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1983, 1991). Працював у галузі книжкової і станкової графіки, кінодекораційного мистецтва. У цей період створив ілюстрації до книжки М. Пригари «Козак Голота» (1966), повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1967), збірок поезій М. Рильського «Сонети» (1969) та Д. Павличка «Золоторогий олень» (1970), повісті І. Франка «Захар Беркут» (1971), збірки оповідань В. Стефаника «Кленові листки», «Слова про Ігорів похід» (обидві 1977) та ін. Оформив на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка кінострічку «Захар Беркут» (1971). З серед. 1980-х рр. майстерня митця містилася на вул. Горького, 102, кімната № 10. Мешкав на вул. Курганівській, 3, квартира № 60.