Будинок зведено за проектом арх. Є. Єрмакова на місці дзвіниці лікарняного монастиря і двох одноповерхових цегляних флігелів — аптеки та келій. В ньому були братські келії лікарняного монастиря і келії крилошан, аптека (на першому поверсі лівого крила), а також службові приміщення. Над корпусом височіла дзвіниця лікарняного монастиря з п'ятьма дзвонами (зняті на продаж восени 1925 Лаврським музеєм культів та побуту). 1905 будинок побілено по цеглі. Після націоналізації, на поч. 1920-х рр. приміщення використовували під житло, амбулаторію, одну кімнату аптеки (пл. 25 кв. м) винаймав монастир. 1926 корпус передано ВУАН (загалом 70 кімнат), сюди було перевезено збірки Українського театрального музею. Після проведеного 1928—29 коштом ВУАН ремонту тут містився і Музей українських діячів науки та мистецтва. 1939 будинок передано створеній того ж року Державній історичній бібліотеці УРСР (основу її книгозбірні склали бібліотечні фонди Києво-Печерської лаври). 1942—43 будівля зазнала пошкоджень. Після війни частину приміщень і підвали орендував райторг. 1955 будинок відремонтовано трестом «Діпролегпромбуд» з пристосуванням під житло, 1962 знову передано історичній бібліотеці. Після ремонту тут розмістили фонди бібліотеки та читальну залу. 1969—70 у південне крило основного об'єму переведено Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва УРСР.
Будинок двоповерховий з підвалом, цегляний, у плані Г-подібний, з ризалітом на північному фасаді, вкритий вальмовим дахом з бляшаною покрівлею. Над центральною частиною головного, видовженого в меридіональному напрямку крила з наскрізним проїздом височить чотиригранна зі зрізаними кутами башта дзвіниці, увінчана великою гранчастою банею з цибулиноподібною маківкою. Двосекційний, планування коридорне, має п'ять входів; окремі два входи у підвальне приміщення зроблено у прибудові на північному фасаді (один з них закладено). Фасади пофарбовано по цегляному муруванню у два кольори. Підмурок стрічковий, перекриття основних приміщень пласкі, над коридорами першого поверху — система поперечних лучкових цегляних склепінь на дво-таврових металевих балках із застосуванням трицентрових підпружних арок. Склепіння над другим поверхом півциркульні, над проїздом — хрещаті. Вирішений еклектично з використанням форм ренесансно-барокових стилізацій. Композиція видовжених західного і східного фасадів асиметрична, ґрунтується на сполученні горизонтальних (карнизи, фризи) і вертикальних (розкріповки, ризаліт, лопатки) членувань. Головну вісь, визначену домінантою дзвіниці, виділено розкріповкою, увінчаною трикутним фронтоном аттика (з викладеною у цеглі датою мурування споруди — «1902»), акцентовано здвоєними півциркульними вікнами над півциркульною аркою проїзду. Лопатки, що фланкують арки, ризаліт і розкріповки з вхідними отворами у південному крилі головного об'єму, наріжжя будинку — рустовані. Лопатки в простінках рустовані на першому, здвоєні та прикрашені вгорі фільонками — на другому поверсі. Метричний ряд прямокутних віконних прорізів з лучковими клинчастими перемичками обумовлює ритмічність побудови фасадів, в оздобленні яких використано мотив сухариків (над вікнами другого поверху), поребрик (у фризі під міжповерховим карнизом), пласкі ніші (під вікнами першого поверху). Розміщені попарно на широких гранях дзвіниці півциркульні вікна оформлено архівольтами з замковими каменями та імпостами.
Корпус зберігає історичне планування Києво-Печерського монастиря.
У листопаді 1929 в цьому будинку розташувався Музей українських діячів науки і мистецтва (раніше містився на сучасній вул. Десятинній, 9). Для нього було відведено 19 кімнат на другому поверсі, пристосованих під експозиційні зали, робочі приміщення, фондосховища. Пізніше планувалося використовувати також кімнати на першому поверсі.
Формування меморіальних збірок українських діячів науки і мистецтва було започатковано в музеї Українського наукового товариства (УНТ) в Києві, 1919 в ньому утворено окремий відділ українських діячів, перетворений після приєднання 1921 УНТ до ВУАН на окремий академічний Музей діячів України при Історико-філологічному відділі. 28 червня 1926 Спільне зібрання ВУАН перейменувало установу на Музей українських діячів науки та мистецтва, що точніше відповідало складу його колекцій. У фондах музею було зосереджено іконографічний матеріал, рукописи, книжки, періодику, афіші, художні твори, меморіальні речі, матеріали про вшанування діячів тощо. У кін. 1920-х рр. найціннішими колекціями були матеріали родини Алчевських, В. Антоновича, Д. Багалія, М. Біляшівського, Ф. Вовка, Б. і М. Грінченків, П. Демуцького, В. Доманицького, М. Драгоманова, І. Каманіна, М. Кащен- ка, О. Кониського, М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, В. Ляскоронського, Г. Нарбута, І. Нечуя-Левицького, Г. Павлуцького, О. Русова, О. Сластіона, М. Сумцова, Т. Шевченка, Д. Щербаківського, Д. Яворницького та ін. Якщо у 1924—25 збірка налічувала 2,5 тис. меморіальних речей, то у кін. 1920-х рр. — бл. 15 тис. одиниць зберігання. Музей замовляв художникам і скульпторам портрети видатних українців. Над ними працювали Ф. Балавенський, Л. Блох, М. Жук, В. Касіян, М. Шаронов та інші митці. В музеї проводилися засідання, присвячені видатним діячам, влаштовувалися виставки.
1924 – 30 директором музею був Новицький Олексій Петрович (1862— 1934) — історик мистецтва й архітектури, шевченкознавець, акад. ВУАН (з 1922), голова Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН (з 1924), завідувач науково-дослідної кафедри мистецтвознавства (з 1924), директор Українського театрального музею (з 1926), член Реставраційної комісії Всеукраїнського музейного містечка, голова Секції історії матеріальної культури ВУАН (з 1933).
1926 – 30 завідувачем (вченим консерватором), 1930—34 — директором музею працювала Рудинська Євгенія Яківна (1885—1977) — історик, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач. До 1924 — завідувачка етнографічного відділу Центрального пролетарського музею Полтавщини (Полтава). Разом з братом М. Рудинським зазнала утисків і репресій за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. 1929 заарештована у справі СВУ (в музеї було вилучено передані до нього статті та нотатки С. Єфремова). У квітні 1930 звільнена під розписку про нерозголошення справи С. Єфремова. 27 березня 1934 заарештована, перебувала на засланні, після війни працювала в Інституті археології АН УРСР. Проживала у Лаврі в корпусі № 2.
Разом з О. Новицьким провела велику роботу з розбудови музею: комплектування, систематизації, вивчення, популяризації й введення до наукового обігу музейних колекцій. Вони листувалися з багатьма діячами, які передали власні колекції музею, готували до видання рукописну спадщину меморованих. Налагодили зв'язки з родинами визначних діячів української культури, клопоталися про встановлення їм меморіальних дошок, збереження меморіальних споруд і могил у місцях, де вони проживали або були поховані; про надання матеріальної допомоги митцям. Музей побудував постійну експозицію, влаштовував виставки, присвячені М. Лисенку (1926 і 1928), Ганні Барвінок, М. Коцюбинському, І. Нечую-Левицькому, Д. Щербаківському (усі — 1928), «ВУАН на сучасному етапі» (1932); здійснював експедиції для збирання матеріалів; видав перший том музейного «Збірника», каталоги виставок М. Лисенка і М. Коцюбинського тощо.
У музеї на поч. 1930-х рр. працювали, крім двох штатних, три нештатні постійні співробітники та кілька тимчасових працівників. Серед останніх — Красицький Фотій Степанович (1873— 1944) — живописець, графік, викладач Київського художнього інституту; Макушенко Іван Семенович (Макуха-Макушенко; 1867—1955) — живописець.
На поч. 1930-х рр. діяльність музею було піддано критиці й запропоновано перебудувати роботу з метою відображення досягнень соціалістичного суспільства. У січні 1934 за розпорядженням адміністративно-фінансового управління ВУАН його експозицію було згорнуто (за винятком трьох зал відділу М. Лисенка, що увійшов до складу Українського театрального музею), до спецчастини ВУАН вилучено дорогоцінні речі (33 предмети). Музейне зібрання розподілили між Всеукраїнським історичним музеєм ім. Т. Шевченка та установами Всеукраїнського музейного містечка, частина з них потрапила до відділу рукописів Всенародної бібліотеки України (тепер Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАНУ).
З 1926 у корпусі містився Український театральний музей, заснований 30 січня 1923 як Театральний музей при мистецькому об'єднанні «Березіль». Музейну комісію об'єднання очолював актор, режисер В. Василько. Його власна збірка (бл. 800 одиниць фото, афіш, негативів) і театральна бібліотека (понад 5 тис. томів), подарунки старшої генерації березільців (Д. Антоновича, А. Бучми, Л. Гаккебуш, С. Каргальського, Леся Курбаса, І. Мар'яненка, В. Меллера та ін.) поклали початок музейному зібранню. З 1924 музей містився у будинку колишнього театру «Соловцов» (тепер Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка). 14 жовтня 1926 кафедра українського мистецтва ВУАН з ініціативи П. Руліна ухвалила відкрити Український театральний музей ВУАН. Головування музеєм 22 грудня 1926 доручили акад. О. Новицькому.
1926 – 36 музеєм завідував Рулін Петро Іванович (1892—1940) — театрознавець, педагог, музейний діяч, професор Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1920—34). Співробітничав у багатьох комісіях ВУАН — для складання біографічного словника діячів України, для видавання пам'яток новітнього українського письменства, для складання енциклопедичного словника. В роки його роботи було значно поповнено фонди музею (у кін. 1930-х рр. налічували понад 60 тис. одиниць зберігання), побудовано першу експозицію, відкриту 13 листопада 1927 у трьох залах цього будинку. Було влаштовано кілька стаціонарних і пересувних виставок. П. Рулін започаткував видання «Річник театрального музею» (1929), демонстрував музейні колекції на європейських виставках лялькового театру в Парижі, Празі, Римі. Досліджував історію українського театру, творчість М. Заньковецької, І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, М. Щепкіна та ін. 1929 П. Рулін підписав відкритий лист українських діячів з приводу самогубства Д. Щербаківського. 1934 звільнений з інституту. Проживав у сучасному пров. Бехтерєвському, 4-б, квартира № 4 (будинок зруйнований), де був заарештований 29 вересня 1936 за сфабрикованим звинуваченням, засуджений на шість років позбавлення волі. Покарання відбував на Колимі, де і загинув.
З музеєм співпрацювали відомі діячі культури.
Розділ експозиції, присвячений театру «Березіль», оформив 1927 Меллер Вадим Георгійович (1884—1962) — художник театру, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1942). У цей час — головний художник театру «Березіль» у Харкові. Значну допомогу у розбудові музею надали: Кисіль Олександр Григорович (справж. — Кисельов; 1889—1942) — театрознавець, член театральної секції ВУАН; Паньківський Северин Федорович (1872—1943) — актор, перекладач; викладачі та студенти Музично- драматичного інституту. Впродовж 1927—33 фонди музею перетворилися на найбільшу збірку теат-ральних пам'яток в Україні, що налічувала бл. 100 тис. одиниць зберігання. Серед них: бл. 200 макетів, 1 тис. шкіців, понад 5 тис. негативів, велика кількість афіш, програм, рукописні матеріали з історії українського театру (листування, документи, мемуари, зокрема корифеїв театру М. Кропивницького, Карпенка-Карого (І. Тобілевича), Г. Затиркевич-Карпинської та ін.), унікальний Сокиринський вертеп, переданий Прилуцьким музеєм, поточні матеріали діяльності театрів України тощо.
В умовах ідеологічного тиску поч. 1930-х рр. акад. О. Новицький відійшов від керівництва музеєм, який поступово змінював напрями і форми своєї діяльності. У січні 1934 сесія ВУАН передала заклад Народному комісаріату освіти. 1936 музей підпорядковано Управлінню в справах мистецтв при РНК УСРР, йому надано статус Державного музею театрального мистецтва УСРР. 1939 переведено у корпус № 6 (нині — у корпусі № 26).
Тепер у будинку містяться дирекція та наукові відділи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України (з кінця 1970-х рр.) і Національна історична бібліотека України