Десятинна вулиця — вулиця в Шевченківському районі міста Києва, місцевість Старий Київ. Пролягає від Михайлівської площі до Андріївського узвозу і Володимирської вулиці.
Була верхньою частиною вул. Трьохсвятительської. 1919—55— частина вул. Жертв Революції, 1955— 58 — вул. Героїв Революції. 1958 виділена у самостійну вулицю і тоді названа Десятинною — від церкви, що була розташована неподалік на Старокиївській горі. Десятинна церква зведена 989—996 князем Володимиром Святославичем, зруйнована 1240. Двічі на її місці зводилися нові храми: у 1730-х рр. з ініціативи київського митрополита П. Могили, а також 1828—42 — за проектом арх. В. Стасова (знищена 1935). Тиха невелика вуличка завдовжки в один квартал є однією з найдавніших у Києві, оскільки зорієнтована уздовж північно-східного фронту укріплень київського дитинця. На плані І. Ушакова 1695 зображена як дугоподібний відрізок шляху з Подолу на Печерськ, який з'єднував Київську та Михайлівську брами «міста Володимира». Нинішнього трасування набула після реконструкції Верхнього Києва за пла-ном 1837. Залишки дорегулярного планування простежуються у заокругленому фасаді будинку № 1/3, у розриві між ним і крилом наріжного будинку, що відбиває напрямок дав-нього провулка. За планами серед. 19 ст., вулиця того часу мала однобічну забудову, звернену до Дніпра. На краю високого берега на початку вулиці (№ 2) стояла тільки Трьохсвятительська церква з монастирськими будівлями, які її оточували (монастир існував з кін. 17 ст. до 1787). Муровану церкву збудовано 1183 на місці дерев'яного Василівського храму, спорудженого Володимиром Святославичем після повернення із Корсуня, де він охрестився на честь його християнського патрона св. Василя. Раніше тут містилося язичницьке капище. Входила до складу великого князівського двору, зруйнована 1240, відновлена у 40-і рр. 17 ст. митрополитом П. Могилою під назвою Трьохсвятительської, після пожежі 1658 частково розібрана. 1693 митрополит А. Ясинський почав її оновлення, яке завершилося до 1707 коштом генерального судді запорозького війська В. Кочубея. В результаті набула вигляду тридільного трибанного українського храму з характерним шестикутним західним порталом і бароковими деталями. У такому вигляді існувала до знищення 1934—36 під час будівництва Урядового центру УСРР. Суцільна периметральна забудова вулиці сформувалася у кін. 19 на поч. 20 ст. У 1914 з парного боку було домоволодінь, з непарного — 7. За винятком корпусу жіночого духовного училища (№ 4/6, архітектори Є. Єрмаков, В. Ніколаєв) і декількох двоповерхових особняків (№ 9, 11), складається з багатоквартирних три-, чотириповерхових житлових будинків. У 1930-і рр. в забудові вулиці відбулися значні зміни: на місці знесеної Трьохсвятительської церкви із дзвіницею 1904 (арх. В. Ніколаєв) зведено північне крило помпезного урядового комплексу — будинок ЦК КП(б)У в стилі сталінського класицизму (арх. Й. Лангбард), на колишній садибі титулярного радника Б. Климовича — будинок середньої школи у стилі пізнього конструктивізму (арх. М. Шехонін). В архітектурному вигляді вулиці переважають риси київського цегляного стилю з елементами історизму. Особливий інтерес являє великий прибутковий будинок № 1/3 і житловий будинок № 14 з мальовничими даховими вежами, які гармонують із силуетом розміщеної поряд Андріївської церкви. Різноманітність в архітектуру вулиці вносить великий будинок № 8 у стилі модерн та особняк № 9 у стилі неокласицизму. 1994—96 замість двоповерхового будинку № 10 зведено масивний житловий об'єм у формах постмодерну. Вулиця пов'язана з життям та діяльністю багатьох діячів науки і культури. Велику історико-культурну цінність має будинок № 9, що належав підприємцю і доброчинцю В. Симиренку, який 1919 подарував його Українському науковому товариству, відтоді набув значення вагомого осередку українського наукового і громадсько-культурного життя. Тут діяли УНТ (до 1921), ВУАК (до 1933), низка українських музеїв, кафедра українського мистецтва тощо; працювало і бувало чимало відомих діячів вітчизняної культури, проживали історик мистецтва академік О. Новицький, помолог Л. Симиренко, природознавець М. Шарлемань та ін. Під час фашистської окупації Києва у кін. 1941 — на поч. 1942 у цьому будинку містилася Спілка українських письменників, очолювана поетесою, членом ОУН О. Телігою. У другому жіночому училищі духовного відомства (№ 4/6) викладали професор Київської духовної академії П. Кудрявцев, художники Г. Дядченко і Ф. Красицький, композитор і диригент О. Кошиць, працювали лікарями професори університету св. Володимира К. Вагнер і М. Трофимов. На вулиці жили художники М. Врубель, В. Котарбінський, В. Орловський (усі в № 14), архітектор І. Ніколаєв (№ 1/3), археолог, мистецтвознавець, директор міського музею М. Біляшівський (№ 8; проживав до 1904, первісний будинок не зберігся), філософ Л. Шестов, перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький (№ 8); в № 10 у гімназичні роки мешкав радянський державний діяч, акад. АН СРСР А. Луначарський, в № 11 —вчений-механік, акад. АН УРСР П. Супруненко, в № 13 проживав після війни Герой Радянського Союзу П. Жмаченко. Особливості повоєнного функціонування вулиці були обумовлені розташуванням на її початку будинку, в якому діяли керівні органи партійних організацій Києва й області, ЦК ЛКСМУ (Михайлівська пл., 1). Стародавність планування, збереженість забудови 19 — поч. 20 ст., представленої будинками різних архітектурних стилів, пам'ятками архітектури та історії, надають вулиці значення одного із найвагоміших історичних містобудівних утворень Києва.
