На розі з вул. Станіславського, займає весь її парний бік. С містобудівним акцентом вулиці. Споруджений за проектом арх. П. Альошина, за участю арх. О. Колісниченка. У відповідності з ідеями радянського житлового будівництва 1920- 30-х рр. проектом передбачалися приміщення громадського призначення їдальня, механічна пральня, клуб, перукарня, пошта, телеграф та ін. Будинок згорів у вересні 1941, відбудований після війни.
Семиповерховий, цегляний, семисекційний, з дво-, три-, чотири- і п'ятикім- натними квартирами. Всі квартири мають балкони і лоджії. Санітарні служби освітлено прямим світлом. Складається з чотирьох корпусів, які зміщено один відносно одного, внаслідок чого утворився глибокий курдонер з боку вул. Станіславського. Головним композиційним вузлом є наріжна частина, яка являє гранчасту композицію з прямокутних форм, об'єднаних знизу напівкруглим одноповерховим об'ємом. Вирішення фасадів триярусне. Провідними в їхній пластиці є ввігнуті вертикальні площини сходових кліток, співзвучні їм аркові завершення вікон другого поверху, профілі карнизів та інші архітектурні деталі.
У цьому будинку проживали відомі діячі науки й культури.
У 1950-х рр.— Врона Іван Іванович (1887—1970) — мистецтвознавець, за-служений працівник культури УРСР (з 1968), перший ректор Київського ху-дожнього інституту (1924—ЗО). 1956— 70 завідував сектором Інституту теорії та історії архітектури. Досліджував українське мистецтво 1920-х рр. Автор монографій про творчість К. Трохименка (1957), М. Дерегуса (1958), «Українська радянська графіка» (1958) тощо. 1933 репресований, 1943 реабілітований.
У 1950—80-х рр. у квартирі № 20 — поетеса, драматург, перекладач. Писала переважно для дітей. Автор драматичних творів «Коли зійде місяць» (1963), «Перший крок» (1968), «Троя- нові діти» (1971). Відзначена літературною премією ім. Лесі Українки (1972).
У 1940—50-х рр. у квартирі № 84 проживав Катонін Євген Іванович (1889— 1984) — архітектор, доктор архітектури (з 1945), заслужений архітектор УРСР (з 1975). З 1937 професор Київського художнього інституту. Проектував у Києві ряд будов, у т. ч. станцію метро «Вокзальна» (1960, у співавт.), працював як графік.
1952-76 у квартирі № 59 мешкав Смолич Юрій Корнелійович (1900—76) — письменник, публіцист, театральний критик, громадський діяч, Герой Соціалістичної Праці (1970). З 1960 голова Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. 1971-73 — голова правління Спілки письменників України. Тут він написав романи «Світанок над морем» (1956), «Мир хатам війна палацам» (1959), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960); монографічне есе «Лесь Курбас» (1969); збірник статей «Про театр» (опубл. 1977); публіцистичні книжки «Розмова з читачем» (1953); «Про хороше в людях» (1965, у співавт. з М. Рильським); мемуари «Розповідь про неспокій».
У будинку також проживали: у 1950-і рр. у квартирі № 60 — акад. АН УРСР О. Макарченко (пізніше мешкав на вул. Хрещатик, 13 і на вул. Володимирській, 48); з 1960-х рр. у квартирі № 35 — акад. АН УРСР М. Пасічник (мешкав у Десятинному пров., 7).
1980 на будинку встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом ІО. Смолича (ск. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко) [510].