1858 нащадки титулярного радника В. Чернявського продали «незабудоване місце з деревами» чиновнику Я. Прохницькому. Новий власник поступово зменшив площу садиби, розпродавши ділянки, що виходили на вул. Рейтарську. 25 серпня 1872 він продав частину садиби на вул. Ярославів Вал (сучасні ділянки № 36—40) київському купцю 1-ї гільдії М. Гребеню, який 1875—76 побудував новий будинок з крамницею (№ 36). Будівельні роботи вів арх. В. Ніколаєв. 1 травня 1884 М. Гребень продав частину садиби (№ 36—38) київському купцю 1-ї гільдії
Н. Матусовському. 1886 новий власник отримав дозвіл будівельного відділу Київської міської управи на спорудження триповерхового будинку (№ 38) за проектом арх. В. Ніколаєва, який наглядав за будівництвом. 1899 зведено триповерховий флігель за проектом арх. М. Гарденіна. 1901 садибу продано М. Племянниковій, після 1909 — К. Садовській та М. Байдаківській. У березні власником головного будинку (№ 36) був С. Каракоз. На той час 25 кімнат квартир № 1—3 займав залізничний пансіон Південно-Західної залізниці, квартиру № 6 на першому поверсі — Гімназія Татьянівського комітету.
В'їзна брама. На червоній лінії забудови вулиці. Складається з двох прилеглих до будинків № 36, 38 вхідних аркових отворів і центрального проїзду з ґратчастими стулками. Вхідні брами з арковими отворами і тридільними уступчастими завершеннями прикрашено прямокутними фільонками, пласкими фігурними нішами, аркатурними поясами та увінчано профільованими карнизами, підкресленими смугами цегляного орнаменту.
Головний будинок, 1875—76 (№ 36). Триповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний з торцевим ризалітом. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, покрівля бляшана.
Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Симетрію тридільної дев'ятиосьової композиції порушує бічне положення прямокутного отвору входу — на першій осі ліворуч. Бічні триосьові частини розкріповано, розкріповки акцентовано цегляними стовпчиками огорожі даху, центральну вісь позначено тридільним уступчастим аттиком. Рустовану стіну фасаду розчленовано широкими карнизними поясами над першим та другим поверхами. Великі прямокутні віконні прорізи другого поверху облямовано профільованими лиштвами із замковими каменями, поєднаними із сандриками — трикутними у центральному пряслі та горизонтальними на розкріповках. Оформлені лиштвами вікна третього поверху прикрашено клинчастими замковими каменями.
Прибудований до тильного фасаду на лінії лівого торця глаголь видовжений в глиб ділянки.
Триповерховий, цегляний, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Чоловий фасад прорізано прямокутними вікнами, вміщеними у пласкі ніші з орнаментальним завершенням. Вхід, оснащений бетонним піддашком, влаштовано на протилежному фасаді.
Житловий будинок, 1886 (№ 38). У 2000-х рр. відремонтований, надбудований четвертим і мансардним поверхами. П'ятиповерховий (разом із мансардою) з підвалом у тильному крилі, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані Т-подібний, односекційний. На поверсі містилося дві квартири з двобічним плануванням. Парадні сходи розташовано в центрі плану. Перекриття пласкі. Чоловий фасад на рівні трьох нижніх поверхів оформлено у стилі неоренесанс. Композиція симетрична відносно центральної осі, яку було акцентовано підвищеною розкріповкою. Аналогічними розкріповками виявлено пари бічних осей фасаду, пластично підкреслених балконами з ажурними металевими огорожами. Розкріповки фланковано рустованими лопатками другого— третього поверхів, з'єднаними угорі аркатурними поясами. Прямокутні віконні прорізи в основній площині фасаду розмежовано пласкими лопатками заввишки у два поверхи. По горизонталі фасад членують карнизний підвіконний гурт і вінцевий карниз першого поверху, між якими поверхню стіни рустовано. Горизонтальні членування доповнено орнаментальним міжповерховим поясом та смугами з орнаменту над вікнами третього поверху, підвіконня якого прикрашено дентикулами і прямокутними фільонками. Прорізи у розкріповках оформлено лиштвами. Первісно стіну завершував профільований карниз, підкреслений низкою дентикул, над яким були ажурні ґрати парапету вишуканого рисунка. Отвір входу з прямокутною фрамугою та двостулковим заповненням розміщено на центральній осі (бляшаний піддашок втрачено). Оформлення дворового фасаду складають міжповерхові профільовані гурти. Первісний вінцевий карниз третього поверху підкреслено орнаментом з дентикул. Споруда — цінний зразок прибуткового будинку 1880-х рр. у забудові вулиці.
Флігель, 1899 (№ 36-е). У глибині ділянки, паралельно червоній лінії вулиці. Триповерховий, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Дах односхилий, покрівля бляшана. Звернений у бік вулиці чоловий фасад оздоблено у цегляному стилі. Симетрію його побудови дещо порушує лівобічне розташування отвору входу, обладнаного односхилим піддашком. Крайні бічні осі виявлено розкріповками, за-вершеними фігурними аттиками з циркульними прорізами. Розкріповки з півциркульними вікнами верхнього поверху фланковано лопатками — на двох нижніх поверхах рустованими, на третьому розкріпованими. Простий вінцевий карниз незначного виносу підкреслено орнаментальним фризом. Горизонтальні членування складають міжповерхові карнизи. Акцентовані рельєфними клинчастими перемичками із замковими каменями та підвіконними фільонками прямокутні віконні прорізи відокремлено пласкими лопатками першого і другого поверхів, вікна третього поверху облямовано лиштвами та увінчано горизонтальними сандриками.
Флігель, 1886 (№ 38-б). Прилягає до тильного крила будинку № 38. У 2000-х рр. надбудований поверхом. Чотириповерховий, цегляний, у плані наближений до Г-подібного. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі.
Дворовий фасад розчленовано міжповерховими гуртами, ритмічно прорізано прямокутними вікнами. У декорі використано цегляний орнамент. Вхідний отвір влаштовано у прибудові з лівого боку.
Садиба — зразок об'ємно-просторової організації забудови в межах приватної земельної ділянки.
1907—12 — у головному будинку № 36 містилися приватна жіноча гімназія А. Жекуліної, а також спільна підготовча школа з двох класів, зразковий дитячий садок та Вечірні вищі жіночі курси під її началом. З 1912/13 навчального року навчальні заклади розміщувалися в спеціально збудованому будинку на сучасній вул. Артема, 27 (тепер сш № 138). Жіноча гімназія А. Жекуліної виникла 1902 із т. зв. школи нового типу А. Жекуліної. Головними принципами нової школи були: самостійність учнів, творча праця, що лежить в основі викладання, соціальне виховання, а також спільне виховання хлопчиків і дівчаток. Гімназія відкрилася 1905, при ній завжди існував дитячий садочок, а також молодший і старший підготовчі класи, складаючи нерозривний зв'язок з гімназією. З п'яти років хлопчики і дівчатка виховувалися разом, але спільне виховання обмежувалося старшим підготовчим класом. 1907 було одержано дозвіл на спільне виховання у першому—другому класах. У грудні 1905 отримано дозвіл на викладання в гімназії за програмами чоловічих гімназій з наданням прав випускницям на вступ без іспитів у жіночий медичний інститут та інші вищі навчальні заклади, а також право на отримання звання домашньої вчительки. 1911 А. Жекуліна домоглася дозволу, щоб у число слухачок Вищих жіночих курсів приймали осіб, які мали атестат чи свідоцтво про закінчення гімназії з повним курсом чоловічих гімназій, а не лише осіб, які мали звання домашньої наставниці. Кількість учнів у класі не перевищувала 25 осіб. 1905—06 гімназія А. Жекуліної, садочок та підготовчі класи розміщувалися на вул. Караваєвській, 11 (сучасна вул. Л. Толстого).
Жекуліна Аделаїда Володимирівна (уродж. — Євреїнова; 1866—?) — педагог. Походила із спадкових дворян Курської губ. Мала свідоцтво на звання домашньої вчительки, видане попечителем Санкт-Петербурзького навчального округу 1882. Від 26 жовтня 1905 затверджена на посаді начальниці заснованої нею в Києві жіночої гімназії, згідно з обранням її опікунською радою названої гімназії. З вересня 1907 викладала французьку мову в першому класі.
Опікунську раду гімназії очолював Г. Афанасьев, члени ради — Л. Афанасьева, В. Науменко, В. Потто (уроджена Ушинська), М. Стороженко, Є. Терещенко, В. Ханенко, М. Шестаков. Педагогічну раду гімназії очолювали відомі педагоги: 1905—07 — викладач, директор Колегії Павла Ґалаґана З. Ар- химович; 1907—08 — історик, директор Київської Четвертої гімназії і Міністерської (Ольгинської) жіночої гімназії М. Стороженко; 1908—14 — викладач Першої Київської гімназії О. Поспішиль (викладав у гімназії А. Жекуліної латинську мову).
У гімназії працювали відомі діячі науки, освіти та культури.
1911—14 — Гудзій Микола Каленико-вич (1887—1965) — літературознавець, акад. АН УРСР (з 1945). Працював учителем російської мови і словесності у восьмому класі гімназії.
1909—10 — Завадський Опанас Іванович (1871—?) — хормейстер, педагог. Викладав у гімназії спів.
1909—14 — Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881—1942) — історик, публіцист, педагог, громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради (1917—18), міністр народної освіти УНР (січень—квітень 1918, голова Ради міністрів Директорії УНР (1924—39), заступник голови Директорії та Головного отамана УНР (1939—40). Викладач історії в гімназії. У березні звільнений з посади за «українофільські» настрої, які він висловив у Санкт-Петербурзі на з'їзді з питань народної освіти.
У цьому будинку на Вечірніх жіночих курсах викладали в різний час відомі діячі науки, освіти, культури та громадсько-політичного життя. Адріанова-Перетц Варвара Павлівна (1888—1972) — літературознавець, бібліограф, фольклорист, текстолог, чл.-кор. ВУАН (з 1926) і АН СРСР (з 1943), заслужений діяч науки РРФСР (з 1958).
Ардашев Павло Миколайович (1865— 22) — історик, професор Київського (1903—17) і Таврійського в Сімферополі (1921—22) університетів. Данилевич Василь Юхимович (1872— 1936) — історик, археолог, педагог, приват-доцент Харківського (з 1901), Київ-ського (1907—15) і Варшавського (1915—18), професор Київського державного українського (1918—20) університетів, Київського ІНО і відновленого університету (1920—36).
Завитневич Володимир Зенонович (1853—1927) — історик, археолог, громадський діяч, доцент, професор Київської духовної академії (1884—1911). Викладав російську історію. Зіньківський Василь Васильович (1881—1962) — філософ, психолог, професор Київського університету (1915—19), міністр ісповідань Української Держави (1918), професор Белградського університету (1919—22), Російського педагогічного інституту в Празі (1923—26), Православного Богословського інституту в Парижі (1926—39), священик (з 1942), професор Свято-Сергієвої православної духовної академії в Парижі і одночасно голова Російського студентського християнського руху (до 1962). Викладав філософію.
Кованько Петро Леонідович (1876—?) економіст-фінансист, доцент Київського університету (з 1909), професор Київського комерційного інституту (з 1914). Викладав історію політичної економії.
Кудрявцев Петро Павлович (1868—1940) — філософ, доцент (з 1897), професор (1909—19) Київської духовної академії, завідувач кафедри Таврійського університету в Сімферополі (1919—21). Викладав стародавню філософію, голова педагогічної ради.
Лобода Андрій Митрофанович (1871—1931) — фольклорист, етнограф, акад. ВУАН (з 1922); професор Київського університету (з 1900). Викладав російську народну словес-ність.
Лук'яненко Олександр Митрофанович (1879—1974) — мовознавець, педагог, приват-доцент, завідувач кафедри слов'янської філології і професор Київського університету (1911—20).
Перетц Володимир Миколайович (1870—1935) — мовознавець і літературознавець, акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1914) та УАН (з 1919), голова філологічної секції Українського наукового товариства в Києві (1908—14); професор і завідувач кафедри Київського університету (1903—14). Викладав російську літературу.
Павлуцький Григорій Григорович (1861—1924) — мистецтвознавець, історик мистецтва, громадський діяч, член Українського наукового товариства в Києві і керівник секції історії мистецтв у ньому (до 1921), професор Української державної АМ (з 1918) і Київського університету (1897—1924). Викладав історію античного мистецтва.
Смирнов Павло Петрович (1882—1947) історик, приват-доцент (1912—14), професор (1919—23) Київського і Ташкентського (Середньоазіатського) (1927—31) університетів, Московського історико-архівного інституту (з 1937).
Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — педагог, літературознавець, письменник, громадський і політичний діяч; один з організаторів і член Української Центральної Ради, генеральний секретар освіти УНР (1917—18). Викладав західноєвропейську літературу.
Чолганський Леонтій Едмундович (1872—42 або 1943) — адвокат, політичний діяч, юрисконсульт Київської міської думи (з 1912).
У серпні 1913—19 на другому поверсі головного будинку в шести кімнатах квартири № 8 містилося Українське наукове товариство у Києві, створене у кін. 1906 з ініціативи групи співробітників часопису «Киевская старина». Товариство ставило за мету сприяти розвиткові та популяризації науки українською мовою. 1913 товариство налічувало 156 дійсних членів, 1917 — 198. У складі УНТ діяли секції: історична (голова М. Грушевський), філологічна (В. Перетц), природничо-технічна (М. Холодний; у квітні 1918 відбувся поділ секції на технічну і природничу), медична (М. Галін), а також статистично-економічна, етнографічна та мовна комісії. Праця УНТ проводилася в контакті з Науковим товариством ім. Шевченка у Львові. 1908—18 товариство видавало «Записки», 1914, 1917, — журнал «Україна». Виходили також збірники медичної та природничо-технічної секцій, етнографічної комісії та ін. У цьому ж приміщенні містилися бібліотека і музей товариства. Наукова діяльність УНТ виявлялася також у прилюдних засіданнях, які відбувалися в клубі «Родина» (вул. Володимирська, 42), де впродовж серпня — серпня 1912 мало власне помешкання і саме товариство. У серпні — липні 1913 УНТ спільно з редакцією та конторою «ЛНВ» містилося на сучасній вул. Ярославів Вал, 14, квартира № 30. З весни 1919 секції, комісії, Рада УНТ та музейні фонди розмістилися в будинку на вул. Трьохсвятительській, 23 (сучасна адреса — вул. Десятинна, 9), який товариству заповіли Симиренки.
1907—18 — товариство очолював Грушевський Михайло Сергійович (1866— 1934) — історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, акад. ВУАН (з 1923) і АН СРСР (з 1929); завідувач кафедри історії України Львівського університету (1894—1914), голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1897— 1913), голова Української Центральної Ради (1917—18), голова історичних установ ВУАН (1924—30). Автор бл. 2 тис. праць: фундаментальних досліджень, історичних розвідок, публіцистичних статей, художніх творів, першого наукового синтетичного викладу історії українського народу «Історія України - Руси» (10 т. в 13 кн.; 1898—1936).
Окрім голови, до керівного координаційного органу — Ради товариства — в ці роки обиралися О. Грушевський, О. Левицький, В. Леонтович, І. Стешенко та ін. В УНТ співробітничали відомі діячі української науки і культури: Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Василенко, М. Возняк, Б. Грінченко, О. Єфименко, О. Лазаревський, В. Іконников, О.Корчак-Чепурківський, А. Кримський, А. Лобода, С. Маслов, В. Перетц, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, В. Щербина та ін. Більшість з них згодом увійшла до складу Української академії наук.
Товариство відіграло визначну роль у згуртуванні українських наукових сил, збереженні української національної культури в умовах Російської імперії. Праця товариства великою мірою підготувала ґрунт для організації в 1918 Української академії наук, до складу якої воно ввійшло 1921.
У головному будинку № 36 містилися також редакції і контори видань УНТ. За даними на березень 1918, одна з редакцій займала однокімнатну квартиру № 23 на першому поверсі флігеля.
1908—14, 1917—18 — редакція титульного неперіодичного видання УНТ — «Записки Українського наукового товариства в Київі». «Записки» виходили за редакцією комітету, до якого, окрім голови товариства М. Грушевського, в різний час входили М. Василенко, К. Михальчук, Г. Павлуцький, В. Перетц. Всього вийшло 18 книг.
1914, 1917, 1918 — редакція наукового тримісячника українознавства «Україна» (10 книг, 7 випусків). Виходила паралельно з «Записками» для ознайомлення широких верств населення з новими досягненнями українознавства під загальною редакцією М. Грушевського за участю О. Грушевського, Ф. Корша, О. Левицького, М. Мочульського, Шахматова. Відповідальні редактори К. Михальчук, О. Шрамченко. Обидва видання містили розвідки, нотатки і матеріали з різних галузей українознавства — історії, права, мови, етнографії, мистецтва; огляди наукової літератури з українознавства, критичні статті, наукову хроніку, хроніку УНТ. У цей період у «Записках» та «Україні» були опубліковані розвідки провідних українських науковців — членів УНТ, зокрема М. Біляшівського, М. Василенка, М. Грушевського, О. Левицького, С. Маслова, К. Михальчука, В. Модзалевского, В. Перетца, М. Петрова, Стешенка, М. Сумцова, Є. Тимчен- ка. Фактичним продовженням «Записок» УНТ стали видання Історичної секції ВУАН: «Україна», «Науковий збірник», «За сто літ» та ін. тематичні випуски.
У серпні 1913 — грудні 1919 — редакція і контора «Літературно-наукового вістника» — журналу літератури, науки і громадського життя. На цей час займали помешкання № 8 (спільно з УНТ). 1907—08 редакція і контора часопису містилися на вул. Прорізній, 20, квартира № 3; 1909—12 — на вул. Володимирській, 28 (в помешканні Української книгарні «ЛНВ»); у серпні 1912 — липні 1913 — на сучасній вул. Ярославів Вал, 14, квартира № 30 (в приміщенні УНТ).
«ЛНВ» виходив 1898—1939 щомісяця: 1898—1906 — у Львові, 1907—14 і 1917— — у Києві, 1922—39 — у Львові. 1907— журнал мав дві редакції — київську і львівську. Заснований 1898 Науковим товариством ім. Шевченка, 1905 перейшов до Українсько-руської видавничої спілки, 1917—18 виходив за підтримки київського Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці. 1898—1906 журнал редагував редакційний комітет (М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, який у квітні 1899 замінив О. Маковея). 1907—12 видавцем та фактичним редактором був М. Грушевський, посади відповідально-го офіційного редактора в цей час обіймали С. Веселовський, М. Гехтер, Ф. Красицький. З квітня 1912 офіційне право на видання журналу отримала Л. Старицька-Черняхівська, 1912—14 редагування здійснював редакційний комітет у складі М. Грушевського, О. Олеся, Л. Старицької-Черняхівської, Ю. Тищенка (Сірого). Завідував київським виданням О. Олесь. Журнал закрито у січні 1915. З відновленням «ЛНВ» за Української Центральної Ради редакція зазнавала постійних змін. Впродовж липня 1917 — грудня 1918 до складу редакційного комітету входили: О. Олесь (редактор), Н. Романович-Тка- ченко (секретар та завідувачка контори), П. Мокроус (бухгалтер), М. Мочульський (співробітник редакції). У січні—лютому 1919 видавцем журналу був О. Жуковський, редактором — Олесь; у березні 1919 «ЛНВ» видавав комітет за редакцією О. Олеся; у квітні—червні 1919 — за редакцією М. Івченка. Остання книжка часопису, датована липнем—вереснем 1919 (Т. LХХV. — Кн. 7—9), вийшла лише у жовтні 1920 (редактор-видавець — комітет співробітників). З приходом до Києва більшовицької влади у грудні папір було реквізовано, друкарню націоналізовано.
До співробітництва у «ЛНВ» було залучено кращі літературні сили з усіх регіонів України. На сторінках вісника у цей час друкувалися твори українських письменників В. Винниченка, М. Вороного, О. Журливої, М. Коцюбинського, О. Олеся, М. Рильського, І. Франка, Г. Чупринки та ін., переклади класиків світової літератури. Провідним публіцистом журналу був М. Грушевський. Постійні огляди «З російської України» та «З українського життя» вели М. Гехтер, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Піснячевський; «З австрійської України» — І. Джиджора, М. Лозинський, Л. Цегельський. Рубрики бібліографії та рецензій містили статті В. Гнатюка, В. Дорошенка, М. Залізняка, М. Євшана, Ю. Кміта, І. Кревецького та ін. Публікації доби Української революції стали важливим джерелом до вивчення її історії.
1915—17 — у квартирі № 12 містилося бюро Товариства для надання допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від воєнних дій. Статут товариства зареєстровано у квітні 1915. Його діяльність поширювалася на українські губернії: Бессарабську, Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Таврійську (за винятком Ялти і Севастополя), Херсонську (крім Миколаєва), Холмську, Чернігівську, Галичину і Буковину. Завдання товариства: допомога населенню цих місцевостей, доставка засобів життя нужденним жителям — одягу, палива, їжі, надання притулку, грошової допомоги; працевлаштування, придбання матеріалів та інструментів для роботи, допомога у збуті виробів їх ремесла, влаштування сиріт і дітей незаможних батьків у сирітські будинки, притулки, ремісничі й навчальні заклади, надання коштів для повернення на батьківщину. Товариство мало право відкривати громадські їдальні, чайні, дешеві квартири, нічліжки, притулки, гуртожитки, лікарні, склади і крамниці. Товариство очолював комітет. До його складу входили: голова — В. Ігнатович, товариші голови — Д. Дорошенко, В. Леонтович, секретарі — О. Волошинов, Р. Підгорський. Було відкрито будинок для галицьких русинів на Лук'янівці в Києві на 80—100 осіб. До комітету щодня зверталися сотні людей, яким надавали допомогу грошима, одягом. Було організовано гаряче харчування на 500 осіб щоденно, чергування на вокзалі, де зустрічали потяги з біженцями та надавали їм першу допомогу. Бюро товариства займалося підшукуванням праці.
1915—18 — у п'ятикімнатній квартирі №16 на третьому поверсі головного будинку №36 проживав Волошинов (Волошин) Олександр Федорович (1871—1938) — актор, поет, театрознавець, перекладач, громадсько-політичний діяч; актор Театру М. Садовського (з 1910). У березні 1917 взяв участь у створенні Української Центральної Ради, її представник у Київській губернській раді, член Комітету Українського національного театру. 1918 жив у Ростові-на-Дону і Таганрозі, 1919 вернувся до Києва. 1920 разом з урядом УНР виїхав у Варшаву як старший аташе, секретар і співредактор «Української трибуни», потім жив у Львові — директор драматичної школи при Українській консерваторії, Харкові — викладач музично-драматичного інституту (з 1926), Києві (з 1928) — працював у ВУФКУ, «Укртеатркіновидаві». Заарештований 1934, висланий з України. 1938 заарештований вдруге, розстріляний.
1917—18 у головному будинку №36 жив Лотоцький Олександр Гнатович (псевд. — О. Білоусенко, Липовецький, Чорноморець, Любенький та ін.; 1870— 1939) — історик, письменник, публіцист, видавець, громадсько-політичний і державний діяч. Син священика з Поділля. Закінчив Київську духовну академію (1896), де розпочав дослідження історії української церкви, опубліковане в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Через це був позбавлений можливості продовжувати духовну кар'єру. Працював урядовцем Державного контролю в Києві (1896— 1900) та в Санкт-Петербурзі (1900—17). Член Ради Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації (1897—1900). Займаючи високу посаду в Державному контролі, здобував дозвіл від цензури на публікацію українських видань. Ним була опублікована безліч статей в оборону української справи та її популяризації в передових російських журналах лібе-рального напряму («Вестник Европы», «Русская мысль», «Русская старина» та ін.) та українській пресі (газеті «Рада», журналі «Украинская жизнь»). Один із засновників видавництва «Вік» у Києві (1895) і «Доброчинного товариства загальнокорисних і дешевих книг» українською мовою у Санкт-Петербурзі (1898). Брав активну участь у створенні українських парламентських фракцій у І та ІІ Державних думах, виданні «Украинского вестника», член петроградської громади Української радикально-демократичної партії та осередку Товариства українських поступовців.
1917 — член Української партії соціалістів-федералістів, очолював Українську національну раду в Петрограді, від якої обраний до складу Української Центральної Ради. У травні 1917 призначений губернським комісаром окупованих російськими військами Буковини й Покуття. У вересні—листопаді — генеральний писар Генерального секретаріату, 1918 — державний контролер Ради народних міністрів УНР. У жовтні 1918 — січні 1919 — міністр ісповідань Української Держави і УНР. Був гарячим прибічником незалежності Української православної церкви від Московського патріархату і довів цей процес до проголошення Директорією УНР автокефалії 1 січня 1919. Із січня 1919 до березня 1920 — у Константинополі як надзвичайний посол УНР у Туреччині зі спеціальною місією ведення переговорів із Вселенським патріархом про визнання автокефалії Української православної церкви. З 1920 — на еміграції (Бухарест, Відень, Прага, Варшава). Доцент (з 1922), професор (1923—29) Українського вільного університету (Прага), професор Варшавського університету (1929—39). Засновник і директор Українського наукового інституту у Варшаві (1930—38). Міністр внутрішніх справ і заступник голови уряду УНР в екзилі (1926—38). Автор багатьох праць з історії церкви, шкільництва, літературознавчих досліджень, книжок для дітей. 1900 проживав на вул. Тарасівській, 12 (будинок не зберігся).
1916—18 — у семикімнатній квартирі №4 на другому поверсі будинку №36 мешкав Матушевський Федір Павлович (1869—1919) — правник, публіцист, громадський діяч, редактор першої української щоденної газети «Громадська думка» (1906) та її наступниці — «Рада» (1907), член санкт-петербурзької громади Товариства українських поступовців, від якого був обраний 1917 до Тимчасового ЦК Союзу українських автономістів-федералістів, член президії і скарбник Союзу, один із провідних діячів Української партії соціалістів-федералістів. З квітня 1917 — член Української Центральної Ради, Малої Ради, комісії з розроблення негайних заходів для розв'язання продовольчої кризи. У січні 1919 призначений Директорією УНР дипломатичним представником у Греції.
27 листопада 1918 у приміщенні Українського наукового товариства відбулося перше (установче) Спільне зібрання Української АН, створеної згідно з Законом Української Держави від 14 листопада 1918, підписаним гетьманом П. Скоропадським. На зборах були присутні сім академіків з одинадцяти, призначених наказом гетьмана 14 листопада, головував О. Левицький, секретар — С. Тимошенко. Першим головою-президентом УАН одностайно обрали В. Вернадського, неодмінним секретарем — А. Кримського. У зборах також брали участь М. Кащенко, В. Косинський, М. Туган-Барановський.
1965—78 перший поверх будинку № 36 займала редакція газети «Молода гвардія» — орган Київського обласного та міського комітетів ЛКСМУ. Заснована в липні 1956. Спочатку містилася на вул. Десятинній, 6, потім — на вул. Тарасівській, 42. 1962—65 як газета ЦК ЛКСМУ виходила на Житомирську, Київську, Черкаську і Чернігівську області (територія тодішнього Київського раднаргоспу), змінивши назву. Виконувала роль рупора молодіжної політики радянської влади.
1966—67 в ідеологічному відділі газети працював Маняк Володимир Антонович (1934—92) — письменник, співголова Українського товариства «Меморіал», лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1993) — як співупорядник народної книги-меморіалу «33-й: голод», укладач книги-меморіалу «Вінок безсмертя» (1988) — про українські села, зни-щені гітлерівцями під час каральних акцій.
У роки праці в цьому будинку опублікував повісті «Зелений меридіан» і «Еврика» (обидві — 1967).
1961—64 завідувачем відділу сільської молоді газети працював Михайленко Анатолій Григорович (1939—2007) — письменник, заслужений журналіст України (1991), лауреат республіканської премії ім. Я. Галана (1974). Серед творчого доробку виділяються публі-цистично-документальні книжки про життя українців за кордоном: «Оливкова гілка з Рима» (1985), «Кленовий лист з Канади» (1989), «Заки море перелечу...» (1992), «Рідні голоси з далекого континенту» (1993), «Моя ти доле чорнобрива» (2004) та ін.
До 1965 завідувачем відділу і тимчасово виконуючим обов'язки редактора працював Мусієнко Олексій Григорович (1935—2002) — письменник. Зібрав і опублікував ґрунтовні матеріали про Київ у період Великої Вітчизняної війни 1945—45. У співпраці з І. Головчен- ком написав тетралогію — романи «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978), в яких на документальному матеріалі відображено героїчну оборону Києва в перші місяці війни, боротьбу партизанів й київських підпільників з окупантами.
У вересні 1964 — вересні 1965 в редакції газети працював завідувачем відділу (спочатку робітничої молоді, згодом — ідеології) і був членом редакційної колегії Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937—1999) — літературний критик, журналіст, член Української Гельсінкської групи (з 1979), член (з 1989) і голова Народного руху України (з 1992), народний депутат Верховної Ради України (з 1992), Герой України (2000). Один із засновників руху шістдесятників, правозахисник, співавтор і поширювач протестних документів, відбув ув'язнення 1967—69, 1972—78, 1980— 83 та заслання (1978—80). Загинув за нез'ясованих обставин. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
1963—65 перший і другий поверхи будинку № 36 займала редакція газети «Київська зоря» — друкованого органу Київського промислового обкому КПУ, 1965—78 — на другому поверсі будинку містилася редакція «Спортивної газети» — друкованого органу Комітету з фізичної культури та спорту УРСР, заснована 1934 під назвою «Радянський спорт».
1993 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку на честь заснування УАН (арх. В. Приходько). Тепер у головному будинку міститься Державна служба туризму і курортів Міністерства культури і туризму України, в будинку № 38 — банк і офіси різних фірм, у флігелях обладнано офісні приміщення, флігель № 36-е займає Українська спілка ветеранів Афганістану [2078].