У 1870-х рр. київські медики на чолі із завідувачем кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії і статистики Київського університету В. Субботіним порушили питання про нагальну ліквідацію антисанітарного стану міста, яке впливало на рівень інфекційних захворювань і смертності. 1878 при Київській міській думі почала працювати спеціальна санітарна комісія. 1879 Дума вперше обговорювала проблему радикального оздоровлення Києва шляхом спорудження каналізації, наслідком чого стало створення спеціальної каналізаційної комісії на чолі з гласним Думи Є. Афанасьєвим, завідувачем кафедри медичного факультету університету. 1880 комісія склала перший проект каналізації, схвалений Думою. Ще один проект запропонував інж. А. Струве. Обидві пропозиції відхилили, оскільки за ними передбачалося виведення нечистот у Дніпро. Англійський інж.-винахідник Шон, довідавшись про київські проблеми, запропонував через купця 1-ї гільдії К. Балкіна, головного свого представника в Росії, власний проект системи каналізації. Гідропневматична система Шона за 10 років її експлуатації майже в 30 містах Великої Британії, Америки та Індії вже здобула широке визнання. 1890 винахідник відвідав Київ. 1891 був підписаний контракт з Міською думою, згідно з яким К. Балкін отримав права на експлуатацію каналізаційного господарства впродовж перших 36 років, після чого воно мало назавжди перейти у повну власність Києва. Перевага цього проекту полягала в тому, що для відведення всіх стічних вод можна було обмежитися одним конкретним місцем — зрошувальною зоною, якою в Києві стала ділянка поблизу Пуща-Водицього лісу. Загальний кошторис робіт складав бл. 1,8 млн. крб., які розраховували одержати від західних інвесторів, але цього не сталося. За пропозицією відомих промисловців Н. і Ф. Терещенків, Лаз. і Л. Бродських було засновано акціонерне Київське товариство каналізації, яке вони підтримали матеріально. Членами товариства були місцеві домовласники, головою правління протягом багатьох років — Є. Афанасьєв. 1892 до товариства перейшли всі права та обов'язки за угодою 1891. К. Балкін залишився виконавцем проекту, пізніше став експлуатаційником усієї каналізаційної мережі, спорудженої під технічним наглядом його незмінного помічника, інж.-залізничника Р. Сабліна. В укладанні проекту й керуванні будівництвом також брали участь проф. А. Фадєєв, інженери О. Ейхенвальд і М. Моргулев. Є відомості, що в проектуванні споруд був задіяний також арх. В. Городецький.
Київ став першим містом у Російській імперії, де почала діяти міська «шонівська» каналізація. Її мережа охоплювала бл. 2 тис. садиб у центральних частинах міста, які було поділено на три каналізаційні райони — самосплавний Старокиївський, головний ежекторний Либідський та ежекторний Подільський. У межах двох останніх рух нечистот по трубах йшов за допомогою спеціальних пристроїв — т. зв. ежекторів Шона, які за певних умов спрацьовували під дією стисненого повітря. Для подачі повітря по чавунних трубах до ежекторів були побудовані головна Прозорівська машинна станція (не збереглася) на пл. Троїцькій (тепер початок вул. Саксаганського) і Подільська (або Введенська) машинна станція на вул. Введенській. В результаті всі нечистоти самосплавом або за допомогою ежекторів накопичувалися спочатку у великому головному збірному резервуарі місткістю 15 тис. відер, спорудженому на пл. Царській (тепер пл. Європейська) й обладнаному спеціальними захисними пристроями для усунення смороду. З нього по чавунному (під Володимирським узвозом) та цегляному колекторах через Поділ і Куренівку спрямовувалися на зрошувальне поле. Ще один збірний резервуар — для Подолу — містився біля Введенської машинної станції, звідки нечистоти потужними насосами перекачувалися у цегляний колектор. Закладини системи каналізації відбулися 30 травня 1893 на пл. Царській. Представники вищої влади Південно-Західного краю поклали у глибокий котлован перші цеглини поверх мідної таблиці з пам'ятним написом. Будівництво розпочалося в березні 1894 укладанням перших труб на вул. Кузнечній (тепер вул. Горького). У жовтні в експлуатацію було введено Старокиївську самосплавну дільницю, 10 листопада — Подільську, в грудні — Либідську ежекторні дільниці. 1912 систему каналізації Шона замінили на систему каналізаційних колекторів, споруджену бельгійською компанією. При цьому Подільська машинна станція була розширена й зберегла своє призначення. Прозорівська станція виявилася непотрібною, була переобладнана і пристосована під хлібопекарню, відкриту 1915.
До Подільської машинної станції було підключено Старокиївську, Палацову, Подільську дільниці, частини Либідського та Бульварного районів, Хрещатик. Станція з трьома паровими машинами потужністю 150 к. с. забезпечувала перекачування 1 млн. 200 тис. відер на рік.
Комплекс цегляних будівель станції складається з головного (конторського) корпусу, в підвалі якого розташовувалася кочегарка, пов'язаного з кочегаркою димаря, машинного відділення для встановлення насосів, приймального відділення з підземним резервуаром, службового будинку та сторожки. Архітектура більшості споруд вирішена в цегляному стилі з елементами історизму.
Головний корпус. На червоній лінії забудови вулиці. Двоповерховий з підвалами, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, з однією асиметрично розташованою двомаршовою сходовою кліткою. Внутрішніми капітальними стінами розчленований на шість різновеликих частин, у свою чергу поділених перегородками. Головний вхід — на дворовому фасаді, інший — з північно-західного торця. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах з шиферним покриттям.
Вирішений у цегляному стилі. Ідентичні вуличний і дворовий фасади на одинадцять віконних осей симетричні за композицією. Їхню побудову визначають виділені розкріповками одновіконні виступні площини, увінчані трикутними щипцями зі стрункими завершеннями під двосхилими дашками. З ними перегукується масивне оформлення наріжжів, акцентованих стовпчиками. Композиційна роль цих провідних елементів підкреслена напівкруглими вікнами другого поверху й декоративними нішами з лучковими перемичками вгорі виступних площин, вузенькими нішками з напівциркульними перемичками у завершенні наріжжів. Обабіч напівкруглих вікон вміщено вишукані декоративні віньєтки, виконані з металу. Проміжні прясла фасадів на три прямокутні віконні прорізи кожне розчленовано лопатками з верхніми напусками та увінчано карнизом з сухариками. Враховуючи доступність для огляду торцевих фасадів, значну увагу приділено пластичному вирішенню щипців, що приховують двосхилу покрівлю.
Виразна за силуетом споруда є найкращим архітектурним об'єктом комплексу машинної станції.
Тепер використовується як адміністративна будівля району з експлуатації каналізаційних мереж № 2.
Димар. З незначним відступом від червоної лінії забудови вулиці, у вузькому проміжку між головним корпусом і службовим будинком. Цегляна споруда заввишки до 15 м призначалася для відведення диму з печей кочегарки, що містились у підвалі головного корпусу. Звужений догори круглий у перетині гладенький стовбур димаря встановлено на невеликому восьмерику, що спирається на високу чотиригранну призматичну основу. Перехід від четверика до восьмерика здійснено за допомогою зрізаних наріжних трикутників — пендентивів. Грані основи оздоблено декоративними арковими нішами з замковими каменями, архівольтами та підп'ятниками.
Є архітектурною домінантою комплексу. Тепер не використовується.
Машинне відділення. У глибині ділянки, торцем орієнтоване на колишній головний в'їзд на подвір'я. У 1980-і рр. до торців зроблено прибудови. Двоповерхова з підвалами споруда, цегляна, в плані прямокутна. Дах двосхилий, критий бляхою. Внутрішнє планування перетворено на двобічне коридорне. Призначалося для встановлення насосів для помпування стічних вод.
Будинок вирішений у цегляному стилі. Фасади зроблені у відкритому цегляному муруванні, цоколь облицьовано керамічною плиткою. Головний вхід — з північно-східного торця, біля південно-східного наріжжя — вхід до підвалів. Поздовжні фасади прорізано великими вікнами, за формою наближеними до квадрата, й розчленовано гладенькими лопатками, завершеними парапетними стовпчиками. Оголів'я лопаток прикрашено напусками з квадратними нішками й зубчастими фартушками. Нагорі проходить широка фризова смуга, декорована вписаними у квадрат навкісними хрестами та пояском поребрика. Така сама орнаментальна смуга з навкісних хрестів продовжена й на торцевих фасадах, завершених трикутними, зі зрізаним верхом глухими щипцями, оздобленими лопатками та зубцями.
Будівля — виразний зразок виробничої споруди поч. 20 ст., вирішеної в раціональному цегляному стилі.
Тепер використовується як побутове приміщення з сауною у підвалі.
Приймальне відділення. В тилу головного корпусу, посеред подвір'я. Складається з підземного резервуара для накопичування нечистот, звідки вони за допомогою насосів перекачувалися у колектор, та наземної частини, до якої з боку, зверненого до головного корпусу, в 1980-х рр. зроблено прибудову. Стара наземна частина — одноповерхова, цегляна, в плані прямокутна двочастинна споруда під двосхилим дахом. Вхід — з південно-східного торця, на протилежному торці влаштовано браму. Фасади облицьовано керамічною плиткою.
На північно-східному фасаді прочитуються елементи первісного архітектурного вирішення: три великі вікна з лучковими перемичками, зубчасті оголів'я міжвіконних лопаток, тридільний центральний аттик з горищним арковим віконцем, окресленим виступним архівольтом, наріжні парапетні стовпчики під чотирисхилими покрівлями. Споруда є складовою частиною комплексу машинної станції.
Тепер використовується як автомобільна мийка.
Службовий будинок. На червоній лінії забудови вулиці, ліворуч від головного корпусу, з яким з'єднаний глухою цегляною огорожею. Призначався, ймовірно, для проживання службовців станції. Значною мірою перебудований: на першому поверсі закладено вікна й влаштовано бокси для машин (з боку подвір'я), в центрі головного фасаду ліквідовано балкон другого поверху.
Двоповерховий, цегляний, пофарбований (з боку подвір'я тинькований), у плані прямокутний. Дах напіввальмовий, критий шифером, перекриття пласкі. Вхід — через тамбур, приставлений до північно-західного торця. Внутрішнє планування не збереглося. Оздоблений у ренесансній стилістиці. Головний п'ятивіконний фасад за композицією симетричний. Вертикальні членування позначені міжвіконними лопатками — подвійними на першому поверсі й одинарними на другому, горизонтальні — міжповерховим гуртом і вінцевим карнизом з сухариками.
Прямокутні віконні прорізи (у т. ч. закладені на першому поверсі) оформлено вухатими лиштвами з замковими каменями та прямими сандриками. Підвіконні полички оздоблені сухариками.
Будинок — зразок рядової забудови Подолу кін. 19 ст.
Тепер використовується як гараж та службові приміщення.