Зведено за проек­том арх. П. Альошина коштом відомого промисловця С. Могилевцева. Триповерховий, цегляний, увінчаний банею. Об’ємна композиція визна­чена поєднанням циліндра з парале­лепіпедом. У частині, що виступає, на першому поверсі — вестибуль, на дру­гому — зала на 500 місць у вигляді амфітеатру з балконом, яка вирізняла­ся чіткістю функціонального задуму й вишуканістю форм. Парадно виріше­но центральний вестибуль і бічні сходи. Перекриття залізобетонні, баня у діа­метрі 31 м, металева, засклена. Буди­нок облицьовано інкерманським білим вапняком, з якого висічено також скульптурні елементи головного фа­саду (скульптори В. Козлов і Л. Дітріх). Оформлений у стилі неокласи­цизму, що виражається в симетрії композиції, формі віконних прорізів другого поверху (тридільні, з ар­ковими завершеннями і сандриками), у скульптурному фризі. Ці елементи у поєднанні з криволінійністю цен­трального об'єму створюють насичену пластику головного фасаду. По пери­метру трьох фасадів на фризі міститься скульптурна композиція на тему «Про­світа на Русі» (бл. 200 фігур).

Ділянка музею оточена високими ча­вунними гратами, що повторюють огорожу розташованого поряд будинку Першої гімназії (арх. О. Беретті; нині гуманітарний корпус Національного університету ім. Т. Шевченка). Під час реконструкції споруди огорожу було замінено на спрощену. Будинок від­значається виразністю композиції, новаторськими плануванням і конструк­тивним вирішенням, справжнім синте­зом мистецтв. Є однією з кращих громадських будівель міста.

Урочисте відкриття музею під назвою «Педагогічний музей Цесаревича Олек­сія» відбулося 5 жовтня 1912. Музей ставив своїм завданням знайомити з найкращою постановкою навчально - виховного процесу, розвитком і сучас­ним станом педагогічної справи в Росії і за кордоном. Він мав колекції наочного приладдя для початкових, середніх і промислових навчальних закладів, предметів з архітектури, гігієни, фізичного виховання; збірку підручників російською та іноземними мовами; спеціальну педагогічну бібліо­теку.

Експозиція музею і кабінети наочного приладдя містилися на другому повер­сі, бібліотека і читальня — на першому. Зразковий фізичний кабінет наочного приладдя музею був нагороджений великою золотою медаллю Всеросій­ської виставки 1913 у Києві. У виставоч­них залах музею на третьому поверсі, починаючи з 1912, щорічно відбувалися традиційні виставки картин київських художників. В аудиторіях музею про­ходили лекції кращих педагогів, не­дільні читання, концерти, з червня 1913 - літні курси для народних учите­лів.

1915 - 16 музей був евакуйований до Курська. Після повернення експозиція не відновлювалася.

1913 - 15 в будинку містилося також Київське товариство охорони пам'яток старовини й мистецтва (засновано 1910). Серед його членів були відомі громадські діячі та вчені, у т. ч. генерал-губернатор Ф. Трепов, цивіль­ний губернатор О. Ігнатьєв, істори­ки В. Іконников, Ф. Титов; історик-археолог Ю. Кулаковський; історик- фольклорист, етнограф М. Довнар-Запольський; літературознавець М. Пет­ров; фольклорист, літературознавець, етнограф А. Лобода; археологи С. Вельмін, О. Ертель, І. Каманін, В. Хвойка; археолог, етнограф, мистецтвознавець М. Біляшівський; мистецтвознавці Г. Павлуцький, А. Прахов; історик, право­знавець, археограф, етнограф О. Ле­вицький та ін. Частину приміщень першого поверху займав музей това­риства. Організатором і хранителем музею був О. Ертель. Матеріали його розкопок у Києві та на околицях ство­рили основну частину колекцій музею. Збірка музею складалася з археологіч­них матеріалів доісторичного і давньо­руського періодів, з предметів побуту, зброї, великого зібрання кахлів. Комп­лектувалася колекція знімків, планів, креслень, галерея портретів діячів Південно-Західного краю, щоденники, плани, креслення розкопок. 1915 ко­лекції музею було перенесено на при­ватні квартири членів товариства.

Під час 1-ї світової війни тут містилася майстерня з виготовлення протигазо­вих респіраторів, проводилися військо­ві заняття юних розвідників навчаль­ного округу.

1916 - 17 двадцять з тридцяти при­міщень Педагогічного музею займала Київська школа льотчиків-спостерігачів (перший — третій поверхи); на пер­шому поверсі містилися також канце­лярія інспектора народних училищ та Комітет надання допомоги пораненим і хворим воїнам зі своїми майстернями складом.

2  жовтня 1916 у будинку відбулося перше засідання Київського обласного педагогічного товариства, яке очолю­вав вчений, педагог і громадський діяч В. Науменко (у 1917 одночасно директор музею).

З вересня 1917 до серпня 1918 директо­ром Педагогічного музею був Грушев­ський Олександр Сергійович (1877 – 1942) - історик, літературознавець, при­ват-доцент університету св. Володи­мира (брат М. Грушевського); у серпні 1918 - лютому 1919 — історик Добровольський Леонід Павлович (1867 — 1929).

1917 - 18 тут працювала Українська Центральна Рада (УЦР) — вищий пред­ставницький орган України, утворе­ний 3—7 березня 1917 з ініціативи Това­риства українських поступовців, яка згодом заступила роль керівника ук­раїнського національно-визвольного руху. На перших етапах політика УЦР спиралася на ідеї автономії і федера­лізму. Центральну Раду очолював видатний вчений, національний полі­тичний і громадський діяч Грушев­ський Михайло Сергійович (1866— 1934). До квітня 1918 він працював та­кож у цьому будинку. 6—8 квітня 1917 у будинку Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) від­бувся Всеукраїнський національний конгрес (бл. 900 делегатів). На ньому було обговорено питання національно - територіальної автономії України, обрано новий склад УЦР у кількості 118 осіб на чолі з М. Грушевським. Його заступники — відомі українські діячі В. Винниченко і С. Єфремов. Пізніше кооптовано нових членів. У серпні 1917 було зареєстровано 639 дійсних членів УЦР та 4 канди­дати. У цьому будинку відбулося дев'ять загальних зборів УЦР (Великі ради). Між зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, реоргані­зований наприкінці червня у Малу Раду, яка формувала політику УЦР, розробляла законодавчі акти. Обидві ради були побудовані за фракційним партійним принципом. Найбільшою за кількістю була фракція українських есерів, але до січня 1918 провідну роль відігравали українські соціал-демократи. 10 червня 1917 на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді у Міському театрі було оприлюдне­но 1-й Універсал УЦР, яким проголоше­но автономію України. 15 червня 1917 Комітет УЦР утворив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Цент­ральної Ради, що займався внутрішніми, фінансовими, продовольчими, зе­мельними, хліборобськими, міжнаціо­нальними та іншими справами. До вересня 1917 він працював у цьому будинку, пізніше — у готелі «Савой» (вул. Хрещатик, 38; не зберігся). Пер­шими генеральними секретарями обра­но В. Винниченка (голова), X. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В. Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка, генеральним писарем — П. Христюка. У липні 1917 Малою Радою був сформований повний склад Генерального секретаріату, до якого було введено додатково В. Голубовича, О. Зарубіна, М. Рафеса, О. Шульгина, створено також секретарства шляхів, торгівлі та промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю, праці. Останнє у вересні обій­мав К. Василенко. У серпні деякий час секретаріат очолював Д. Дорошенко. 29 – 30 червня 1917 тут відбувалися пе­реговори з міністрами Тимчасового ро­сійського уряду — О, Керенським, М. Терещенком, І. Церетелі щодо взає­мовідносин двох урядів і країн.

З листопада після припинення повстан­ня проти УЦР у Києві на Печерську, організованого більшовиками, капіту­ляції штабу КВО — представника ро­сійського Тимчасового уряду — на об'­єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів м. Києва Центральну Раду було визна­но крайовою владою в Україні. 7 листо­пада УЦР проголосила 3-м Універсалом утворення Української Народної Рес­публіки в складі федеративної Росій­ської республіки, що знаменувало відродження української державності; 22 січня 1918 — 4-м Універсалом — са­мостійність УНР. Проголошення неза­лежної суверенної української держа­ви — не тільки пік національного руху і найвищий момент державотворення України. Він збігся з політичною кризою, обумовленою суперечками усередині УЦР, прорахунками її внут­рішньої і зовнішньої політики, зброй­ними повстаннями проти УЦР, насту­пом більшовицьких військ тощо. 25 січ­ня Мала Рада та Рада народних мініст­рів (таку назву дістав Генеральний сек­ретаріат після проголошення 4-го Уні­версалу) залишили Київ (перебували у Житомирі, потім — у Сарнах). У берез­ні після підписання Брестської мирної угоди країнами Четверного союзу і договору з Австро-Угорщиною та Ні­меччиною про військову допомогу УЦР повернулася до столиці разом з німецькими і австро-угорськими вій­ськами. 27—29 квітня 1918 у залі за­сідань Педагогічного музею відбува­лася сесія Малої Ради, на якій обго­ворювалася «Конституція Української Народної Республіки». 29 квітня засі­дання було розігнано німецькими вій­ськовими. УЦР припинила своє існу­вання, здавши без опору владу П. Ско­ропадському, якого на Всеукраїн­ському з'їзді земельних власників про­голосили гетьманом України.

У травні-жовтні 1918 в будинку роз­міщувалася також делегація у справі мирних переговорів з Росією на чолі з міністром юстиції С. Шелухіним, якого у вересні змінив сенатор П. Стебницький. Російську делегацію очолю­вали більшовики Д. Мануїльський і X. Раковський. Тут діяв також Комітет заснування Національної бібліотеки України.

23—29 січня 1919 в цьому приміщенні відбувався Трудовий конгрес народів України. Він прийняв тимчасову Кон­ституцію УНР й Універсал до українського народу, в якому висловлено довіру Директорії, оголосив об'єд­нання УНР із Західно-Українською Народною Республікою в єдину («одноцільну») державу.

1917 - 19 у будинку проводили роботу українські партії. УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, створена 1905) займала провідне місце в уряді УЦР до поч. 1918; заступником голови УЦР був Д. Антонович, гене­ральними секретарями і народними міністрами — соціал-демократи В. Вин­ниченко, Д. Коліух, Б. Мартос, Л. Михайлов, С. Петлюра, В. Садовський, І.           Стешенко, М. Ткаченко. В період гетьманату УСДРП була в опозиції до режиму. Лідери партії, насамперед В. Винниченко і С. Петлюра, були іні­ціаторами антигетьманського повстан­ня і створення Директорії УНР (14 груд­ня 1918), в уряді якої працювали члени партії А. Лівицький, І. Мазепа, Б. Мар­тос, В. Чехівський. 1920 організації УСДРП припинили своє існування в Україні. УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів, перші гру­пи якої з'явилися у Києві 1903—04) відігравала провідну роль в УЦР, го­ловою якої був член ЦК УПСР М. Гру­шевський. Перший уряд незалежної республіки — Раду народних мініст­рів— очолював есер В. Голубович. У травні 1918 партія розкололась, її ліве крило утворило УПСР (бороть­бистів), перетворену 1919 на УПСР (комуністів). Праве крило на чолі з В. Голубовичем, М. Залізняком, І. Лизанівським, М. Чечелем та ін. у серпні 1918 увійшло до блоку українських політичних партій — Українського на­ціонального союзу (лідери — В. Винниченко, А. Ніковський), який під­готував створення Директорії. Пред­ставники партії входили до складу уряду Директорії, боролися проти встановлення радянської влади. Лідери правого крила з встановленням ра­дянської влади емігрували, лівого — репресовані 1921 і 1931. УПСФ (Укра­їнська партія соціалістів-федералістів; утворена у квітні—червні 1917 вна­слідок реорганізації Української демо­кратично-радикальної партії — УДРП) складалася переважно з представників інтелігенції. Видавала газету «Нова Рада». Лідери; С. Єфремов, Д. Доро­шенко, М. Левицький, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, А. Ніковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, С. Шелухін, І. Шраг, О. Шульгин, Ф. Штейнгель та ін. Члени партії входили до складу УЦР, Малої Ради, Генерального секре­таріату, Ради об'єднаних громадських організацій у Києві, були губернськи­ми комісарами Тимчасового уряду, займали положення урядової партії за часів гетьманату і Директорії.

Значна частина членів українських партій емігрувала. Ті, що залишилися, були засуджені за сфальсифікованими справами «Спілки визволення України» (1930) і «Українського національного центру» (1931).

Деякий час у Педагогічному музеї містилася також Українська державна академія мистецтв, заснована у листо­паді 1917. До Оргкомітету і першого складу академії входили голова УЦР М. Грушевський, літературознавець, генеральний секретар УЦР І. Стешенко, художники М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кри­чевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

З 1921 тут розташовувався Пролетарський музей, з 1924 — Музей револю­ції, у 1932—35 — облвиконком.

1935 - 37 за проектом арх. П. Альошина було проведено реконструкцію будинку, внаслідок якої його розшире­но в глибину кварталу. До 1982 тут містився Київський філіал Централь­ного музею В. Леніна (пізніше — на вул. Хрещатик, 2).

1995 на фасаді будинку й у вестибюлі встановлено бронзові меморіальні дошки на пошанування Української Центральної Ради (скульптори В. Сівко, М. Білик).

Тепер — Будинок учителя і Педагогіч­ний музей України [353].