У січні 1846 арх. О. Беретті придбав ділянку у дружини підпоручика Є. Маковськоі. 1848 збудував тут власний особняк з флігелем і службами. У груд­ні 1858 продав садибу колезькому асе­сору В. Протопопову, у квітні 1870 її придбала І. Михайловська – дружина київського купця 1-ї гільдії, великого землевласника, акціонера Київського комерційного банку, яка була власни­цею цієї садиби до 1917. У 1870-х рр. особняк перебудовувався: у приміщен­нях з'явилися важкі ліпні плафони, 1871 простір над дверима у великій залі та вітальні на другому поверсі прикра­сили мальовничі панно італійського майстра К. Алліауді (збереглися). На фасаді був ліпний герб власника (втра­чено). У роки громадянської війни будинок зазнав руйнувань. Після націо­налізації 1919 тут містилися відділ кримінального розшуку, інспекція з праці Київського окружного виконко­му. За актом від 28 жовтня 1927 його було передано в користування Істо­ричній секції ВУАН.

Коштом академії 1927 будинок відре­монтовано, частково заново оформлено інтер'єри – за проектом архітектора, професора Київського художнього ін­ституту В. Кричевського. Перестелено паркет. Високомистецькі столярні ро­боти у вестибулі, над сходами, в приміщеннях другого поверху виконано чеськими майстрами А. Криком і Ф. Мареком. Сходова клітка була роз­писана архаїчним орнаментом, над дверима із зали у сусіднє приміщення в техніці інтарсії виконано панно «Мамай» за проектом арх. В. Кричевського його учнем О. Саєнком (не збереглися). Внаслідок пізніших ремонтів інтер'єри змінили своє планування: з'явилися перегородки, які розділили деякі при­міщення, знищено багато елементів художнього оформлення. Двоповерховий, цегляний, з напівпідва­лом і мезоніном над частиною споруди, тинькований, у плані майже квадрат­ний. Перекриття дерев'яні. Фасади у стилі пізнього класицизму. Стіни ру­стовані, цоколь облицьований чор­ним лабрадоритом. Вікна напівпідвалу закладено. Вікна першого і другого по­верхів прямокутні, з лиштвами. На біч­них фасадах – невеликі вікна мезоніна. На горизонтальному поясі під профільованим карнизом – ліпні ро­зетки. У будинку було по чотири кім­нати на поверсі й мезоніні (зала і три суміжні приміщення), житлові примі­щення у напівпідвалі. Чавунні литі сходи з'єднують поверхи. З веранди сходи вели до саду, під нею розташо­вувався підвал з кухнею, буфетною та іншими службами. Збереглися ка­міни з білого і чорного мармуру у трьох кімнатах.

1848–58 тут жив Беретті Олександр Вікентійович (1816–95) –архітектор, акад. Петербурзької АМ (з 1840). Ви­кладав історію архітектури у Київ­ському університеті (з 1855 – про­фесор). За час проживання в цьому будинку за його проектами спорудже­но будинки 1-ї (1847–50) та 2-ї (1856) київських гімназій, Анатомічного теат­ру (1851–53), пансіону графині Є. Левашової (1850-і рр.).

1927–34 тут містився ряд закладів Історичної секції ВУАН. На першому поверсі – бібліотека, кабінет примі­тивної культури й народної творчості, редакція наукового двомісячника «Україна» – органу Історичної секції (за ред. М. Грушевського). На другому поверсі – зала засідань, приміщення культурно-історичної комісії з комі сією історичної пісенності, комісії Києва й Правобережної України з підкомісіями старого Києва і з організації Музею міста Києва, комісії козацтва і козацького часу, кабінет голови Історичної секції й кафедр – історії України (заснована 1924, 1929 реорганізовані в кафедру історії України періоду промислового капіталізму) та історії українського народу. Решта закладі! секції містилася в інших будинках ВУАН.

Керував Історичною секцією і усіма її закладами Грушевський Ми хайло Сергійович (1866–1934) – історик, видатний організатор науки, громадський і політичний діяч, акад. ВУАН (з 1923), акад. АН СРСР (з 1929).

До Ради секції входили И. Гермайзе, О. Грушевський, Ф. Савченко, М. Ткаченко, І. Щитківський, В. Юркевич 1928 в Історичній секції ВУАН працювало 28 дійсних членів і 30 постій них позаштатних працівників. Серед них – В. Герасимчук, С. Глушко, К. Грушевська, В. Данилевич, П. Клименко К. Копержинський, М. Марковський та ін. У складі комісій і в тісному контакті з ними працювало багато відо мих дослідників України: О. Андріяшев, В. Базилевич, П. Глядковський Л. Добровольський, Ф. Ернст, М. Істомін, М. Карачківський, К. Квітка, В. Кричевський, П. Кудрявцев, П. Курінний, В. Ляскоронський, М. Макаренко, І. Моргілевський, О. Новицький, С.           Релицький, О. Симзен-Сичевський, Д. Щербаківський та ін. Діяла аспі­рантура.

У цей період М. Грушевський провів велику роботу з підготовки й видання 9-го і 10-го томів «Історії України-Руси», 6-го тому «Історії української літератури». Співробітники зібрали й вивчили велику кількість історико-лі­тературних і документальних матеріа­лів, виступали на окремих засіданнях з доповідями з досліджуваної пробле­матики, брали участь у роботі з інвентаризації та охорони пам'яток, пе­рейменування вулиць Києва. У цьому будинку було зібрано цінні мистецькі твори, колекцію народних музичних інструментів, старовинні меблі, в т. ч. й ті, що належали В. Антоновичу, ки­лими, історичні портрети. В одній із кімнат комісії Києва зберігалися ко­лекції для майбутнього музею міста. У кабінеті примітивної культури було представлено матеріали фольклорно-етнографічного характеру (всі колекції після реорганізації потрапили до різ­них закладів, доля багатьох невідома). Виходили періодичні видання за ред. М. Грушевського: «Праці Історичної секції», «Науковий збірник. Записки Українського наукового товариства в Києві (тепер Історичної секції ВУАН)», «За сто літ»; опубліковано збірники «Чернігів і північне Лівобережжя», «Науково-публіцистичні й полемічні писання Костомарова», «Київські збір­ники археології й історії, побуту й мистецтва», «Нові студії з історії Киє­ва Володимира Івановича Щербини», науковий щорічник за ред. К. Грушевської «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», «Київ. Провід­ник. За ред. Ф. Ернста», «Ювілейний збірник на пошану акад. Михайла Сер­гійовича Грушевського» (у 3-х т.) та ін. М. Грушевський зумів перетворити Історичну секцію ВУАН, її кафедри й комісії у велику наукову школу євро­пейського масштабу, пов'язану з широ­кими колами дослідників, краєзнавців, шанувальників історії. Орган секції – журнал «Україна» – разом з іншими виданнями об'єднав навколо себе сотні наукових працівників України. Праці секції розсилалися більш ніж на 100 за­рубіжних адрес.

Наприкінці 1920-х рр. починається ідеологічний, організаційно-структур­ний і кадровий розгром наукової шко­ли М. Грушевського. 1930 ліквідовано кафедру історії України, закрито жур­нал «Україна», звільнено усіх поза­штатних постійних співробітників, де­яких заарештовано у зв'язку зі сфабри­кованою справою СВУ.

М. Грушевський у березні 1931 зму­шений був виїхати до Москви. 1931 замість Історичної секції створено історичний цикл ВУАН, де М. Грушев­ський очолював тільки кафедру історії України (формально, бо до Києва вже не повернувся). Влітку 1933 академічні заклади під головуванням М. Грушев­ського було знищено, комісії формаль­но існували ще кілька місяців. У лю­тому 1934 на їхній базі засновано Історико-археографічний інститут ВУАН, який діяв до листопада того ж року. 1934 будинок перейшов до ЦК КП(б)У, з 1936 – до НКВС УРСР.

У вересні 1991 з нагоди 125-річного ювілею від дня народження М. Грушев­ського з ініціативи Товариства П. Мо­гили і Музею історії міста Києва на будинку встановлено бронзову мемо­ріальну дошку з барельєфом-погруддям М. Грушевського (ск. Г. Пустовійт, арх. В. Дормідонтов).

Тепер тут міститься приймальня і бюро перепусток Служби безпеки України.