1857 периметральну забудову ділянки складали: цегляний двоповерховий будинок на розі вулиць, цегляний двоповерховий флігель — перпендикулярно фронту вул. Володимирської, цегляні житлові служби на межі з садибою № 15 на сучасній вул. Л. Толстого, господарські будівлі — в глибині подвір'я, цегляні крамнички по фронту вул. Володимирської, цегляні сарай і колодязь. Відомо, що наріжний будинок був зведений в 1840-х рр., ймовірно, за проектом арх. О. Беретті. Він пов'язаний з життям та діяльністю відомих історичних діячів (див. ст. 72. 3) Можливо, О. Беретті проектував і деякі інші будівлі садиби. За відомостями 1865, будівельне відділення Київського губернського правління дозволило власнику «... на мурованому будинку поб­дувати тимчасову дерев'яну каланчу за особливим проектом...». У середині двору власник був зобов'язаний звести сарай для зберігання багрів і приміщення для пожежної команди. Розташована на узвишші садиба була дуже зручною для огляду навколишньої місцевості з метою виявлення пожеж, і поміщик Ф. Березовський скористався цим, віддавши один з будинків в оренду для розміщення пожежної команди. Наступним власником садиби став професор Київського університету І. Рахманінов, який 1889 зробив невелику прибудову до флігеля, розташованого на вул. Володимирській, та відремонтував цегляну крамничку. Автор проекту прибудови — арх. Р. Тустановський. Зіставлення даних плану 1889 та стилістичних особливостей будинку дає змогу датувати його серед. 1890-х рр. Саме в цей час у Києві з'явились ознаки чергової «будівельної лихоманки». Власники садиб, особливо в центральних районах, де вартість землі була найбільшою, намагалися використати кожну вільну ділянку для зведення житла, а там, де такої можливості не було, зносили старі будівлі, щоб на їх місці звести більш прибуткові.

Триповерховий з підвалами будинок було споруджено на місці знесеного цегляного сараю та житлово-господарських приміщень, впритул до наріжного, розділивши їх товстою брандмауерною стіною. Отже, в 2-й пол. 1890-х рр. було закінчено формування садибного комплексу, який за архітектурно-художнім вирішенням та функціональним призначенням, був типовим зразком міської садиби періоду еклектики. Останнім власником садиби був спадкоємець І. Рахманінова, його син — І. Рахманінов (найпізніший документ, в якому він фігурує як домовласник, датований кін. 1918). Після націоналізації ділянку з будівлями передано до комунальної власності міста. Протягом 1920-30-х рр. будинок використовувався як житловий. Тут мешкали працівники видавництва «Пролетарська правда». 1938 на замовлення дирекції видавництва розроблено проект надбудови будинку поверхом. Основні технічні характеристики надбудови: товщина зовнішніх та внутрішніх несучих стін — дві цеглини; товщина парапету по фасаду та фронтонів з торців — півтори цеглини. Над санвузлами та сходами перекриття залізобетонні на рейках; заповнення дерев'яних міжповерхових перекриттів — пропалена земля. Перегородки в житлових приміщеннях дерев'яні, тиньковані, покриття підлоги — паркет «Спеціаль». Сходові майданчики викладено метласькими плитками; в парадному під'їзді огорожа сходових маршів металева з поручнями з труб, сходи чорного ходу дерев'яні. Напівзруйнований світловий ліхтар над сходовою кліткою замінено новим. На чоловому фасаді влаштовано чотири балкони; з тильного боку — металеві ґрати по краю даху. Фасад мав бути оздоблений архітектурними деталями і пофарбований казеїновими фарбами двох кольорів з імітацією штрихами розшивки швів цегляного мурування. Покрівля передбачалася залізна. Надбудову було здійснено згідно проекту. 1940 в будинку замінено автономне парове опалення на централізоване водяне. У цей час будинок набув вигляду, який зберігся до наших днів. Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, в плані Т-подібний. Дах двосхилий, з бляшаною покрівлею. Односекційний з двома вузлами сходів. Перекриття пласкі. Композиція чолового фасаду центрально-осьова. Фасад має чітке членування з переважанням вертикальних елементів: пілястр, розкріповок. Центральну частину акцентовано широкою розкріповкою, бічні осі закріплено балконами. Декор фасаду вирішений в цегляному стилі: зубчасті міжповерхові пояски, карнизи в поєднанні з гіпсовими орнаментами. Балкони — з ажурними ґратами. Перший поверх оформлено під рустування. Оздоблення надбудованого четвертого поверху спрощене. В декорі використано модельовані з цегли пілястри.

Тильний фасад на рівні першого — третього поверхів розкреслено ши­рокими лопатками. Членування по горизонталі виділене зубчастими поясками.

Будинок — зразок прибуткової житлової споруди у цегляному стилі.

У будинку проживали відомі вчені.

1944-93 у квартирі № 4 — Бондарчук Володимир Гаврилович (1905-93) — геолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970). У 1944-51 — ректор Київського університету, 1951-53 — заступник голови Ради Міністрів УРСР; директор (1953-63) і завідувач відділу (1963-86) Інституту геологічних наук АН УРСР. Одночасно — голова міжвідомчої комісії з вивчення антропогену УРСР, член Президії радянської секції міжнародної асоціації з вивчення четвертинного періоду, член Головної редколегії Української Радянської Енциклопедії. Відзначений Державною премією УРСР (1976) за участь у підготовці одинадцятитомного фундаментального видання «Стратиграфія УРСР» (1963-75). Досліджував проблеми тектоніки, геоморфології, загальної і регіональної геології, геології четвертинних відкладів, палеонтології, стратиграфії та ін. Розробив нову концепцію тектоорогенії — єдності процесу утворення структури та рельєфу земної кори, гіпотезу тектоно-вулканічного походження земної кори, що стала новою науково-теоретичною основою розширення бази мінеральної сировини.

З кін. 19 ст. - до 1907 — Коротньов Олексій Олексійович (1854-1915) — зоолог-дарвініст, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1903), випускник Московського університету (1876). Професор кафедри зоології Університету св. Володимира у 1887-1915. Голова зоологічної секції Київського товариства любителів природи, один з ініціаторів створення зоологічного саду в Києві. Досліджував зародковий розвиток і гістологію кишковопорожнинних, черви, комах, моховаток і покривників. Пізніше мешкав на сучасній вул. Саксаганського, 43. У кін. 19 ст. - 1910-х рр. — Реформатський Сергій Миколайович (1860-1934) — хімік-органік, чл.-кор. АН СРСР (з 1929). Працював в Університеті св. Володимира з 1891, засновник та завідувач кафедри органічної хімії фізико-математичного факультету в 1892-1934. У 1907 організував хіміко-фізичний гурток для студентів, який 1910 перетворився на Фізико-хімічне товариство, його голова (1910-16, 1919-33). Засновник і завідувач кафедри органічної хімії Київського політехнічного інституту (1898-1907), професор кафедри хімії фізико-математичного відділення Вищих жіночих курсів у Києві. Розробив реакцію синтезу бета-оксикислот, відому як «реакція Реформатського». Підручник «Начальний курс органічної хімії» (1893), підготовлений вченим, мав 17 перевидань. У 1920-х рр. жив на вул. Львівській, 18, квартира № 1.

У кін. 19 ст. - 1912 — Чернов Василь Єгорович (1852-1912) — педіатр, доктор медицини (з 1883), вчений, один із засновників київської школи педіатрів. Професор і завідувач кафедр дитячих хвороб медичного факультету Університету св. Володимира (1889-1912) та медичного відділення Вищих жіночих курсів (1907-12). Один із засновників і активних діячів Товариства боротьби із заразними хворобами, директор Бактеріологічного інституту (до 1910), фундатор і завідувач клініки дитячих соматичних, інфекційних і хірургічних хвороб Олександрівської міської лікарні (1891-1912). Консультував як лікар в Єврейській лікарні, викладав на Самаритських жіночих курсах, очолював Маріїнський дитячий притулок в Києві (1892 - поч. 20 ст.).

Досліджував фізіологію і патологію обміну речовин, клініку і діагностику емпієми, хореї, хлорозу, дитячих інфекційних хвороб.

Тепер у частині приміщень офіси [1745].