Складається з особняка на червоній лінії забудови вулиці та службового флігеля на подвір’ї. 1874 ділянку придбав з публічних торгів інж.-арх. В. Чаплинський, 1877 переоформив її на дружину М. Т. Чаплинську, на замовлення якої 1878 за проектом арх. В. Ніколаєва зведено двоповерховий особняк. 21 травня 1880 власниця продала садибу підприємцю Ф. Терещенку, який вирішив розширити об’єм придбаного будинку для розміщення колекції картин й антикваріату. 1882 проект прибудови і внутрішнього оздоблення виконав акад. архітектури А. Гун. Будівництво здійснено 1882-84 під наглядом арх. В. Ніколаєва. До особняка прибудовано прямокутний у плані об’єм на червоній лінії вулиці, що поглинув правий ризаліт на чоловому фасаді, лівий ризаліт надбудовано, фасад декоровано у стилі неоампір. У спорудженні та оздобленні будинку брали участь санкт-петербурзькі підрядники Вебер, Лапін, Михайлов, Шрадер, фірма Г. Ботте та Ф. Мельцера, скульптори Шварц, худ. С. Садиков. 1884 за проектом арх. В. Ніколаєва з тилу прибудовано двоповерховий, у плані прямокутний об'єм з верхнім світлом, в якому було розміщено картинну галерею, оранжерею, зимовий сад. Після смерті Ф. Терещенка 1894 маєтність перейшла у власність його сина Федора, за умови довічного користування нею його дружиною Н. Терещенко. 1903 вдова придбала у нащадків лікаря, професора Київського університету Субботіна суміжну наріжну ділянку (тепер № 7/13). За проектом арх. В. Ніколаєва обидва домоволодіння оточили гратчастою огорожею. Родина Терещенків володіла ділянкою до 1918.

1919 у світловий ліхтар галереї влучив снаряд. У 1927-29 відремонтовано особняк, дах одного з флігелів, відновлено світловий ліхтар. 1957-58 у зв’язку з будівельними роботами на суміжній ділянці (№ 7/13) знято ковану огорожу подвір'я. Будинок дійшов до наших днів зі значними втратами на чоловому фасаді: не збереглися каріатиди портика головного входу роботи ск. А. Шварца, муровані огорожі балконів, парапет з декоративними триногами і пальметами. 2001 проведено ремонт і реставрацію фасадів.

Особняк, 1878, 1884, (№ 9).

Дво-, триповерховий, мурований, у плані складної конфігурації, завершений багатосхилим дахом з бляшаною покрівлею та світловим ліхтарем. Планування мішаного типу з анфіладою парадних приміщень другого поверху вздовж чолового фасаду та житловими — у тильній частині будинку. Перекриття пласкі дерев'яні. Композиція оформленого у стилі неоампір чолового фасаду асиметрична. В лівій його частині збережено структуру фасаду первісного об'єму особняка з пристінним портиком входу. В добудові центрально розташований головний вхід підкреслено балконом другого поверху з металевою огорожею. Вікна другого поверху виділено пілястрами та верхніми фільонками з рельєфами на міфологічні теми; карниз великого виносу з модульйонами доповнено фризом з лев'ячими маскаронами. Аналогічно оздоблено надбудований високий аттик-фронтон бічного ризаліту. В міжповерховому поясі вміщено рельєф меандра, фасади тиньковано з розшивкою швів, цоколь облицьовано гранітними плитами. Інтер'єри відзначаються майстерним і вишуканим оздобленням. Кожна зала анфілади, що зберегла цілісність і урочистість, декорована в іншому стилі: необароко (будуар), неоренесанс (біла танцювальна зала), мавританський (кабінет, курильня). Збереглися: виконані за рисунками й шаблонами А. Гуна ліплені прикраси, каміни, дзеркала, огорожі парадних сходів, вітражі; дерев'яні деталі камінів, панелі, портали санкт-петербурзької меблевої фірми Ф. Мельцера; панно парадних сходів і розпис курильні роботи худ. С. Садикова. Особняк — один з найкращих зразків цивільної споруди доби історизму, що поєднує у собі житлові та виставкові приміщення.

Службовий флігельь, кін. 19 ст. (№ 9-а).

У дворі, паралельно чоловому будинку. Містив стайню, екіпажну, льодовню, комори, приміщення для прислуги. Перепланований з добудовою вхідного тамбура. Оздоблення фасаду частково втрачено. Двоповерховий, мурований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі. Симетрію композиції чолового фасаду підкреслено двома бічними розкріповками, завершеними трикутними щипцями, отвір проїзду праворуч від центру. Вертикальні членування доповнюють пласкі лопатки обох поверхів. По горизонталі фасад членує профільований міжповерховий карниз, підкреслений поребриком. Віконні прорізи — прямокутні, на першому поверсі увінчані широкими горизонтальними сандриками.

Флігель — зразок господарської споруди у комплексі забудови міської садиби.

В особняку (№ 9) проживав Терещенко Федір Артемович (1832-94) — підприємець, співвласник родинної фірми «Товариство бурякоцукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», колекціонер, меценат, почесний громадянин Києва (з 1892). Гласний Київської міської думи (з 1883). Член Київського відділення Російського технічного товариства, почесний член Товариства землеробних колоній і ремісничих притулків, Товариства ден них дитячих притулків, Товариства опіки поранених і хворих воїнів, Товариства допомоги нужденним студентам Київського університету тощо. Жертвував значні кошти на їхні потреби. Побудував комплекс доброчинних закладів на вул. Нижній Вал, 49 (безкоштовні квартири, нічліжний і пологовий притулки), 1887 влаштував церкву св. Олександра Невського в приміщенні Другої Київської гімназії (сучасний бульв. Т. Шевченка, 18), почесним попечителем якої був з 1881. У 1888 входив до ініціативної групи, що висунула пропозицію заснувати міський музей, на зведення будинку якого пожертвував 25 тис. крб. Зібрав велику мистецьку колекцію творів вітчизняних художників, періодично відкривав її для вільного огляду. Помер 15 червня 1894, 17 червня відспіваний у Георгіївській церкві, перевезений до Глухова, де похований у родинному склепі Анастасіївської церкви, спорудженої коштом сім’ї Терещенків.

Його дружина Н. Терещенко також брала участь у доброчинній діяльності.

1915 приймала у цьому будинку російську імператрицю Марію Федорівну. їхня дочка Надія стала дружиною дипломата В. Муравйова-Апостола-Короб'їна, дочка Наталія — дружиною графа С. Уварова.

Син — Терещенко Федір Федорович (1888-1950) — авіатор, авіаконструктор. 1907-12 навчався на механічному відділенні Київського політехнічного інституту (не закінчив), член Київського товариства повітроплавання. 1910 придбав власний будинок на сучасній вул. М. Грушевського, 10 (не зберігся).

1909 в м. Червоне Бердичівського пов. Волинської губ. влаштував авіамайстерню та аеродром, де будував і випробовував аероплани. Модель аероплана «Терещенко-5», пропелери, фургон для перевезення апаратів, палатка-ангар були представлені на Всеросійській виставці 1913 в Києві. З цього ж року працював на замовлення Головного військово-технічного управління Генштабу. 1915 перевіз завод до Москви і продав акціонерному товариству «Дукс». 1916 виготовив у майстерні Київського політехнічного інституту літак нової конструкції «Терещенко-7», який після випробувань взяли на озброєння діючої армії.

Нащадки Ф. А. та Н. Терещенків у роки 1-ї світової війни влаштували в Києві власним коштом два лазарети, у т. ч. в цій садибі, два шпиталі, притулок для інвалідів. Після їхнього від'їзду до Англії мистецька колекція залишилася в особняку.

За даними на січень 1918, квартира з 17 кімнат на першому-третьому поверхах ще належала Н. Терещенко з родиною, дев'ять кімнат на першому-третьому поверхах займала контора нащадків Ф. Терещенка. Чотирикімнатна квартира № 2 на другому поверсі була реквізована під канцелярію і Обласний комітет з постачання поранених воїнів протезами, дев'ять кімнат на першому-третьому поверхах займали санітари лікарні Червоного Хреста.

У квартирі № 1, яка складалася з десяти кімнат на першому і другому поверхах, перебував Генеральний секретаріат міжнаціональних справ, створений за рішенням Комітету Української Центральної Ради від 15 червня 1917. Спочатку містився у будинку Педагогічного музею на вул. Володимирській, 57, пізніше — за цією адресою. З 15 липня 1917 мав назву Генеральний секретаріат охорони прав національних меншин, з 21 серпня — Генеральний секретаріат міжнародних справ, з 11 січня 1918 — Міністерство закордонних справ.

З 15 липня 1917 до 30 січня 1918 секретаріат і міністерство очолював Шульгин Олександр Якович (1889-1960) — історик, громадсько-політичний і державний діяч. Напередодні революції проживав у Петрограді, де 1915 закінчив історико-філологічний факультет університету, брав участь в українському русі, член ТУП. Після Лютневої революції 1917 увійшов до складу Української національної ради, яка делегувала його до УЦР. В березні переїхав до Києва. Член УПСФ, Малої Ради, з 15 червня 1917 — заступник генерального секретаря міжнаціональних справ. У вересні 1917 брав участь у з'їзді поневолених народів Росії, у жовтні — в козацькому з'їзді. Після проголошення УНР доклав зусиль до затвердження нового державно-правового статусу України, в галузі закордонної політики намагався досягти визнання УНР країнами Антанти. З його ініціативи підписано угоду з Чехо-Словаччиною про перебування її військових частин на території України. Був одним з авторів відповіді Генерального секретаріату на ультиматум більшовиків УЦР, підписав 5 грудня 1917 його ноту урядам республік, утворених на території Росії. Після відставки уряду В. Винниченка відмовився увійти до кабінету В. Голубовича. З 1921 — в еміграції в Парижі, займався громадсько-політичною та науковою діяльністю.

З лютого до 29 квітня 1918 посаду міністра обіймав Голубович Всеволод Олександрович (1885—1939) — інженер, політичний і державний діяч. Член УЦР та Малої Ради, ЦК УПСР, з 15 липня 1917 — генеральний секретар шляхів (секретарство містилося на сучасному бульв. Т. Шевченка, 34), з 30 жовтня 1917 — генеральний секретар торгу і промисловості (працював на сучасній вул. О. Гончара, 55-б). З лютого до 29 квітня 1918 очолював одночасно Раду народних міністрів УНР (працювала в готелі «Савой» на вул. Хрещатик, 38; будинок не зберігся). За Української Держави — в’язень Лук’янівської тюрми. У радянський час працював інженером-будівельником, 1931 заарештований у справі «Українського національного центру», загинув в Ярославській в’язниці.

24 березня-28 квітня 1918 керуючим міністерством був Любинський Микола Михайлович (1891-1938) — філолог, дипломат, громадсько-політичний діяч. Член УПСР, УЦР і Малої Ради, Ради народів, української делегації на мирних переговорах у Бересті-Литовському. Напередодні гетьманського перевороту 28 квітня заарештований, невдовзі звільнений. В радянський час науковий співробітник Інституту української наукової мови ВУАН, 1931 заарештований у справі «Українського національного центру», 1938 розстріляний.

Помічниками генерального секретаря, згодом міністра закордонних справ працювали: з 27 серпня 1917 — Зільберфарб (Базин) Мойсей Ісакович (1876-1934) — політичний діяч, член УЦР і Малої Ради від Єврейської об’єднаної соціалістичної партії, генеральний секретар єврейських справ (з 2 січня 1918), один із засновників і голова ЦК єврейської культурно-просвітницької організації «Культурна Ліга» (1918-20); у липні-листопаді 1917 — Міцкевич Мечислав Казимирович (1879—?) — адвокат, політичний діяч, один із лідерів Польського націонал-демократичного централу, генеральний секретар, міністр польських справ (з 20 січня 1918), з жовтня 1917 — Одинець Дмитро Михайлович (1882-?) — історик права, політичний діяч, член Української трудової партії, міністр великоруських справ (з січня 1918).

У травні-листопаді 1918 в особняку працювало Міністерство закордонних справ Української Держави, яке очолював Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) — історик, публіцист, громадсько-політичний, державний діяч, член УЦР (1917-18), УПСФ. В червні- жовтні 1918 мешкав у цьому будинку. Був єдиним представником УПСФ в гетьманському уряді. Виступаючи посередником між П. Скоропадським та Українським національним союзом, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. Досяг значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. У жовтні 1918 вів переговори в Швейцарії з представниками країн Антанти про визнання суверенітету України і надання їй допомоги. За Директорії УНР — професор Кам’янець-Подільського державного українського університету, з 1920 — на еміграції, займався науковою діяльністю.

Серед працівників міністерства: товариш міністра — О. Палтов; члени Ради: О. Ейхельман, О. Карпинський, І. Красковський, М. Славинський та ін.; начальник канцелярії — І. Мирний. Директор департаменту загальних справ К. Лоський, віце-директор і начальник юридичного відділу — В. Оренчук; начальник загального відділу — В. Дьяконенко, бухгалтерсько-господарського — П. Рибко, архівно-літературного — Ф. Слюсаренко. Директор департаменту закордонних зв’язків — А. Яковлів, начальник політичного відділу — Г. Бєлянкін, консульського — Д. Андрієвський, преси — Н. Суровцева.

У грудні 1918 — лютому 1919, за Директорії УНР, в будинку також містилося Міністерство закордонних справ, утворене в складі Ради народних міністрів УНР 26 грудня 1918. Раду народних міністрів і водночас Міністерство закордонних справ очолював Чехівський Володимир Мойсейович (1876-1937) — громадсько-політичний, державний, церковний діяч, член УЦР від Одеси (1917-18), директор департаменту загальних справ Міністерства ісповідань Української Держави (1918), член УСДРП (до січня 1919), Українського революційного комітету, який готував антигетьманське повстання. За його участю був розроблений і затверджений 1 січня 1919 закон про автокефалію Української православної церкви. У січні 1919 брав участь у роботі Державної наради та Українського трудового конгресу. Пізніше — дорадник митрополита УАПЦ В. Липківського, голова ідеологічної комісії УАПЦ, працював в Історично-філологічному відділі ВУАН, медичному та політехнічному інститутах. 1929 заарештований у справі СВУ, відбував покарання на Соловках, розстріляний.

У серпні-грудні 1919 в садибі перебував штаб групи військ київського напрямку Збройних сил Півдня Росії, якою командував генерал від кавалерії, головнокомандувач Київської області А. Драгомиров; у січні-лютому 1920 — штаб 44-ї стрілецької дивізії Червоної армії, яку очолював І. Дубовий, у травні-червні 1920 — польська кулеметна рота, пізніше — політвідділ штабу тилу 12-ї армії і ревтрибунал 14-го корпусу Червоної армії.

Впродовж революції мистецькі колекції Ф. Терещенка залишалися в особняку. На поч. 1921 створено спеціальну комісію з відбору матеріалів в націоналізованих збірках і організації в особняку картинної галереї. Зібрання Ф. Терещенка було поповнено колекціями Н. та І. Терещенків, О. Гансена.

7 листопада 1922 тут відкрито першу в місті картинну галерею творів російської школи живопису з художньо-промисловим відділом. З 1 січня 1927 при ній діяла реставраційна майстерня. 1934 галерею включили до складу єдиного Державного художнього музею, з 1936 — Київський державний музей російського мистецтва.

У 1-й пол. 1920-х рр. в особняку проживав Середа Антін Хомич (1890-1961) — художник-графік (представник школи Г. Нарбута), мистецтвознавець, громадсько-культурний діяч, викладач Київського художнього інституту (з 1934), професор (з 1946), керівник сектора народного мистецтва Академії архітектури УРСР (1944-46). У роки проживання в цьому будинку керував відділом художньої промисловості Київської картинної галереї (1922-29), одним з організаторів якої він був, очолював секцію монументальних пам’яток Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (1921-22), працював у ВУАН: в секції мистецтв Археологічної комісії (з 1921), ВУАК (з 1924). Член секції мистецтв Українського наукового товариства в Києві (з 1921 — її секретар). Брав участь у поверненні в Україну з РСФРР художніх цінностей, вилучених з Києво-Печерської лаври та Софійського монастиря (1922), член комісії з їх дослідження (1923). У 1920-24 викладав курс художньо-промислового мистецтва в Київському архітектурному інституті, ініціатор створення та організатор поліграфічного факультету Київського художнього інституту, його перший декан (1924-29). Досліджував українське народне мистецтво, питання теорії та практики книжкової справи.

1930—34 відділом гравюри галереї завідувала Кульженко Поліна Аркадіївна (1891-1982) — актриса, мистецтвознавець, дружина видавця В. Кульженка. Випускниця кафедри мистецтвознавства Київського археологічного інституту (1924). Одночасно з 1 вересня 1931 до 1941 працювала на кафедрі теорії мистецтв Київського художнього інституту, доцент (з 1935). У 1940-41 — вчений консультант Київської картинної галереї, проводила заняття з аспірантами київських музеїв і художнього інституту, одночасно викладала в університеті (з 1935). 1 жовтня 1941 Київська міська управа призначила її директором цього музею. Напередодні нацистської окупації Києва фонди музею частково було евакуйовано. З січня 1942 музей підпорядковано Генералкомісаріату, згодом — Управлінню архівів, музеїв і бібліотек при рейхскомісаріаті. Він вважався на консервації, відвідання дозволялося лише за перепустками, співробітники побудували експозицію, займалися науковою роботою. За наказом німецького командування колекції було підготовлено до вивезення, частину творів мистецтва музейники заховали в потаємних місцях будинку, де містилася галерея. У вересні 1943 П. Кульженко супроводжувала музейні речі до Кам'янця-Подільського, у листопаді 1944 — до Кенігсберга. Пізніше повернулася до Києва, 1946 заарештована, до 1956 перебувала в ув'язненні в Ярославській обл., по звільненні жила в Костромі.

Флігель в радянський час використовувався як гуртожиток майстерні автодорожного технікуму, 1932 переданий науково-дослідному інституту вугілля.

1984 праворуч від входу до музею встановлено пам'ятник І. Рєпіну (ск. О. Комов).

2000 на фасаді особняка встановлено меморіальну гранітну дошку О. Шульгину з анотаційним написом.

Тепер у садибі — Національний музей російського мистецтва і Український реставраційний центр [1733].