На червоній лінії забудови вулиці. Автором проекту вважається санкт-петербурзький арх. Р.-Ф. Мельцер. У проектуванні брав участь московський арх. П. Бойцов (збереглися підписані ним ескізи інтер'єрів). Ймовірно, у будівництві брав участь міський арх. В. Ніколаєв, за проектами якого побудовано ряд сусідніх будинків. Перший поверх мав службове призначення, його праве крило відведено під бібліотеку, кімнати третього поверху були житлові. Для розміщення великого зібрання творів мистецтва й антикваріату подружжя Б. і В. Ханенків призначили другий поверх. У роботах з оздоблення інтер'єрів у 1885-95 брав участь арх. П. Бойцов. Було використано твори відомих художників: С. Барбудо, В. Котарбінського, Г. Макарта та ін. Санкт-петербурзь- ка фірма Р.-Ф. Мельцера виконала опоряджувальні роботи.

13 квітня 1891. Н. Терещенко подарував В. Ханенко для розширення її особняка невелику, вільну від забудови територію на місці сучасної садиби № 13. Того ж року на ній було споруджено двоповерхову прибудову до особняка за проектом арх. О. Кривошеєва. Архітектура прибудованого об’єму стилістично узгоджена з архітектурою особняка, хоч і порушила первісну симетрію чолового фасаду.

1914 після спланування вулиці дещо змінено пропорції будинку внаслідок зниження рівня земної поверхні на 1,5 м і утворення глухого цокольного поверху, облицьованого гранітними плитами. Перед входом влаштовано пандус, замінений 1924 на ґанок. 1923 проведено ремонт, зокрема закладено двері, що сполучали будинки № 13 і № 15, під авторським наглядом арх. В. Осьмака усунено деформацію балок, які підтримують світловий ліхтар. 1925 переплановано деякі приміщення. Особняк був зруйнований на третину під час Великої Вітчизняної війни. На поч. 1945 здійснено капітальний ремонт. Пізніше інтер’єр зазнав значних втрат: не збереглися каміни, різьблений декор, частина тканин шпалер в оздобленні стін, освітлювальна арматура, меблі, приміщення перефарбовано. 1951-55 проведено ремонтні роботи Республіканськими науково-реставраційними виробничими майстернями. 1966-67 на торцях будинку виконано мозаїки (худ. В. Овчинников). 1990-98 Київське міське спеціальне науково-реставраційне управління здійснило ремонт і реставрацію споруди (автори проекту — архітектори І. Малакова, Г. Сапожникова, мистецтвознавець М. Кадомська).

Під час останньої реставрації заін’єктовано розчин у тріщини в стінах, замінено конструкції даху й світлові ліхтарі, перекриття підсилено металевими балками, у вестибюлі влаштовано гранітну підлогу, реставровано паркет, різьблені оздоблення дзеркала й каміна, живописне полотно в його композиції, ліворуч від вестибюля обладнано гардероб, касу, бюро замовлення екскурсій, в колишній кабінет господаря повернено грубу, що збереглась у фондах. Відновлено кольорове вирішення центральної зали, парадних сходів, поновлено розпис плафона сходової клітки, повернено на первісні місця торшери зберігалися в фондах, відновлено кулясті світильники на кронштейнах балконів, реставровано електроосвітлювальні прилади, замінено застаріле люмінісцентне освітлення. Відновлено шпалери на стінах приміщень за зразком збережених і за старими світлинами інтер’єрів будинку (зокрема, для Червоної вітальні, Золотого кабінету). Реставровано дерев’яний декор стель, панелей та шаф. У приміщенні їдальні реставровано вітражі, замість первісних дерев’яних панелей стіни оббито шпалерами з тканини. На фасаді відновлено ліплений картуш з гербом Ханенків, ґанок з двобічними гранітними сходами, балюстраду огородження даху. Перекладено склепіння брами проїзду. Нові гранітні деталі ґанку і цоколю поліровано.

Герб роду Ханенків. Деталь оздоблення.

Двоповерховий з боку вулиці, триповерховий у дворі, на цокольному поверсі, мурований, тинькований, у плані складної конфігурації: з прибудовою до чолового об'єму з боку двору і тильним ризалітом. Дах багатосхилий по дерев'яних кроквах, зі світловим ліхтарем, покрівля бляшана. Планування анфіладного (на другому поверсі) і коридорного типів. Має три входи: з вулиці — парадний, з подвір’я — в підвал і на перший поверх по зовнішніх сходах. На правому фланзі влаштовано проїзд на подвір’я з ажурними металевими стулками воріт. Перекриття пласкі дерев'яні, підсилені металевими балками. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Перший поверх рустовано. Обрамлені профільованими лиштвами віконні прорізи з півциркульними перемичками — у пласких прямокутних нішах. Пристінний портик головного входу прикрашено ліпленням у тимпані лучкового фронтону. В рішенні ритмічно членованого тричвертєвими коринфськими колонами другого поверху підкреслено його зальний, парадний характер. Розміри фланкованих іонічними колонками високих аркових отворів візуально збільшено оригінальними підвіконними балюстрадами. Вікна завершено профільованими архівольтами з рельєфними замковими каменями. Широкий фриз розчленовано по осях колон зворотними кронштейнами. В декоративних фільонках між кронштейнами вміщено ліплені гірлянди. Між здвоєними півциркульними вікнами другого поверху — відновлений ліплений герб роду Ханенків у вигляді трьох башт у картуші. Чоловий фасад увінчує балюстрада. Дворові торцеві фасади прикрашено мозаїкою.

Інтер'єр вестибюля вирішений у стилі італійського Відродження, мотиви бароко простежуються в оформленні вишуканих парадних сходів з дерев'яним різьбленим поруччям вздовж ламаного прогону, у формах портика з крученими колонами і складною лінією арок. Інтер'єри парадного другого поверху, де було розміщено художні твори, вирішено як анфіладу з шести зал. Центром композиції є зала-галерея — найвище приміщення з балконом по периметру і світловим ліхтарем на стелі. В оформленні кожної зали, що відтворює певну стильову епоху, використано дерево, тканини, живопис.

Вестибюль

У Великій вітальні (тепер зала «Мистецтво середніх віків та італійського Відродження») було відтворено атмосферу приймальних готичних зал середньовіччя. До комплексу її оздоблення входять камін в ніші, стіни обшито деревом і затягнено тканиною, стеля має балкову конструкцію, стрілчасті декоративні арки оформлено готичною орнаментикою.

Зелена вітальня

Червону вітальню, в якій втілено принципи еклекики, прикрашають живописний плафон «Амури, які бавляться» — пензля віденського худ. Г. Макарта і живописний фриз роботи В. Котарбінського — алегорії на теми Стародавнього Єгипту, Греції, Риму, Індії. Тут експонувалося мистецтво доби італійського Відродження (тепер зала «Мистецтво Італії 16 ст.»). В Золотому кабінеті (тепер зала «Мистецтво Франції 18 ст. у стилі рококо») відтворено інтер'єр, притаманний мистецтву Франції серед. 18 ст. доби рококо. В ньому розміщено брюссельські гобелени 18 ст., камін, живописний плафон «Битва Дон Кіхота з вітряками», центральну частину якого розписав іспанський худ. С. Барбудо. Виявлений в ньому напис «12 травня 1895», ймовірно, зафіксував час закінчення робіт.

Золотий кабінет

Інтер'єр Кабінету карельської берези, вирішений у традиціях російського побуту поч. 19 ст. (не зберігся). Тут була робоча кімната Б. Ханенка (тепер зала «Мистецтво Франції 17-18 ст.»). Не зберігся й інтер'єр Дельфтської, або Голландської їдальні (тепер зала «Мистецтво Іспанії 19 ст.»), розроблений арх. П. Бойцовим. Тут стояв камін, стіни було зашито панелями з шафами-буфетами з відкритими полицями, на яких експонувалися вироби дельфтської мануфактури, китайська порцеляна, в центрі — великий дубовий стіл з масивними стільцями, на вікнах — вітражне засклення. У цій залі зберігся герб власника будинку на стелі, виконаний 1889 М. Врубелем, і трафаретні геральдичні зображення левів, орлів, драконів. Під час останньої реставрації під зображеннями драконів виявлено квітковий орнамент, близький до розписів М. Врубеля у Володимирському соборі. Фрагмент орнаменту, закритого до 1990-х рр., розчищено для показу. В усіх залах за Ханенків було встановлено вітрини з колекціями, меблеві гарнітури, на стінах парадних сходів експонувалася середньовічна зброя. В залі-галереї була представлена збірка творів майстрів північних шкіл (тепер зала «Мистецтво Нідерландів, Фландрії та Голландії 15-17 ст.»).

Червона вітальня

Будинок — яскравий зразок міської забудови доби історизму, за якістю і збереженістю інтер'єрів — унікальна споруда 2-ї пол. 19 ст.

З 1888 в особняку (№ 15) проживало подружжя Ханенків. Ханенко Богдан Іванович (1849-1917) — підприємець, колекціонер, меценат, громадський діяч, почесний член санкт-петербурзької Імператорської АН (з 1910). У роки проживання в цьому будинку відігравав значну роль у розвитку економічного життя країни і Києва: займався облаштуванням зразкового господарства у власних маєтках, був засновником і головою Південно-Російського товариства заохочення землеробства й сільської промисловості в Києві (з 1892, на поч. 20 ст. — член його правління), головою правління Товариства буряко-цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків (з 1896), членом правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків (з 1897), головою Київського комітету торгівлі й мануфактури (з 1905), на поч. 20 ст. — фундатором Київського товариства сільського господарства, членом Київського біржового комітету, рад кількох банків та інших комерційних установ міста. З 1906 — член Державної ради від промисловців. З ім’ям Б. Ханенка пов’язаний розвиток комерційної освіти в Києві. Він обирався головою Опікунської ради торговельної школи Товариства поширення комерційної освіти (1896-99), почесним членом (з 1900), головою (1907-10) й почесним головою (з 1911) цього товариства, був членом Комітету безкоштовної лікарні для чорноробів і Київського комітету Православного місіонерського товариства при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, брав участь у розробці програми Київського політехнічного інституту. Жертвував значні кошти на доброчинні справи. Багато сил та енергії віддавав культурно-громадській діяльності. Як віце-голова Київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1897), був одним із засновників 1899 Міського музею (з 1904 — Київський художньо-промисловий і науковий музей), з 1902 — голова правління товариства, у 1909-17 — комітету, який керував діяльністю музею. Б. Ханенко зробив значний грошовий внесок на спорудження його будинку, подарував археологічну колекцію — понад 3 тис. одиниць, заповів музею свої капітали. Фінансував і брав участь у проведенні археологічних розкопок, результати яких опублікував у шести випусках «Старожитностей Наддніпрянщини» (1899-1907). Був членом Імператорської археологічної комісії (з 1905), Історичного товариства Нестора-літописця при Київському університеті й ряду інших наукових і мистецьких громадських інституцій.

Його дружина Ханенко Варвара Николівна (1852-1922) — культурно-громадська діячка, дочка відомого цукрозаводчика й доброчинця Н. Терещенка. У період проживання в цьому будинку активно займалася просвітницькою діяльністю, сприяла розвитку народних художніх промислів. Заснувала і фінансувала училище для сільських дітей у власному маєтку на Черкащині, організувала ряд майстерень у сільській місцевості, які виготовляли вироби в традиціях українського декоративно-ужиткового мистецтва. Найвідоміша з них — навчально-ткацька майстерня в с. Оленівка Васильківського пов. Київської губ. З огляду на заслуги В. Ханенко у популяризації та підтримці народного мистецтва її обрали головою комісії Міського музею з організації першої у Південно-Західному краї виставки кустарних виробів, що відбулася 1906. У 1907 виступила одним з ініціаторів утворення й діяльним членом Київського кустарного товариства. На Всеросійській виставці 1913 в Києві, головою експертної ради якої був Б. Ханенко, влаштувала окремий павільйон, де було представлено продукцію шести кустарних майстерень, заснованих і утримуваних нею. Пізніше В. Ханенко передала ці майстерні Київському губернському земству. Велику увагу подружжя Ханенків приділяло колекціонуванню пам'яток, для розміщення яких придбало та оформило особняк. До складу їхнього приватного зібрання входили переважно твори західноєвропейського мистецтва (бл. 400 живописних полотен, понад 8 тис. гравюр, скульптура, мініатюра, порцеляна, кахлі, тканини, стародавні меблі, зброя), бл. 700 пам'яток з Близького і Далекого Сходу, цінні зразки російського іконопису, понад 300 виробів із срібла (переважно візантійські та давньоруські великокняжі). 1908 після демонстрації частини колекцій на виставці у Санкт-Петербурзі музей за загальним художнім рівнем пам'яток і наявністю шедеврів світового значення та за повнотою відображення окремих художніх шкіл і напрямів визнано одним з найкращих нових приватних в Російській імперії. Збірка Ханенків була широко відомою за межами країни. Пам’ятки експонувалися переважно на другому поверсі особняка. Матеріали зібрання зафіксовані його власниками в каталогах (1896, 1899), репродуковані в альбомі автотипій картин нідерландської, фламандської і голландської шкіл (1911-13).

Початок 1-ї світової війни завадив планам подружжя з організації публічного музею. 1915 частину колекції евакуйовано і здано на зберігання до Російського історичного музею в Москві, ще одна частина зберігалася в петроградській квартирі Ханенків. По смерті Б. Ханенка у травні 1917, який заповів передати свої збірки Києву для організації загальнодоступного міського музею, вони перейшли у власність його дружини. Того ж року В. Ханенко перевезла до Києва частину творів, що зберігались у Петрограді, та залучила до описання і систематизації матеріалів мистецтвознавця Г. Лукомського. 1918 рішуче відхилила пропозицію німецького командування вивезти пам’ятки до Німеччини й 15 грудня склала дарчу на передання зібрання до УАН. Декретом РнК УСРР від 23 червня 1919 зібрання Ханенків націоналізовано, В. Ханенко переселено у три кімнати на антресольному поверсі особняка, включено до складу Комісії зі створення музею, що отримав назву Другого державного музею у підпорядкуванні ВУКОПМИСу й у травні відкритий для відвідування. Під час окупації міста групою військ Збройних сил Півдня Росії В. Ханенко знову стала власницею зібрання. 1921 музей перейшов у відання Академії наук, одержавши згодом назву «Музей мистецтв ВУАН ім. Б. І. та В. Н. Ханенків». Власницю включили до складу його комітету. У травні 1922 В. Ханенко по­мерла (похована поряд з чоловіком у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі; див. ст. 68.14). У грудні 1923 за рішенням Головполітпросвіти прізвища засновників вилучено з назви закладу «у зв’язку з відсутністю революційних заслуг, пов’язаних із служінням пролетарській культурі». Фонди музею поповнили іншими колекціями, зокрема 1925-26 — збіркою картин В. Щавинського, та за рахунок перерозподілу державних музейних фондів; перебудували експозицію. 1934 заклад об’єднано з Київською картинною галереєю (тепер Національний державний музей російського мистецтва) в єдиний Державний художній музей. 1936 перетворено на самостійний заклад — Київ­ський державний музей західного та східного мистецтва. У роки Великої Вітчизняної війни 1941-45 найціннішу частину колекцій евакуйовано, частина залишилась у Києві. За німецької влади музей відновив діяльність, підпорядковувався спочатку Генералкомісаріату, згодом — Управлінню архівів, музеїв і бібліотек при рейхскомісаріаті. До Німеччини з музею було вивезено 473 картини західноєвропейських майстрів 14-19 ст., предмети ужиткового мистецтва, значну кількість графічних творів. 16 вересня 1944 першим серед музеїв міст СРСР, окупованих нацистами, відкрив для відвідування тимчасову експозицію з творів, що залишилися в підвалі особняка, у жовтні 1945 — постійну експозицію.

З музеєм і цим особняком пов’язана діяльність багатьох відомих українських вчених, мистецтвознавців, діячів культури. У роботі комісії з прийому й упорядкування колекцій Ханенків 1919 брали участь акад. УАН М. Біляшівський, історик мистецтва акад. О. Новицький, ректор Української державної АМ Г. Нарбут, мистецтвознавець М. Прахов. В організованому того ж року Комітеті музею працювали також архітектори П. Альошин і Б. Реріх. До складу утвореного ВУАН 1921 Музейного комітету входили академіки Ф. Шміт (голова), М. Біляшівський, М. Василенко, художник М. Бойчук, історик і мистецтвознавець Д. Щербаківський та ін.

1919 першим ученим хранителем музею був Лукомський Георгій Крискентійович (1884-1952) — мистецтвознавець, архітектор, художник. Автор праць з історії архітектури України. Брав участь у прийомі та впорядкуванні колекцій Ханенків, організації на його основі державного музею. На поч. 1920-х рр. емігрував до Франції, де опублікував низку праць про музей та його засновників.

1920-24 першим директором музею був Макаренко Микола Омелянович (1877-1938) — історик, археолог, мистецтвознавець, пам’яткоохоронець. У лютому 1919 брав участь у роботі комісії зі створення Другого державного музею на основі зібрання Ханенків. 1921 доклав багато зусиль до розшуку і повернення в музей частини колекції, евакуйованої до Москви. Підготував перший путівник по експозиції музею (1924). Одночасно у цей період керував секцією Київського ГУБКОПМИСу, заступник голови Комітету охорони старовини і мистецтва при УАН (1920), голова новоутвореного Археологічного комітету вУАН (1-26 лютого 1921), брав активну участь у діяльності організованої при ньому Софійській комісії (з 1921). Здійснював археологічні розкопки й архітектурно-археологічні дослідження Спаського собору в Чернігові (1923), городища Монастирище в Ромнах (1924) тощо. У 1920-30-х рр. зазнав переслідувань з боку радянської влади. У вересні 1925 виселений з квартири у будинку музею у зв'язку з перебуванням під слідством. 1933 єдиний з членів комісії не підписав акт про знищення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, 1934 й 1936 заарештований, висланий у Казань, 1937 ув’язнений вдруге в Томську, 1938 розстріляний.

Надалі директорами музею були відомі діячі культури.

1924-29 — Врона Іван Іванович (1887-1970) — кандидат мистецтвознавства (з 1947), заслужений працівник культури УРСР (з 1968). З 1924 — виконувач обов'язків, 1925-29 — директор музею. Одночасно у цей період ректор (1924-30), викладач (1930-33) Київського художнього інституту, засновник і керівник Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ, 1925-30),         голова Вищої кінорепертуар- ної комісії при Наркомосі УСРР (1926-30). Репресований 1933, звільнений 1936. Реабілітований 1943. Досліджував українське образотворче мистецтво.

1941-43 під час німецької окупації Києва — Гіляров Сергій Олексійович (1887-1946) — мистецтвознавець. Працював у музеї 1923-45 (з перервою у 1933-36), учений секретар, заступник директора і хранитель, керівник аспірантури при музеї (з 1926). Одночасно викладав у київських інститутах: археологічному (1918-24), художньому (1924-45), театральному (1930-34), кінематографічному (1930-і рр.), інженерно-будівельному (1934-45); очолював Київську музейну групу при Управлінні у справах мистецтв УРСР (1943-44). Зробив значний внесок у поповнення, наукову обробку і систематизацію музейного зібрання. Автор каталогів музею (1927, 1931). Неодноразово виступав за повернення з Росії пам'яток українського походження (1918), проти руйнування шедеврів церковної архітектури, розпродажу і вивезення пам'яток музейного зібрання за межі України. 1933 заарештований, перебував під слідством за «антирадянську діяльність», 1936 відновлений на роботі у музеї. З 1942 — член ученої ради Музею-архіву переходової доби, де з його ініціативи було організовано виставку «Руйнування більшовиками пам'яток культури Києва» (липень 1942). 1943 відмовився виконувати наказ німецького командування про виїзд до Німеччини. 1945 заарештований органами НКВС, помер під час слідства в Лук'янівській в'язниці в Києві.

1936-78 — Овчинников Василь Федорович (1907-78) — художник, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). Зробив значний внесок у розбудову музею, евакуацію найцінніших музейних колекцій з початком Великої Вітчизняної війни. Під його керівництвом після звільнення Києва заклад першим серед музеїв міст СРСР, окупованих нацистами, 16 вересня 1944 відновив свою діяльність. За загальною редакцією В. Овчинникова вийшла низка видань музею: «Каталог західноєвропейського живопису і скульптури»(1961), «Альбом західноєвропейського живопису» (1964). Під час роботи в музеї написав низку живописних і графічних творів (серії «З іскри — полум'я», «Окупанти у Києві», «Материнство», «Космос» та ін.), працював у жанрі монументальної керамічної мозаїки. Послідовник принципів українського монументального живопису 1920-30-х рр. (бойчукістів), не раз піддавався критиці з боку представників офіційного мистецтва. Позбавлений державних замовлень, власним коштом виклав на торцях будинків, розташованих на подвір'ї, керамічні панно: «Будьонівець», «Серце Данко» (обидва — 1963), «Українська мадонна» (1964) та ін.

В різні роки у приміщенні музею і флігелі, розташованому на подвір'ї, жили І. Врона, С. Гіляров, М. Макаренко, В. Овчинников та інші співробітники музею.

У кін. 1999 повернено історичну назву — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Тепер в його фондах налічується бл. 25 тис. пам'яток країн Західної Європи, Америки, Близького й Далекого Сходу. Це — найбільше й найцінніше в Україні зібрання зарубіжного мистецтва. Музею передано також сусідній будинок № 17.