В ньому було двоє парадних і одні чорні гранітні сходи, вимощені мармуровими плитками коридор і сходові майданчики. У підвалі — три кімнати і шість окремих комор з коридорами, на першому поверсі — маленька кімната для швейцара під парадними сходами і шість кімнат, на другому-третьому — вісім, в мезоніні — чотири. На кожному поверсі було також по дві кухні з кахляними грубами і чавунними котлами, в мезоніні — мармурова ванна, ватерклозет, кахляна груба з мідним котлом. Чоловий фасад завершувала металева балюстрада (втрачена). 1878-79 у тилу садиби споруджено двоповерховий цегляний флігель (№ 17-б) за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва з першим господарським і другим житловим поверхами. 1880 перший поверх перебудовано на житловий. На кожному поверсі — по шість кімнат, передпокої, господарські й службові приміщення, гранітні парадні сходи. Ділянку було обнесено дерев'яним парканом. Обидва будинки використовувались як прибуткові. 6 березня 1882 А. Сулимовська продала домоволодіння відомому підприємцю й меценату Н. Терещенку, який 1887-88 на вільному місці побудував двоповерхові особняк і флігель (тепер ділянка № 15). 1888 Н. Терещенко розділив садибу та продав № 15 своїй дочці В. Ханенко, а № 17 заповів 1900 іншій дочці Є. Сахновській, яка проживала тут з родиною. На той час до двоповерхового флігеля № 17-б прилягали одноповерхові служби (№ 17-в), упродовж межі з садибою № 15 розташовувався одноповерховий флігель (№ 17-г). Інші приміщення здавалися внайм. Після вертикального спланування вулиці 1914 на чоловому фасаді головного будинку утворився високий глухий цокольний поверх. 15 жовтня 1919 садибу придбав С. Пістряк, який став її останнім приватним власником. Після націоналізації споруди використовувалися як житлові. У 2-й пол. 1930-х рр. прорізано прямокутні вікна цокольного поверху головного будинку (№ 17), колишні служби (№ 17-в) надбудовано поверхом, знесено господарську будівлю (№ 17-г) та на її місці зведено наявний мурований двоповерховий будинок, що не має архітектурної цінності. 1986 головний будинок передано Київському музею західного і східного мистецтва, 2001 проведено ремонтно-реставраційні роботи.

Головний будинок, 1875-78, (№ 17).

На червоній лінії забудови вулиці. Триповерховий на цокольному поверсі, з підвалом і тильним мезоніном, мурований, тинькований, у плані Т-подібний, завершений багатосхилим дахом по дерев'яних кроквах з хвилястою шиферною покрівлею. Планування мішаного типу з анфіладою приміщень вздовж чолового фасаду. Перекриття пласкі, дерев'яні, підсилені металевими балками.

Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Головну вісь акцентовано центральною розкріповкою, фігурним аттиком, високим ґанком, чавунним балконом-навісом другого поверху на витих колонках з ажурною огорожею. Симетрію композиції порушує розташований праворуч від центру лучковий отвір проїзду у двір. Архітектурний декор змодельовано в цеглі. Здвоєні півциркульні вікна першого поверху обрамлено рустованими лиштвами, третього — вузьким облямуванням. Вікна найбільш репрезентативного другого поверху мають форму біфоріїв з колонками коринфського ордера та горельєфними зображеннями чоловічих голів у круглих медальйонах, вписаних у широку рустовану арку. Простінки вікон другого і третього поверхів декорують здвоєні пілястри з коринфськими капітелями; кронштейни вінцевого карниза прикрашено ліпленням.

Оздоблення вікон другого поверху

В інтер’єрі збереглися первісні двері, груби, набірний паркет.

Архітектура фасаду будинку органічно вписана в ансамбль фронтальної забудови вулиці.

Флігель, 1878-79, (№ 17-б).

Двоповерховий на цокольному поверсі, мурований, у плані прямокутний. Дах трисхилий з бляшаною покрівлею. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі дерев'яні.

Фасад симетричний відносно центральної осі, по вертикалі розчленований центральною та двома бічними розкріповками на одну віконну вісь, по горизонталі — підвіконним гуртом і міжповерховим карнизом, уступчастим вінцевим карнизом.

Споруда — історична складова комплексу забудови міської садиби.

1877—84 в будинку № 17 проживав Бородін Олександр Парфенійович (1848-98) — інженер, учений у галузі залізничного транспорту. Закінчив технологічний (1870) та шляхів сполучення (1872) інститути у Санкт-Петербурзі, працював інженером, керуючим Рязько-Вяземської залізниці. 1877 — керуючий Києво-Брестської залізниці. Під час російсько-турецької війни 1877-78 брав участь в організації мобілізаційного перевезення військ залізницею у зимовий час (вперше у практиці воєнних дій), на ділянці Унгени -Ясси створив перевантажувальний район для передачі вагонів і вантажів з залізниць Росії на залізниці Румунії, які мали різні розміри колії, утеплив усі вагони тощо. З 1878 — керуючий Південно-Західної залізниці, 1879-89 — головний інженер служби рухомого складу, тяги та майстерень залізниці, пізніше — знов керуючий. Вдосконалив на ній систему водопостачання, здійснив централізацію та механізацію ремонту рухомого складу.

Основоположник локомотивної науки в Російській імперії. При Київських головних залізничних майстернях відкрив хімічну (1879) та механічну (1883) лабораторії, в яких вперше в країні проводив дослідження складу води, мастила та інших матеріалів. Впровадив статистичний облік усіх пошкоджень рухомого складу в процесі експлуатації, систему преміювання робітників служби за економію експлуатаційних витрат.

1881 на базі майстерень створив першу в світі паровозодослідницьку станцію. Розробив і 1885 побудував новий потужний тип паротягу системи «тандем-компаунд», який з 1889 експлуатувався на залізницях США та інших країн. За цей винахід нагороджений медаллю Товариства цивільних інженерів у Парижі. Брав активну участь у діяльності Київського відділення Російського технічного товариства, сприяв заснуванню в Києві журналу «Инженер» (виходив 1882-1917), був його постійним автором, редактором відділу «Механіка і механічна технологія», з 1885 — головний редактор і видавець. 1878 з ініціативи О. Бородіна в Головних залізничних майстернях встановлено перші в місті чотири електричні ліхтарі. 1880 також вперше в Києві обладнав у цьому будинку телефонний зв’язок з першого поверху на другий. Телефонний апарат демонструвався членам технічного товариства під час засідання, що відбулося на квартирі О. Бородіна. З 1891 — почесний член Російського технічного товариства, яке заснувало медаль ім. О. Бородіна за найкращі винаходи і дослідження у залізничній справі.

До 1917 в будинку проживав Сахновський Володимир Микитович (1855-1917) — лікар, доктор медицини, громадський діяч. Його дружина Єфросинія Николівна — дочка підприємця, мецената, колекціонера Н. Терещенка. Разом з родиною займав чотири квартири на першому, третьому і четвертому поверхах. Був гласним Київського губернського земського зібрання (васильківський повітовий предводитель дворянства), одним із засновників і членом першого складу правління Товариства швидкої медичної допомоги в Києві, членом комітету лікарні для чорноробів (його членом була також Є. Сахновська), збудованої коштом Н. Терещенка, Товариства боротьби з дитячою смертністю, Київського місцевого правління Російського товариства Червоного Хреста.

На поч. 20 ст. у квартирі В. Сахновського містилося правління очолюваного ним Київського відділення допоміжної медичної комісії, до складу якого входили відомі лікарі: С. Томашевський (товариш голови), М. Оболонський, І. Скворцов. До поч. 1890-х рр. мешкав на вул. Михайлівській, 21.

Невелике мистецьке зібрання Сахновських у 1920-х рр. увійшло до складу Музею мистецтв ВУАН.

Тепер будинок належить Музею мистецтв ім. Б. і В. Ханенків [1732].