Перший власник – київський міщанин І. Алферов (Алаферов). 1848 садиба в сучасних межах перейшла у власність титулярного радника І. Іванова, 1890 – дворянина П. Головачова. На його замовлення того ж року за проектом арх. В. Ніколаєва зроблено прибудови до споруди, фасад декоровано у стилістиці історизму. 1898 садибу придбав відомий підприємець і доброчинець Н. Терещенко, за заповітом якого, складеним 1901, маєтність мала перейти у власність його сина І. Терещенка. По смерті діда і батька 1903 її успадкував М. Терещенко, який під час 1-ї світової війни жив у Петрограді. Останнім власником садиби до 1918 був купець 1-ї гільдії М. Зайцев (займав з родиною 12 кімнатну квартиру на другому поверсі).

У кін. 1920-х рр. споруду передано ВУАН, у 1930-х рр. двоповерхову, в плані Г-подібну будівлю надбудовано двома поверхами, 1956 до неї долучено чотириповерхову частину в тилу подвір'я, розташовану паралельно фасадній.

Будинок чотириповерховий, цегляний, тинькований, у плані П-подібний.

У кін. 19 – на поч. 20 ст. тут містилися контори Мартинівського Ф. Терещенка і Харківського цукрових заводів, цукрового заводу М. Зайцева, Акціонерного товариства «Київський машинобудівний завод Гретера, Криванека і К°», представництво бельгійського консула, посаду якого обіймав підприємець Я. Гретер (жив у цьому будинку) тощо. Частина приміщень здавалася внайм під житло. Мешканцями будинку на поч. 20 ст. були, зокрема, головна наглядачка Міністерської жіночої гімназії св. Ольги В. Грузевич-Нечай, засновниця і начальниця приватної жіночої гімназії і вечірніх Вищих жіночих курсів А. Жекуліна.

1930–41 та 1944–53 в будинку розміщувався Київський науково-дослідний інститут фізики, заснований 1929 на базі науково-дослідної кафедри фізики Наркомату освіти УСРР. З 1932 – в системі ВУАН. З 1936 – Інститут фізики АН УРСР (з 1994 – НАН України). 1941–44 під час Великої Вітчизняної війни входив до складу об'єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР. 1929–30 містився в КПІ, з 1953 – на просп. Науки, 46.

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1930–38 – перший директор інституту (з 1929) Гольдман Олександр Генріхович (1884–1971) – фізик, акад. ВУАН (з 1929), член Президії ВУАН (1931–38), засновник і керівник Київської науково-дослідної кафедри фізики (1922), на основі якої було утворено інститут. Одночасно керував експериментальним відділом, де було виконано ряд досліджень, що склали основу сучасних уявлень про електронні процеси на контакті метал–напівпровідник. Здійснені під керівництвом вченого експериментальні дослідження сірчистого срібла завершилися розробкою фотоелементів ФЕСС № 1, які тривалий час випускало дослідне виробництво інституту. Репресований 1938, реабілітований 1956. У 1959–71 працював у новому будинку інституту. 1930–53 – Борзяк Петро Григорович (1903–2000) – фізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1978). Працював в інституті з дня його заснування. Досліджував проблеми вакуумної, напівпровідникової та тонкоплівкової електроніки. Здійснив фундаментальні дослідження фотоелектронної і вторинної електронної емісії, виявив (1940) явища компенсації провідності і замороженої фотопровідності напівпровідників, екситонного поглинання світла в них (1952). 1953–2000 працював у новому будинку інституту.

1945–53 – Давидов Олександр Сергійович (1912–93) – фізик-теоретик, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1972), Герой Соціалістичної Праці (1982), директор Інституту теоретичної фізики АН УРСР (з 1973). Під час роботи у цьому будинку – старший науковий співробітник, згодом заступник директора Інституту фізики. Захистив докторську дисертацію, присвячену теоретичним проблемам поглинання світла в молекулярних кристалах. Класичними стали сформульовані ним основні положення теорії екситонів у молекулярних кристалах. Відкрив явище розщеплення невироджених молекулярних термів («давидівське розщеплення»), запровадив поняття деформуючих екситонів. У 1964–66 працював у новому будинку інституту завідувачем відділу теорії ядра.

1947–53 – Дейген Михайло Федорович (1918–77) – фізик-теоретик, чл.-кор. АН УРСР (з 1967), один із засновників 1960 Інституту напівпровідників АН УРСР (тепер Інститут фізики напівпровідників НАН України). Наукові праці присвячені теорії твердого тіла, фізиці напівпровідників, радіоспектроскопії. Досліджував проблеми електронної теорії кристалів, теорії електронного парамагнітного, подвійного електронно-ядерного й параелект- ричного резонансів. Запровадив поняття «деформаційний потенціал» та «конденсонний ефект» у теорію твердого тіла. 1953–60 працював у новому будинку інституту.

1939–41, 1944–53 – Лашкарьов Вадим Євгенович (1903–74) – фізик, акад. АН УРСР (з 1945), голова Відділу фізико-хімічних та математичних наук Ан УРСР (1946–48), член Президії АН УРСР (1948–52), один із засновників і перший директор Інституту напівпровідників АН УРСР (1960–70). Працював в Інституті фізики АН УРСР 1939– 60. В 1944 заснував і очолив відділ напівпровідників, де під його керівництвом у 1940–50-х рр. здійснені фундаментальні дослідження фотоелектричних і поверхневих явищ у напівпровідниках. Одночасно викладав у Київському університеті (1939–57). Відкрив існування в напівпровідниках р-п переходів, які широко використовуються в сучасній техніці, створив загальну теорію фото ЕРС у напівпровідниках, виконав цикл робіт з вивчення їх природи (1940–50-і рр.). Заснував наукову школу. 1953–62 працював у новому будинку інституту. 1944–56 мешкав у квартирі № 5 правого крила цього будинку.

1941, 1944 – поч. 1950-х рр. – Лейпунський Олександр Ілліч (1903–72) – фізик, акад. ВУАН (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1963). 1941–52 – завідувач відділу атомного ядра, 1944– 49 – директор інституту, де під його керівництвом розпочалися дослідження в галузі ядерної фізики. 1948 вперше в СРСР довів можливість розширеного відтворення ядерного пального в реакторах на швидких нейтронах і накреслив новий шлях розвитку атомної енергетики, що здобув світове визнання. Зробив значний внесок у створення зазначених реакторів. З поч. 1950-х рр. працював у Москві. Один з фундаторів ядерної фізики і техніки в СРСР. До переїзду в Москву на поч. 1950-х рр. проживав у квартирі № 7 в правому крилі будинку.

З 1944 у квартирі № 7, в 1980-х рр. – 1995 у квартирі № 2 мешкала його дружина Прихотько Антоніна Федорівна (1906–95) – фізик, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), Герой Соціалістичної Праці (1976), завідувач відділу (1944–88), директор Інституту фізики АН УРСР (1965–77), радник при його дирекції (з 1988). З 1953 працювала у новому будинку інституту.

1949–53 – Нємець Олег Федорович (1922–2002) – фізик, акад. АН УРСР (з 1978), заслужений діяч науки і техніки України (з 2002), професор Київського університету (з 1961), директор Інституту ядерних досліджень АН УРСР (1974–83), голова Наукової ради НАНУ з проблем «Ядерна фізика» (з 1997). Працював в Інституті фізики АН УРСР у 1949–70: інженер (1949– 51), аспірант (1951–54), науковий співробітник і вчений секретар (1954–58), завідувач відділу і заступник директора (1958–70). Один з провідних учених України у галузі ядерної фізики, досліджував процеси розсіювання нейтронів атомними ядрами й взаємодії дейтронів з ядрами. Вперше в СРСР створив мішень поляризованого гелію-3. Виявив немонотонну залежність перерізу розщеплення дейтронів від атомної маси (ефект Нємця). З 1953 продовжував працювати в будинку Інституту фізики на просп. Науки, 46; з 1970 – в Інституті ядерних досліджень на просп. Науки, 47.

1932–40, 1946–53 – Пасічник Митрофан Васильович (1912–96) – фізик, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), засновник і перший директор Інституту ядерних досліджень АН УРСР (1970–73). У період роботи в цьому будинку – завідувач відділу (з 1946), директор (1949–65) Інституту фізики. З 1946 очолював дослідження з проблем ядерної фізики. За роки його директорства в інституті було створено і введено у дію циклотрон У-120 (1953), експериментальний ядерний реактор ВВР-М (1960), електростатичний генератор ЕГ-5 (1964). Одночасно викладав у Київському університеті, завідувач кафедри (1947–61). Досліджував проблеми ядерної фізики та фізики реакторів, металофізики, історії та методології науки. Відкрив оболонкові й ізотоп-спінові ефекти при взаємодії нейтронів з ядрами. В 1953– 70 працював у новому будинку інституту.

1938–41, 1944–53 – Пекар Соломон Ісакович (1917–85) – фізик-теоретик, акад. АН УРСР (з 1961), один із засновників Інституту напівпровідників АН УРСР (1960). Працював в інституті фізики АН УРСР 1938–60, з 1944 – завідувач відділу теоретичної фізики. Одночасно – професор Київського університету (1944–76). Досліджував проблеми теорії твердого тіла. Розробив кількісну теорію випрямлювачів із запірними шарами (1939). Впровадив поняття поляронів як особливого типу квазічастинок – носіїв струму в іонних кристалах (1945–49), поняття деформаційного потенціалу (1952). Розвинув теорію домішкового поглинання світла (1950–53). 1953–62 працював у новому будинку інституту.

1951–53 – Снітко Олег В'ячеславович (1928–90) – фізик, акад. АН УРСР (з 1985), директор Інституту напівпровідників Ан УРСР (1970–90). Вивчав вплив адсорбції молекул і зовнішнього електронного поля на фотопровідність напівпровідників, установив його фізичний механізм. Створив нові методи обробки поверхні й нові типи приладів на основі поверхневих явищ. 1953–60 працював у новому будинку інституту.

1945–53 – Толпиго Кирило Борисович (1916–94) – фізик-теоретик, чл.-кор. АН УРСР (з 1965). Досліджував проблеми фізики твердого тіла. Перебудував теорію екситонних станів у напрямі повнішого врахування міжелектронної взаємодії. Виконав фундаментальні дослідження в галузі динамічної теорії кристалічних ґраток і кінетичної теорії напівпровідників. 1953–59 працював у новому будинку інституту.

1948–52 – Харкевич Олександр Олександрович (1904–65) – вчений у галузі технічної фізики і теорії інформації, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1964), організатор і директор Інституту проблем передачі інформації АН СРСР (1962). У зазначені роки – завідувач відділу Інституту фізики АН УРСР. Створив запам'ятовуючі пристрої для перших вітчизняних електронно-обчислювальних машин і верстатів з програмним управлінням. Досліджував проблеми технічної фізики, теоретичної і прикладної акустики, теорії поля, теорії нелінійних коливань, загальної теорії зв'язку, теорії інформації, кібернетики. Розробив теорію електроакустичних апаратів та п'єзоелектричних і магнітострикційних перетворювачів.

У цьому будинку також працювали відомі вчені, які з 1953 продовжували роботу в новому будинку Інституту фізики на просп. Науки, 46. У 1934– 38 – чл.-кор. АН УРСР Дяченко Вадим Євгенович (1896–1954), одночасно – співробітник Інституту математики АН УРСР (1934–54), що розміщувався у цьому ж будинку; у 1930–41, 1944– 53 – чл.-кор. АН УРСР Моргуліс Наум Давидович (1904–76); 1952–53 – акад. АН УРСР Шпак Марат Терентійович (1926–93), директор інституту (1970–87).

1939–41, 1944–50 та з 1966 в будинку розміщується Інститут математики АН УРСР (з 1994 – НАН України). Бере початок від заснованого у березні 1920 Математичного інституту УАН, який у жовтні того ж року було розділено на кілька інститутів (згодом – комісій) математичного профілю. 1934 на базі кафедр і відповідних комісій ВУАН: прикладної математики (керівник Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер) і математичної статистики (М. Кравчук) утворено Інститут математики ВУАН (директор Д. Граве).

1941–44  під час Великої Вітчизняної війни входив до складу об’єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР. З початку створення інститут не мав власного приміщення, його відділи розміщувалися в різних будинках, що належали ВУАН. Зокрема, 1935 закладу надано кілька кімнат у будинку на вул. Володимирській, 35; пізніше (до переїзду на вул. Чудновського, тепер вул. Терещенківська, 3) він розміщувався у будинку на вул. Володимирській, 54, з поч. 1950-х рр. до 1966 – на сучасному Майдані Незалежності, 6 (будинок не зберігся).

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1945–50 – Боголюбов Микола Миколайович (1909–92) – фізик-теоретик і математик, акад. АН УРСР (з 1948), акад. АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1979). Завідувач відділу асимптотичних методів і теорії ймовірності інституту (з 1943). Досліджував фундаментальні проблеми теорії нелінійних коливань, дав математичне обґрунтування асимптотичних методів, розвинув оригінальні методи динамічної теорії статистичної фізики. Наукові праці вченого з цієї проблематики відзначено Державною премією СРСР (1947). Одночасно працював у Київському університеті, Інституті будівельної механіки АН УРСР (тепер Інститут механіки ім. С. Тимошенка НАН України), а також у московських установах – університеті, Математичному інституті ім. В. Стеклова й Інституті хімічної фізики АН СРСР. 1950 переїхав до Москви. 1988 Президією АН України засновано премію ім. М. Боголюбова, з 1993 ім’я вченого носить Інститут теоретичної фізики НАНУ.

1945–50 – Гнєденко Борис Володимирович (1912–95) – математик, акад. АН УРСР (з 1948), почесний член Лондонського Королівського статистичного товариства (з 1968), почесний доктор Берлінського університету (з 1976). 1945–60 – завідувач відділу теорії ймовірності й математичної статистики, 1955–58 – директор інституту. Одночасно – голова Відділу фізико-математичних наук АН УРСР (1956–57), професор Львівського (1945–50) та Київського (1950–58) університетів. Відзначений премією ім. П. Чебишева АН СРСР (1950). Під час роботи в інституті завершив загальну теорію підсумовування незалежних випадкових величин, здійснив дослідження локальних граничних теорем й непараметричних задач статистики. 1956 з ініціативи вченого з Інституту електротехніки АН УРСР до Інституту математики переведено лабораторію з програмування й розпочато розробку проблем обчислювальної техніки та проектування універсальної ЕОМ «Київ», що було продовжене й завершене В. Глушковим. У кін. 1950-х рр. разом з М. Амосовим працював над проблемою використання можливостей обчислювальної техніки в медицині, зокрема у діагностиці серцевих захворювань. З 1960 жив у Москві.

1966–98 – Дзядик Владислав Кирилович (1919–98) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки і техніки України (з 1991). В інституті – з 1960, завідувач відділу теорії функцій у 1963–90, потім – радник при дирекції. Одночасно – завідувач кафедри Київського університету (з 1961). Відзначений премією ім. М. Крилова АН УРСР (1991). Побудував конструктивну теорію наближення функцій комплексного змінного та теорію наближення абсолютно монотонних функцій. Розробив апроксимаційний метод розв'язання диференціальних рівнянь. Працював на третьому поверсі в кімнаті № 301.

1939–41, 1944–50 – Дяченко Вадим Євгенович (1896–1954) – математик, чл.-кор. ВУАН (з 1934). В інституті працював у 1934–54. Одночасно у 1934– 38 – завідувач групи електронної оптики Інституту фізики АН УРСР, викладач, згодом професор Київського університету (1922–54). Наукові праці присвячені математичним методам теорії відносності, проблемам електронної оптики, теорії термоелементів, загальної механіки. Зробив значний внесок у розробку теорії рівнянь математичної фізики, теорію і конструювання обчислювальних пристроїв. Під його керівництвом у Києві було створено перші електроінтегратори, засновано лабораторію електромоделювання й обчислювальної техніки, розроблено і побудовано два електронні мікроскопи.

1947–50 – Ішлінський Олександр Юлійович (1913–2003) – вчений у галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), АН СРСР (з 1960), Герой Соціалістичної Праці (1960), Голова Всесоюзної ради науково-технічних товариств (з 1970), іноземний член Польської АН (з 1977) й Чехословацької АН (з 1977), чл.-кор. Мексиканської інженерної академії (з 1977), почесний член Міжнародної академії історії наук у Парижі (з 1981), почесний доктор наук Дрезденського технічного університету (з 1983). Працював в Інституті математики Ан УРСР у 1947–55 (потім до 1958 – за сумісництвом). Одночасно – професор механіко-математичного факультету Київського університету (1949–55). У цей період написав фундаментальні праці з теорії гіроскопічних приладів та інерціальної навігації, проблем керування балістичними ракетами. Після переїзду до Москви очолив Інститут механіки МДУ (1958– 59), пізніше – Інститут проблем механіки АН СРСР (1965–89, потім – почесний директор). Відзначений преміями Президії НАН України – ім. О. Динника (1981), ім. М. Лаврентьєва (2000). Один з авторів вітчизняних систем морського приладобудування, а також об'єктів космічної техніки; брав безпосередню участь у конструюванні та запусках перших радянських штучних супутників. Зробив значний внесок у розвиток механіки і математики в Україні, до останніх років життя підтримував тісні зв'язки з Інститутом математики, здійснюючи на громадських засадах керівництво низкою науково-дослідних тем.

1939–40, 1944–47 – Кільчевський Микола Олександрович (1909–79) – вчений у галузі механіки і математики, акад. АН УРСР (в 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1977). У цей час – докторант (1936–40), старший науковий співробітник (1944–47) інституту. Одночасно викладав у Київському авіаційному та Київському індустріальному інститутах (1933–41); завідував кафедрою теоретичної механіки КПІ (1944–61), професор Київського університету (1945–58). З 1959 – завідувач відділу Інституту механіки АН УРСР. Основні дослідження зазначеного періоду присвячені загальній механіці, теорії оболонок, статичним і динамічним контактним задачам теорії пружності, теорії удару, застосуванню інтегральних рівнянь. Розробив новий підхід до аналітичного опису процесів, що супроводжують динамічну контактну взаємодію твердих тіл.

1940–41, 1944–50 – Крейн Марко Григорович (1907–89) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), почесний іноземний член Американської академії мистецтв і наук. У зазначений період – завідувач відділу алгебри і функціонального аналізу інституту (до 1951), одночасно – професор Одеського інституту інженерів морського флоту (1944–54). Досліджував проблеми функціонального аналізу та його застосування. Створив в Україні одну з перших в СРСР наукових шкіл у цій галузі. Основоположне значення мали також його праці в галузі геометрії опуклих тіл.Працював на четвертому поверсі в кімнаті № 401. Пізніше жив в Одесі.

1974–2003 – Корнійчук Микола Павлович (1920–2003) – математик, акад. НАН України (з 1997), заслужений діяч науки і техніки України (з 2000). Завідувач відділу геометричної теорії функцій і типології (1974–89), відділу теорії наближень (1989–2001), головний науковий співробітник інституту (з 2001). Одночасно – професор Київського університету. Під час роботи у цьому будинку відзначений Державною премією України у галузі науки і техніки (1994), премією ім. М. Остроградського НАНУ (2000); президент Київського математичного товариства, заступник головного редактора «Українського математичного журналу». Провідний вітчизняний вчений у галузі теорії наближення функцій, засновник наукової школи. Розв'язав одну з найскладніших задач цієї теорії, відому як «проблема Фавара», що принесло вченому міжнародне визнання. Розробив принципово нові методи розв'язання екстремальних задач теорії наближення, вирішив низку складних проблем нелінійної та сплайн-апроксимації.

1939–41 і 1944–49 – Лаврентьєв Михайло Олексійович (1900–80) – вчений у галузі математики та механіки, акад. АН УРСР (з 1939), АН СРСР (з 1946), акад. Чехословацької АН (з 1957), почесний член Болгарської АН (з 1966), чл.-кор. АН НДР (у Берліні, з 1969), іноземний член Французької АН (з 1971), Герой Соціалістичної Праці (1967), віце-президент АН СРСР й засновник та голова її Сибірського відділення (1957–75). Під час роботи у цьому будинку – директор Інституту математики АН УРСР (1939–41 і 1945–48), потім завідувач відділу теорії функцій комплексного змінного (1948–49); одночасно завідувач відділу Математичного інституту ім. В. Стеклова у Москві (1937–60), віце-президент АН УРСР (1945–49). Відзначений Державними преміями СРСР за розробку варіаційно- геометричного методу розв'язання нелінійних задач у теорії диференціальних рівнянь з частинними похідними, що мали важливе значення для гідромеханіки й аеромеханіки (1946), і за теоретичні дослідження в галузі гідродинаміки (1949). Президія НАН України заснувала премію ім. М. Лаврентьєва (1997); Президія АН СРСР – премію і Золоту медаль ім. М. Лаврентьєва (1980).

Вивчав проблеми математики і механіки. Отримав важливі результати в дослідженні теорії функцій комплексного змінного, теорії конформних і квазіконформних відображень, теорії множин, загальної теорії функцій, теорії диференціальних рівнянь. Створив теорію спрямованого вибуху і розробив основні напрями її практичного застосування.

Працював на четвертому поверсі в кімнаті № 401. Після переїзду у Москву – директор Інституту механіки й обчислювальної техніки АН СРСР (1949–52), пізніше – Інституту гідродинаміки АН СРСР у Новосибірську (з 1957).

1939–41 і 1944–46 – Пфейффер Георгій Васильович (1872–1946) – математик, акад. УАН (з 1920), голова комісії чистої математики ВУАН (1921 –34). Завідувач відділу математичного аналізу (1934–46) Інституту математики, директор об'єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР (в евакуації 1941–44). Одночасно викладав у Київському університеті (з 1900, з 1909 – професор, з 1944 – завідувач кафедри диференціальних рівнянь). Створив особливий спосіб формального інтегрування різних типів диференціальних рівнянь з частинними похідними, узагальнив метод Якобі інтегрування диференціальних рівнянь першого порядку.

Працював на четвертому поверсі, тепер кімната № 414.

1939–41, 1944–50, 1966–75 – Ремез Євген Якович (1896–1975) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Старший науковий співробітник інституту (1935–75). Одночасно завідувач кафедри Київського педагогічного інституту (1933–55), професор Київського університету (1935–38). Досліджував проблеми конструктивної теорії функцій і наближеного аналізу, історії вітчизняної математики. Розробив загальні обчислювальні методи чебишевського наближення функцій. Довів теорему про метричну обмеженість поліномів. Створив загальний метод побудови операторних членів.

Працював на третьому поверсі в кімнаті № 302.

1939–41, 1944–50, 1966–71 – Соколов Юрій Дмитрович (1896–1971) – механік і математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). В Інституті математики – з 1934, з 1937 – завідувач відділу механіки, пізніше – диференціальних й інтегральних рівнянь (до 1971). Одночасно викладав у вузах Києва (1922–49). Досліджував проблеми небесної механіки, гідроаеромеханіки, теорії диференціальних рівнянь, теорії фільтрації. Розробив ефективний метод наближеного рішення диференціальних й інтегральних рівнянь, що набув широкого застосування в практичній механіці. Працював на другому поверсі в кімнаті № 223.

1945–50, 1966–78 – Фільчаков Павло Феодосійович (1916–78) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1976). В інституті – з 1945, 1960–78 – завідувач відділу прикладної математики. Одночасно – викладач, професор Київського інституту інженерів водного господарства (1956–59). Досліджував проблеми теорії функцій комплексної змінної, обчислювальної математики. Розв'язав низку важливих задач теорії фільтрації. Під його керівництвом було створено ряд моделей електроінтеграторів. Відзначений Державною премією УРСР (1970) за розробку методів математичного моделювання рівнянь еліптичного типу та їх впровадження в різні галузі народного господарства. Працював на четвертому поверсі в кімнаті № 431.

1966–97 – Фущич Вільгельм Ілліч (1936–97) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1988). В інституті – з 1963, з 1978 – завідувач відділу прикладних досліджень. Досліджував проблеми застосування теоретико-алгебраїчних методів у математичній фізиці. Розробив новий метод вивчення групових властивостей диференціальних рівнянь, що дало змогу побудувати багатопараметричні сімейства точних рішень багатомірних нелінійних рівнянь математичної фізики. Відзначений премією ім. М. Крилова АН УРСР (1987). Працював на другому поверсі в кімнаті № 220.

1966–87 – Черніков Сергій Миколайович (1912–87) – математик, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). У цей період – завідувач відділу алгебри (з 1965), одночасно – професор Київського педагогічного інституту. Досліджував проблеми лінійної алгебри і теорії груп. Побудував теорію локально розв'язуваних і локально нільпотентних груп, що визначила новий напрям у загальній теорії груп. Один з видів досліджених ним груп носить ім'я вченого (групи Чернікова). Відзначений премією ім. М. Крилова АН УРСР (1974) за цикл праць з систем лінійних нерівностей. Працював на другому поверсі в кімнаті № 213.

1939–41 – Штаєрман Ілля Якович (1891–1962) – математик і механік, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Працював в Інституті математики 1934–43, завідувач сектора прикладної механіки. Одночасно – викладач, завідувач кафедр КПІ (1918–41) й Київського університету (1930–41), заступник голови Відділу фізико-хімічних та математичних наук АН УРСР (1940–41). Досліджував проблеми теорії пружності, диференціальних рівнянь, прикладної математики. Зробив значний внесок в розробку теорії розрахунку тонкостінних оболонок й теорії тривкості арок при великих і малих прогинах. З 1943 жив у Москві.

1944–49 – Штокало Йосип Захарович (1897–1987) – математик, історик науки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1968), голова Президії Львівської філії АН УРСР (1949–56), почесний академік Міжнародної академії історії наук у Парижі (з 1978). Працював в Інституті математики в 1942–49, 1956–63. У 1946– 49 – заступник директора, з 1947 – завідувач відділу історії математики. Одночасно у 1944–51 і 1956–72 – завідувач кафедри Київського університету. З 1963 – в Інституті історії АН УРСР. Здійснював дослідження у галузі теорії лінійних диференціальних рівнянь з майже періодичними та квазіперіодичними коефіцієнтами, зокрема структури розв'язок та узагальнення символічного методу для цих рівнянь.

1945–65 – в будинку містилася Лабораторія металофізики АН УРСР, утворена 1945 на базі лабораторії кристалізації металів і сплавів Дніпропетровського фізико-технічного інституту, відділу металофізики Інституту чорної металургії АН УРСР та відділу дифузійних процесів Інституту фізики АН УРСР. 1955 реорганізована в Інститут металофізики АН УРСР (з 1994 – НАН України), який з 1996 носить ім'я акад. Г. Курдюмова. 1965 інститут переїхав на бульв. Академіка Вернадського, 36 (див. ст. 182).

У цьому будинку в інституті працювали відомі вчені.

1945–51 – засновник і перший директор лабораторії Курдюмов Георгій В'ячеславович (1902–96) – металофізик, акад. АН УРСР (з 1939), акад. АН СРСР (з 1953), іноземний член АН НДР (з 1969), член Національної інженерної академії США (з 1977), Герой Соціалістичної Праці (1969). Одночасно у 1944–78 – директор Інституту металознавства та фізики металів Центрального НДІ чорної металургії у Москві, утвореного 1944 на базі реорганізації Дніпропетровського фізико- технічного інституту, член Президії АН УРСР (1939–48). У період роботи у цьому будинку вчений виконав класичні роботи з рентгенографічного вивчення процесів гартування і відпуску сталей, а також мартенситних перетворень, що дало змогу докорінно змінити уявлення про механізм їх перебігу. 1948 вперше виявив існування пружності кристалів мартенситу і термопружності фаз у твердому стані. За дослідження в галузі фізики фазових перетворень відзначений Державною премією СРСР (1949). Засновник наукової школи металофізиків. Пізніше постійно жив у Москві.

1945–54 – Данилов Віталій Іванович (1902–54) – фізик, акад. АН УРСР (з 1951). Керував відділами кристалізації в Лабораторії металофізики АН УРСР (1945–54) й одночасно – в Інституті металознавства та фізики металів ЦНДІ чорної металургії у Москві (1944–51), директор лабораторії у 1951–54. Засновник наукової школи фізиків у галузі рентгенографічного вивчення атомної будови рідин та теорії кристалізації. Працював над проблемами структури рідких металів і сплавів, переходу речовини з рідкого стану у твердий. Відзначений Державною премією СРСР (1950) за роботи з дослідження будови рідин і створення фізичних основ теорії модифікування.

1947–65 – Лесник Андрій Герасимович (1916–94) – металофізик, чл.-кор. АН УРСР (з 1976). Завідувач відділу технології сплавів (з 1956). Досліджував проблеми термодинаміки сплавів і фізики магнітних явищ. Розробив статистичну теорію фазових перетворень у бінарних сплавах, створив магнітостатичну теорію наведеної магнітної анізотропії. З 1965 працював у новому будинку інституту на бульв. Академіка Вернадського, 36.

1956–65 – Немошкаленко Володимир Володимирович (1933–2002) – фізик, акад. АН УРСР (з 1982), заслужений діяч науки і техніки України (з 1991), заступник (з 1979), згодом – головний редактор журналу «Металлофизика и новейшие технологии», засновник і головний редактор журналу «Успіхи фізики металів» (2000–02). Працював в інституті у 1956–2002, обіймаючи посади інженера (1956–59), наукового співробітника (1959–63), завідувача відділу спектроскопії твердого тіла (з 1963, 1966 затверджений за конкурсом), заступника директора (1973–90), директора (1990–2002). Одночасно вчений секретар Фізико-математичного відділу 1960–63; заступник начальника (з 1963), начальник (з 1968) науково-організаційного відділу й керівник Сектора фізико-технічних і математичних наук АН УРСР (1963–68). Досліджував проблеми фізики твердого тіла, рентгенівської та електронної спектроскопії; засновник наукової школи у цій галузі. Одним з перших у світовій науці дослідив зміни в електронній структурі твердих тіл при переході: кристал – аморфний стан, виявив відновлені форми титану і кремнію в місячному реголіті.

З 1965 продовжував працювати в будинку інституту на бульв. Академіка Вернадського, 36.

У цьому будинку також працювали до переїзду інституту на бульв. Академіка Вернадського, 36 відомі вчені: 1955– 65 – акад. АН УРСР Гріднєв Віталій Никифорович (1908–90), директор інституту у 1955–85; 1951–65 – чл.-кор. АН УРСР Кривоглаз Михайло Олександрович (1929–88); 1953–65 – акад. АН УРСР Свєчников Василь Миколайович (1891–1981); 1950–65 – акад. АН УРСР Смирнов Адріан Анатолійович (1908–92).

З 1952 до 1962 в будинку розміщувався Інститут ентомології та фітопатології АН УРСР. Заснований 1946 (раніше містився на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15). З 1956 – Український науково-дослідний інститут захисту рослин Міністерства сільського господарства УРСР, з 1970 – у складі Південного відділення ВАСГНІЛ, з 1992 – Інститут захисту рослин УААН (з 1962 міститься на вул. Васильківській, 33).

В цьому будинку працювали відомі вчені.

1953–62 – Васильєв Вадим Петрович (1912–2003) – зоолог-ентомолог, акад. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1973). В період роботи у цьому будинку – директор інституту (1953–79), потім – науковий консультант (до 1999). Досліджував проблеми захисту рослин від шкідників. Запропонував і науково обґрунтував районування системи заходів боротьби зі шкідниками плодових культур з урахуванням природних зон, розробив ефективні методи боротьби з буряковим довгоносиком.

1952–56 – Муравйов Володимир Павлович (1885–1963) – фітопатолог і селекціонер, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). Директор інституту (1950–52) і завідувач лабораторії фітопатології (з 1946). Наукові праці присвячені вивченню хвороб сільськогосподарських рослин, питанням селекції, підвищення стійкості рослин до захворювань. 1946–52 працював у приміщенні інституту на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15.

У цьому будинку також працював у 1952–56 чл.-кор. АН УРСР Звірозомб- Зубовський Євген Васильович (1890– 1967), в 1946–52 – у приміщенні інституту на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15; директор закладу 1949.

1953–58 в будинку розміщувався Інститут гірничої справи ім. М. Федорова АН УРСР (потім – Київський відділ інституту). Заснований 1934 як Інститут гірничої механіки ВУАН, з 1951 – Інститут гірничої справи ім. М. Федорова АН УРСР, з 1963 – Інститут гірничої механіки та технічної кібернетики Міністерства вугільної промисловості СРСР, з 1978 – Всесоюзний інститут гірничої механіки ім. М. Федорова. У 1934–38 й 1944–58 розміщувався у Києві, 1938– 41 – у Дніпропетровську, з 1958 – у Донецьку. В Києві в 1934–38 – на сучасній вул. Терещенківській, 2, 1944– 53 на сучасній вул. О. Гончара, 55-б.

У цьому будинку в інституті працювали і бували відомі вчені.

Кучеров Пантелеймон Степанович (1902–73) – вчений у галузі гірничої механіки, історії науки, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Під час роботи у цьому будинку – директор інституту (1945–57) й завідувач відділу гірничих машин (1945–58), голова правління Київського обласного відділення Науково-технічного гірничого товариства. Досліджував питання створення вітчизняних вугледобувних комбайнів, теорії різання вугілля, автоматизації врубових машин і вугледобувних комбайнів, розрахунку електромеханічних і електропневматичних відбійних молотків, історії розвитку гірничої науки в Україні. Під його керівництвом і за безпосередньою участю в інституті розроблялися наукові проблеми в галузі гірничого машинобудування.

Нестеров Павло Петрович (1903–78) – вчений у галузі гірничої механіки, чл.-кор. Ан УРСР (з 1948). Працював в інституті 1935–38 та 1948–63, очолював відділ механіки підйому (у Харкові). Одночасно з 1948 завідував кафедрою гірничої механіки Харківського гірничого інституту. Досліджував проблеми теорії і практики підйому руди, зокрема багатоканатного та інших видів підйому з глибоких шахт. Зробив значний внесок у теорію конструювання та технологію виробництва сталевих канатів.

Пак Вітольд Степанович (1888–1965) – вчений у галузі гірничої механіки, акад. АН УРСР (з 1951). Працював в інституті 1951–65, завідувач відділу гірничої механіки (у Донецьку) у 1951–61, потім – старший науковий співробітник. Одночасно – завідувач кафедри гірничої механіки Донецького гірничого інституту (1934–65), голова Донецького відділення республіканського товариства «Знання». Досліджував питання теорії і практики конструювання рудникових вентиляційних установок. Під керівництвом і за участю вченого було створено нові високоекономічні схеми шахтних відцентрових вентиляторів, що дало змогу вирішити проблеми провітрювання глибоких шахт Донбасу.

Пеньков Олександр Михайлович (1906–68) – вчений у галузі механіки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966). Працював в інституті 1941–48 й 1950–58. Одночасно викладав у київських вузах, зокрема Технологічному інституті харчової промисловості (тепер Національний університет харчових технологій) – у 1944–54, Інституті інженерів цивільної авіації (тепер Національний авіаційний університет), проректор у 1954–58. Досліджував проблеми динаміки і міцності гірничих машин. Під його керівництвом вперше в СРСР було здійснено науково-дослідні роботи, пов'язані із запуском, експлуатацією та реконструкцією унікальних споруджень транспортних мостів на відкритих вугільних р