1910–11 на його замовлення замість головної будівлі, розташованої ліворуч, зведено наявний будинок. На подвір'ї знесено флігель і сарай, споруджено нові служби. У підвалі містилися п'ять житлових кімнат – для двірника, пічника та швейцара, вісім дров'яників, стільки ж льохів, котельня і приміщення для зберігання вугілля. На першому поверсі було дві квартири: чотири- і трикімнатна; на другому – одна дев'ятикімнатна квартира; на третьому та четвертому поверхах – по дві квартири: чотири- і п'ятикімнатна; на горищі – дві пральні з однією кімнатою і коморою при кожній. Головний вхід мав мармурові, чорний – гранітні сходи. Стелі в кімнатах було оздоблено ліпленням, альфрейним живописом. У дерев'яному будинку, розташованому праворуч (не зберігся), налічувалося сім кімнат, на подвір'ї містилися дерев'яні служби – сарай для екіпажів, стайня, дров'яник, льодовня (втрачені).

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Праворуч – проїзд у двір. Оформлений у цегляному стилі.

У будинку проживали відомі вчені, громадсько-політичні діячі.

4 червня – 4 липня 1918, з 11 серпня 1918 – до початку листопада 1919 у квартирі № 7 на четвертому поверсі – Вернадський Володимир Іванович (1863–1945) – мінералог і природознавець, основоположник геохімії, біогеохімії, радіогеології та вчення про біосферу, філософ, громадсько-політичний діяч, акад. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1912) і УАН (з 1918), перший президент УАН (1918–21). У цей період за пропозицією міністра народної освіти Української Держави М. Василенка очолював Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у Києві, залучивши до роботи в ній провідних українських учених. З 9 липня до 17 вересня 1918 комісія провела 23 засідання, на яких обговорювалися питання розбудови академії, зокрема, концепція, розроблена В. Вернадським, проекти основних нормативних документів, пояснювальні записки щодо створення окремих установ УАН. Працювало також кілька підкомісій для організації академічних підрозділів, у т. ч. спеціальна комісія, очолювана В. Вернадським, якій було доручено підшукати земельні ділянки під будівництво споруд УАН, обсерваторії, для ботанічного та акліматизаційного садів. 27 листопада 1918 на установчому Спільному зібранні УАН її головою- президентом обрано В. Вернадського. На цій посаді вчений провів велику організаційну роботу з розбудови діяльності Академії наук. Одночасно – керівник кафедри мінералогії Фізико-математичного відділу, при якому керував працями для вивчення ролі живої матерії в геохімії, голова комісії по виучуванню природних багатств України, керував комітетом із заснування Національної бібліотеки УАН, був членом комісії вищої школи при Міністерстві народної освіти та мистецтва Директорії УНР від УАН (з 23 січня 1919) тощо. Не полишав і політичної діяльності як провідний діяч Конституційно-демократичної партії – брав участь у роботі президії Київського головного комітету партії, зустрічався з лідерами партії П. Мілюковим і В. Набоковим, які влітку 1918 приїздили в Київ, бували у вченого за цією адресою. З окупацією Києва військами Збройних сил Півдня Росії і закриттям українських державних установ 18 вересня 1919 виїхав у Ростов-на-Дону, де провів переговори щодо їх відновлення, після повернення – з головнокомандувачем Київської області А. Драгомировим. У листопаді 1919 через те, що будинок не опалювався, переїхав у приміщення УАН на вул. Володимирську, 54, згодом виїхав з Києва.

В 1920–30-х рр. у квартирі № 8 на четвертому поверсі – Гіляров Олексій Микитович (1855–1938) – філософ, історик філософії, акад. ВУАН (з 1922), приват-доцент (з 1887), магістр філософії (з 1888), професор (з 1891), заслужений професор Київського університету (з 1910). Читав лекції з історії філософії, логіки, педагогіки, літературознавства. Розробив власні курси: «Світла і радісна філософія», «Вступ до філософії». Одночасно в 1904–06 – член Опікунської ради при управлінні Київського навчального округу, викладач гімназії О. Дучинської, 1904–14 – Вищих жіночих курсів, 1909–20 – Київського комерційного інституту.

Наукові праці присвячено окремим етапам історії розвитку світової філософії (передусім античної), питанням історико-філософського джерелознавства, літературознавства. Велику увагу приділяв проблемам теорії, методології та історії філософії, періодизації і класифікації філософських учень, які були узагальнені ним у двотомній праці «Філософія в її сутності, значенні й історії» (1918). Вивчав взаємозв'язок психічних і хімічних процесів, окремі проблеми природознавства та експериментальної психології. Створив у Київському університеті власну лабораторію, в якій проводив дослідження в галузі органічних речовин (1894–1902). Був одним із засновників психологічного семінару (1897). Член комісії ВУАН з укладання енциклопедичного словника, керував підготовкою статей з філософії (з 1920). Фундатор і керівник семінару з соціальної філософії ВУАН (з 1922), що відіграв значну роль у становленні філософської науки в Україні. Раніше жив на вул. Тарасівській, 2 (будинок не зберігся).

1911–14 – Демченко Василь Григорович (1831–1914) – правознавець, педагог, доктор цивільного права (з 1877). По закінченні юридичного факультету Київського університету (1855) працював у Санкт-Петербурзі. З 1857 викладав у Другій Київській гімназії і на кафедрі кримінальних законів університету, з 1858 – на кафедрі цивільних і межових законів, з 1861 – на кафедрі цивільного права. З 1862 – екстраординарний, з 1877 – ординарний, з 1884 – заслужений професор. 1863–79 (з перервами) – суддя університетського суду, 1870–79 – секретар, 1879–91 – декан юридичного факультету. Один із засновників Київського юридичного товариства, його голова (1877–79, 1884–1909), почесний голова (з 1909). Досліджував проблеми цивільного права і судочинства, їхню історію, починаючи з давньоруських часів.

1911–18 – Демченко Григорій Васильович (1869–1958) – правознавець, педагог, громадсько-політичний діяч. По закінченні юридичного факультету Київського університету (1891) залишений у ньому стипендіатом для підготовки до професорського звання, з 1896 – приват-доцент з кримінального права і процесу. З 1897 працював у Варшавському університеті, з 1903 – магістр. З лютого 1907 – виконувач обов'язків екстраординарного професора Київського університету кафедри енциклопедії права та історії філософії права, з липня – кафедри кримінального права. З 1910 – голова Київського юридичного товариства, редактор його «Трудов». У липні 1911 брав участь у Міжнародному конгресі патронату над особами, звільненими з в'язниць, і безпритульними дітьми, що відбувся в Антверпені. У 1911–17 – член професорського дисциплінарного суду. Одночасно – професор на кафедрі енциклопедії та філософії права Вищих жіночих курсів. У період Української революції висувався кандидатом від РСДРП (об'єднаної меншовиків) на виборах до Українських установчих зборів у грудні 1917 – січні 1918, від Позапартійного блоку російських виборців – до Всеросійських установчих зборів на виборах у листопаді 1917; член Клубу російських націоналістів. Емігрував до Сербії, викладав на юридичному факультеті Белградського університету в м. Суботиця, був деканом факультету, членом Союзу російських юристів Югославії.

Вивчав історію права (зокрема західноруського) та питання кримінального права. У 1900-х рр. мешкав на вул. Садовій, 1/14 [1714].