Того ж року тут зведено триповерховий особняк і одноповерховий флігель, пізніше – будівлі служб. 1889 ділянка перейшла у власність родини М. Посудзевського. В цьому ж році під садибою виявлено підземні ходи в напрямку цвинтаря собору Святої Софії, датовані проф. П. Лашкарьовим 17 ст. Пізніше власниками садиби були священик Д. Пашковський, міщанка М. Павлушенко та її діти, з 1912 – купець 2-ї гільдії, гласний Київської міської думи Г.-В. Зівал, який у тому ж році розпочав знесення старої забудови. Під час риття котловану під фундаменти прибуткового будинку Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва доручило археологу- аматору О. Ертелю дослідити підземні ходи. Розкопки набули серед киян великого розголосу, власник будинку запевнив громадськість, що зі сходової клітки його будинку буде зроблено люк до них (не здійснено).

Спорудження будинку велось у два етапи. 1912–13 зведено наріжний об'єм за участю цивільного інж. П. Голландського; 1914–15 – будинок з боку вул. Стрітенської. У напівповерсі було чотири квартири (дво- й чотирикімнатна, дві п'ятикімнатні) й крамниця, на першому поверсі – чотири квартири (дві п'ятикімнатні, чотири- й семикімнатна), на другому–третьому поверхах – по чотири квартири (три п'ятикімнатні й одна семикімнатна), на четвертому – п'ять квартир (чотири п'ятикімнатні й одна двокімнатна), на п'ятому – одна п'ятикімнатна квартира і 22 номери (т. зв. мебльовані кімнати). У будинку було двоє парадних сходів – мозаїчно-бетонні й гранітні, двоє чорних сходів – гранітні й бетонні. Фасади завершували п'ять цегляних аттиків-парапетів з металевими ґратами між ними. Раціональна планувальна схема секцій типова для прибуткових будинків, що здавалися внайм по квартирно. Мебльовані кімнати на верхньому поверсі здавалися домовласником орендарю, який у свою чергу ними розпоряджався. 1922 садибу націоналізовано. 1923 передано в орендне користування Київській губернській профспілці. Надалі будинок використовувався як житловий. Ремонтні роботи проводилися 1946, 1960. П'ятиповерховий з напівпідвалом, цегляний, у плані Г-подібний, двосекційний. Планування обох рівновисоких секцій тотожне. Проїзд у двір – з вул. Стрітенської (закладено). Дах двосхилий по дерев'яних кроквах з бляшаною покрівлею. Перекриття пласкі дерев'яні. Сходи гранітні по металевих косоурах, міжповерхові майданчики залізобетонні. В архітектурному вирішенні будівлі знайшли втілення основні характеристики, притаманні естетиці модерну – свідомий розрахунок на виразність, виявлення пластики об'ємів, тенденція до максимального використання можливостей будівельних матеріалів і конструкцій.

Чолові тиньковані, пофарбовані фасади відрізняються композицією та декоративним оформленням. Фасад з вул. Стрітенської має риси неокласицизму: трикутні сандрики над вікнами третього поверху, оздоблення горизонтальним рустом першого поверху. В оформленні фасаду з вул. О. Гончара використано елементи українського модерну: потрійні вузькі віконні прорізи верхнього поверху, поліхромні керамічні розетки з українським орнаментом. Сходові клітки виділено на фасадах розкріповками з бічними лопатками. Вузьке зрізане наріжжя акцентовано аттиком та балконами з металевими ґратами. На рівні фрамуг вікон четвертого поверху фасади перетинає фриз з чотирьох виступних смуг цегляного мурування з утопленим рядом. Майстерна прорисовка деталей визначає своєрідну образно-стильову характеристику споруди.

Вестибулі входів оздоблено ліпленими орнаментами й фризами.

Акцентний наріжний архітектурний об'єм – цікавий зразок поєднання модерністських та неокласицистичних тенденцій в забудові середньовічної частини міста.

1915 у будинку проживав кілька місяців Бабель Ісак Еммануїлович (1894– 1940) – письменник. У цей час навчався в Київському комерційному інституті.

Тепер у напівпідвалі з боку вул. Стрітенської містяться ресторан, бар «На Стрітенській», дизайн-студія, [1701].