В 1902 над головним входом встановлено двосхилий на металевих стовпчиках піддашок з ажурними деталями оздоблення (не зберігся). Зводився як фасадний будинок у садибі Ф. Шмідта, який доводився дідом видатному вченому – математику і геофізику О. Шмідту. Приблизно 1911 маєтність перейшла у власність німецького підданого А. Ергардта та його дружини, пізніше нею володіли їхні діти. 1919 на кожному поверсі містилися дві шестикімнатні з кухнями квартири. Будинок мав пічне опалення, ванні кімнати й туалети, паркетні підлоги у кімнатах. За роки радянської влади використовувався як житловий. Планування поверхів залишилося майже не зміненим. У ході останнього капітального ремонту поч. 1990-х рр. втрачено первісні груби, паркетні підлоги, виразний, у формах необароко, портал головного входу та інші елементи оздоблення. Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані Т-подібний. Дах двосхилий на дерев'яних кроквах, критий шифером, зі слуховими вікнами. Односекційний. Дві клітки з двомаршовими кам'яними сходами розміщено на центральній поперечній осі плану: парадні – у центрі головного крила, чорні – частково у ризаліті тильного крила. Первісно на поверхах містилося по дві квартири. Планування дворядне з розташуванням парадних кімнат вздовж стіни чолового фасаду. Підмурки стрічкові, перекриття пласкі з армобетонних плит. Стильове рішення витримане в характерних для кін. 19 ст. стилізованих ренесансно-барокових формах.

Великою виразністю й пластичною проробкою елементів і деталей відзначається чоловий фасад, рішення якого підпорядковане центрально-осьовій композиційній схемі. Фасадну стіну поповерхово прорізано ритмом з дев'яти прямокутних вікон й балконних дверей. Прямокутний отвір головного входу фіксує положення центральної осі. Центральну, на три віконні осі, частину виділено розкріповкою, на двох верхніх поверхах фланкованою великими пілястрами. Її завершує аттикова стіна з підвищеною середньою ділянкою, в оздобленні якої використано пластичні мотиви зустрічних волют, флангових лопаток, що несуть профільований лучковий фронтон, центральну частину акцентовано овальним картушем. Вертикальний динамізм, відчуття візуального полегшення й виразності створено контрастним зіставленням верхньої та нижньої частин. Дещо лаконічний, монотонно прорізаний невеликими квадратними вікнами перший і розташований над ним й підкреслений масивними горизонтальними пасками другий поверх вдало відтінюють насичені декором два верхні поверхи, вікна яких оздоблено рамковими лиштвами, акцентовано підвіконними фільонками, у верхніх частинах – вбраними красивими ліпленими гірляндами замковими каменями. Значну виразність мають такі фонові елементи, як простінкові фільонки (третій поверх), дощане рустування (четвертий поверх), акцентований аркатурою фриз та розташований над ним профільований тягнутий карниз, значний декоративний ефект створює ажурний рослинний орнамент первісних металевих балконних огорож. Значно спрощене рішення мають підпорядковані центрально-осьовій симетрії дворові фасади. Монотонним є ритм поповерхових віконних членувань, вікна обладнані підвіконними поличками, балкони – сучасними металевими огорожами. Горизонталі акцентовано широкими профільованими міжповерховими гуртами (другий – третій поверхи), лінію карниза підкреслює задрібнений ритм «сухариків». Пом'якшують лаконічність рішення виразні наріжні заокруглення торцевої частини дворового крила.

Будинок – типологічно та індивідуально цінний зразок середньомасштабної прибуткової споруди у центрі міста з яскраво вираженим стильовим рішенням.

У будинку проживали відомі діячі науки і культури.

1907–17 (постійно – з 1909) – Зіверт Альфонс-Фердинанд Юлій Карлович (1872–?) – терапевт, професор, завідувач кафедри факультетської терапії Київської медичної академії (1920–21). По закінченні медичного факультету Київського університету (1899), працював у ньому, доктор медицини (з 1906). 1906 – 08 перебував у науковому відрядженні за кордоном, 1909 служив молодшим лікарем в 76-му Кубанському і 168-му Миргородському піхотних полках, з квітня – у зведеному лазареті піхотних частин Київського гарнізону. З грудня того ж року – приват-доцент університету з предмета клініки внутрішніх захворювань, одночасно – викладач зуболікувальної школи М. Жука. Описав захворювання, що увійшло в історію світової медицини як синдром Зіверта-Картагенера (1904). У 1900-х рр. мешкав на сучасній вул. І. Франка, 21, в роки Української революції – на сучасній вул. Б. Хмельницького, 27/1.

У 1900–20-х рр. у квартирі № 3 – Лубенець Тимофій Григорович (1855– 1936) – педагог, громадський діяч. 1901–13 – директор народних училищ Київської губ., голова Київського міського комітету Попечительства про народну тверезість, викладач методики російської мови жіночої гімназії О. Дучинської, член комітету Педагогічного музею. Автор підручників для початкових шкіл, праць з методики викладання в школі. Підтримував недільні школи і таємне навчання українською мовою, під псевдонімом «Норець» видав 1906 і 1917 в Києві «Граматку» (український буквар). За перше видання усунений з посади директора народних училищ. Пізніше займався педагогічною працею. На поч. 1914 група міських учителів і учнів (понад 200 осіб) звернулася в Київське міське управління з проханням присвоїти ім'я Т. Лубенця одному з навчальних міських училищ, відкритих під час його директорства, і встановити в ньому іменну стипендію на кошти, зібрані за добровільною підпискою.

У кін. 19 ст. – 1901 – Ніколаєв Іполит Володимирович (1870 – після 1937) – архітектор, син академіка архітектури В. Ніколаєва. У роки проживання за цією адресою – міський архітектор Києва (1893–1917), архітектор Фундуклеївської жіночої гімназії, викладач Київського художнього училища (1901 – 17). Брав участь у спорудженні корпусів Олександрівської міської лікарні (1897–1900), за його проектами було зведено прибуткові будинки на сучасних вулицях Б. Хмельницького, 36 і 38 (обидва – 1899, останній не зберігся), Нижній Вал, 37 (1900) тощо. Пізніше проживав на вулицях Десятинній, 1/3, Трьохсвятительській, 17 (будинок не зберігся) та за іншими адресами. Емігрував.

1934 – 37, 1939–41, 1945–79 у комунальній квартирі № 8 – Скуленко Іван Михайлович (1901–90) – історик, краєзнавець, музейний діяч, перший директор Софійського заповідника в Києві (1934–37). Після закінчення історико-філологічного факультету Київського інституту народної освіти (1925) працював у Всеукраїнському музейному містечку в Києво-Печерській лаврі, у 1932–34 завідував його філіалом – Вседонбаським антирелігійним музеєм у колишньому Святогорському монастирі, у липні 1934 призначений завідувачем філіалу Всеукраїнського музею – Софійського заповідника (утворений цього року у складі собору Святої Софії та дзвіниці), а також Андріївської церкви. Займався прийомом майна від релігійної громади Української автокефальної православної церкви, ремонтом споруд, був заступником голови Комісії з реставрації фресок і мозаїк, проведення архітектурних досліджень і археологічних розкопок – художника і мистецтвознавця І. Грабаря, з 1935 керував реставраційними роботами в соборі, приймав офіційні делегації і групи. У червні 1937 заарештований за звинуваченям у приналежності до Українського націоналістичного центру, засуджений на 10 років позбавлення волі. 1939 звільнений, працював у Державному музеї українського мистецтва, під час Великої Вітчизняної війни перебував у діючій армії. З 1945 – заступник директора Державного музею українського мистецтва, з 1947 – учений секретар Державного історичного музею УРСР. З 1961 – на пенсії. Останні роки життя мешкав на вул. Озерній, 26.

1907 – 17 у будинку містилося правління Київського товариства народних дитячих садків, очолюване дружиною Т. Лубенця – Н. Лубенець. Товариство було одним із перших громадських формувань у державі, яке пропагувало загальне дошкільне виховання. Заснувало й утримувало ряд установ – три безкоштовні дитячі народні садки для жителів околиць Києва, школу з підготовки вчительок для дитячих садків, магазин «Дошкільне виховання», з 1910 видавало журнал «Дошкольное воспитание», редакція якого містилась у цьому будинку.

Тепер тут розташоване Консульство Султанату Оман [1695].