1904–05 на ділянці господарського і чорного дворів садиби Києво-Софійського митрополичого дому вздовж вул. Стрілецької у місці долучення вул. Стрітенської за проектом єпархіального арх. Є. Єрмакова підрядник Ф. Альошин звів чотириповерховий шістнадцятиквартирний цегляний будинок з підвалом, завершений дахом з бляшаною покрівлею. Для його побудови було розібрано частину оборонного монастирського муру 18 ст. та старі господарські споруди, знижено рівень поверхні ґрунту на прилеглій ділянці новоствореного двору. Тротуар перед будинком замощено залізняковою цеглою, двір – камінням. У дворі розміщено службові споруди. 1909–10 за проектом та під наглядом арх. Є. Єрмакова зведено ще дві секції на 25 квартир чотириповерхового з напівпідвалом цегляного будинку на розі з пров. Георгіївським за рахунок землі саду митрополичого дому. Попередньо розібрано прилеглі до рогу вулиць ділянки оборонного муру і старі споруди, зрубано дерева, знижено рівень поверхні ґрунту. Кожну секцію нового будинку обладнано ліфтом (за угодою з інж. Шульцем). Над частиною підвальних приміщень влаштовано залізобетонні перекриття (виконані конторою інж. К. Зоммера). Будинок електрифіковано. Збудовано служби. Тротуар і двір замощено відповідно залізняковою цеглою та камінням. Середню п'яту секцію на десять квартир, що об'єднала чотири раніше збудовані в один об'єм, зведено за проектом арх. Є. Єрмакова 1912–13. У 1978–81 в ході капітального ремонту будинку замінено пласкі дерев'яні перекриття на залізобетонні, переплановано багатокімнатні квартири, надбудовано п'ятий поверх. П'ятиповерховий з підвалом і напівпідвалом, цегляний, у плані видовжений під тупим кутом. Складається з трьох різновисоких об'ємів, вкритих низькими вальмовим і двосхилими дахами по дерев'яних кроквах під шифером. П'ятисекційний, планування коридорного типу з двобічним розташуванням квартир. Перекриття пласкі залізобетонні, Дві первісні секції будинку в плані розміщено під тупим кутом, що відповідає трасуванню вулиці. Схема побудови фасаду асиметрична триосьова. Пластично виділено двомаршові сходові клітки та проміжну розкріповку з широкими тридільними вікнами. Ритм вертикальних членувань підкреслено лопатками третього та четвертого поверхів, що розмежовують групи по два і три двостулкові вікна. На рівні другого поверху ритм задає чергування широких вікон у розкріповках з групами з трьох прямокутних та двох півциркульних вікон, останні з яких об'єднано спільним півциркульним сандриком. Горизонтальні членування утворюють карнизи з сухариками між першим і другим та другим і третім поверхами, підвіконний карниз першого поверху. Первісно стіну фасаду у чотири з половиною поверхи завершував карниз з модернізованими модульйонами, перетворений надбудовою на міжповерховий. Поле стіни першого і нижньої половини другого поверхів оброблено горизонтальним рустуванням у цегляному виконанні. На еклектично в цілому вирішеному фасаді в оформленні розкріповок простежується вплив модерну. Дві наріжні секції будинку в плані прямокутні з двома ризалітами з тилу. Відмінність планів секцій обумовила застосування дво- і тримаршових парадних сходів, на майданчики кожного поверху яких виходили відповідно дві та три багатокімнатні прибуткові квартири. Принцип композиції вуличного фасаду симетричний двоосьовий. Вертикальні членування утворюють розкріповки по ширині сходової клітки, вестибулю парадного ходу та прилеглих до них з обох боків приміщень, а також флангові розкріповки з тридільними на верхніх і здвоєними вузькими вікнами на першому поверхах, підкреслені лопатками складної форми. Первісно всі розкріповки завершувалися парапетами, на головних композиційних осях сполученими з круглими слуховими вікнами. Горизонтальні членування утворюють два міжповерхові та підвіконні карнизи першого, другого й третього поверхів. Карниз, що первісно завершував чотириповерховий фасад, став міжповерховим. Цегляне мурування фасадної стіни на рівні першого поверху відтворює горизонтальне рустування. Віконні прорізи в основній площині фасаду дводільні прямокутні, на четвертому поверсі – півциркульні. На оформленні фасаду та інтер'єрів позначився вплив стилю модерн. Вздовж чолового фасаду для освітлення приміщень підвального поверху влаштовано глибокі галереї з упорними цегляними арками до стіни будинку. Композицію планів і фасаду останньої за часом побудови середньої секції характеризує осьовий асиметричний принцип. Центральним елементом плану є три- маршова сходова клітка, на майданчики поверхів якої первісно виходили по дві багатокімнатні квартири. Асиметрію наближеного до Т-подібного плану визначив проїзд з вулиці у двір. Головну поперечну вісь плану виявлено розкріповкою та ризалітом фасадів і пластично оформленим входом в будинок. Лопатки другого–четвертого поверхів складної форми на флангах з боків крайніх вікон доповнюють вертикальні членування, які пожвавлюють пластику асиметрично врівноваженого фасаду. Увінчання розкріповки акцентувало головну композиційну вісь фасаду секції, що органічно доповнила архітектуру спільного видовженого фасаду, в оформленні якого простежується поступовий відхід від еклектизму й утвердження принципів модерну. На надбудові фасаду, що завершується широким карнизом з трьома уступами, повторено ритм вертикальних членувань продовженням лопаток нижніх поверхів і застосовано пласкі прямокутні ніші. Внаслідок втрати архітектурних завершень головних вертикальних членувань фасад набув монотонності і структурної невиразності. Первісне декоративне оздоблення збереглося в інтер'єрах вестибулів парадних входів 1910 і 1913 років побудови. У ліплених орнаментах, якими прикрашено плафони стель і карнизи, використано рослинні мотиви, властиві стилю модерн.

Будинок – типовий зразок прибуткової забудови поч. 20 ст.

В будинку проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичні, церковні діячі.

До 1917 у квартирі № 15, в 1917–35 у трикімнатній квартирі № 11 в цокольному поверсі лівого крила будинку (колишня секція № 1-а) – Базилевич Василь Митрофанович (1892–1942) – історик, архівіст, літературознавець, краєзнавець, пам'яткоохоронець, музеєзнавець. У ці роки навчався у Першій гімназії (1902–10), на історико- філологічному факультеті Університету св. Володимира (1910–15). Ще в студентські роки розпочав наукову діяльність, брав участь у роботі історико-етнографічного гуртка під керівництвом М. Довнар-Запольського. З 1916 викладав історію в гімназіях Києва. Один з фундаторів Київського археологічного інституту 1917, його асистент з липня 1918, у 1920–21 – секретар президії, 1922 – 24 – заступник ученого секретаря. У 1920-х рр. викладав у Вищому інституті народної освіти ім. М. Драгоманова, на Прискорених педагогічних курсах, у Київському університеті – політехнікумі та в інших навчальних закладах. В 1919–26 одночасно заступник завідувача Музею війни і революції, в 1927, 1932–35 – науковий співробітник Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, 1933–34 викладав на Всеукраїнських музейних курсах. 1927–32 працював також секретарем Київської крайової інспектури охорони пам'яток історії та культури. В 1924–30 – позаштатний співробітник, член комісії Києва та Правобережної України Історичної секції ВУАН, 1923– 33 – член Софійської комісії ВУАН та Історично-літературного товариства ВУАК, 1917–30 – дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця, член президії, помічник секретаря, секретар товариства.

Безпідставно тричі заарештований 1927, 1933, 1935. У серпні 1935 засуджений на п'ять років позбавлення волі. Заслання відбував у табірному пункті Будукан у Сибіру. Після звільнення 1940 поселився у м. Таганрог, де працював науковим співробітником краєзнавчого музею. У вересні 1942 розстріляний гестапівцями за спробу врятувати музейні колекції. В. Базилевич – один з перших дослідників декабристського руху в Україні: «Декабристи на Київщині. 1825–1925», «Декабристи: Нариси», «Повстання декабристів на Україні» (усі – 1926), «Декабрист О. П. Юшневський. Спроба біографії» (1930). Велику увагу приділяв вивченню історії Києва, брав участь у підготовці ряду путівників по місту: «Київ» (1928), «Київ. Довідна книга» (1929), «Київ. Провідник» (1930) тощо.

1911 – 18 в секції № 1-в – Григорович- Барський Дмитро Миколайович (1872– 1958) – адвокат, політичний діяч. Голова Київської судової палати. Виступав захисником у справі М. Бейліса. Гласний Київської міської думи по Старокиївській дільниці, член Комітету Міської публічної бібліотеки, Київського товариства швидкої медичної допомоги. Голова Київського головного комітету Конституційно-демократичної партії (Партія народної свободи), член її ЦК. 1917 – товариш голови виконкому Ради об'єднаних громадських організацій. Висувався від Партії народної свободи до Всеросійських установчих зборів на виборах у листопаді 1917 (не обраний). З травня 1918, за Української Держави, в його квартирі щотижня відбувалися наради групи міністрів-кадетів: освіти – М. Василенка (з липня – президент Державного сенату), торгівлі – С. Гутника, фінансів – А. Ржепецького, за участю близького до них міністра ісповідань В. Зіньківського, проходили засідання Президії Киїського головного комітету партії, в яких брали участь також В. Вернадський, І. Демидов, О. Імшенецький, у травні–липні 1918 – голова ЦК партії П. Мілюков (проводив у Києві переговори з німецьким командуванням щодо фінансової підтримки антибільшовицького руху). У червні 1918 впродовж двох тижнів свого перебування у Києві проживав член ЦК партії В.Набоков. На еміграції Д. Григорович-Барський очолював російську секцію перекладів ООН.

У кін. 19 – на поч. 20 ст. мешкав у родинному будинку № 9 на цій вулиці (тепер № 15), у 1900-х рр. – на вул. Трьохсвятительській, 20 (тепер вул. Десятинна, 14).

1911–12 в секції 1-б – Дітеріхс Михайло Михайлович (1881–1941) – хірург, доктор медицини (з 1901), заслужений діяч науки РРФСР (з 1936). По закінченні санкт-петербурзької Військово-медичної академії (1897) працював у медичних закладах Двірцевого відомства, у 1907–09 – головний лікар одеської Касперівської громади сестер- жалібниць і приват-доцент Новоросійського університету в Одесі. З грудня 1909 – позаштатний ординатор Києво-Кирилівської лікарні, з жовтня 1910 – приват-доцент Київського університету, читав курс клінічної хірургії. 1911 отримав подяку від російського імператора за догляд за пораненим головою Ради міністрів П. Столипіним. Професор (з 1912), завідувач кафедри загальної хірургічної патології університету (з 1912). Досліджував проблеми лікування бугорчатки (туберкульоз), опіків, пухлин, післяопераційних свищів, суглобів, базедової хвороби тощо. По приїзді в Київ мешкав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 29; 1912 спорудив власний будинок на сучасній вул. М. Коцюбинського, 3.

В 1920-і рр. – 1935 (з перервами) у комунальній квартирі № 34 на першому поверсі будинку (колишня секція 1-а) – Донець Михайло Іванович (1883– 1941) – оперний і камерний співак (бас), театральний діяч, народний артист УСРР (з 1930). В 1913–22, 1927– 41 – соліст київської опери (з 1939 – Київський державний академічний театр опери та балету ім. Т. Шевченка). В 1922–23 працював у Житомирі, 1923 – 24 – у Харкові, 1924–26 – в Свердловську. Володів могутнім, широким за регістром і тембром голосом, а також драматичним талантом. Кожна його партія була втіленням високої акторської й вокальної майстерності, неповторного образу на сцені і мистецтва перевтілення. Створив велику галерею самобутніх образів, які увійшли в золотий фонд українського оперного мистецтва: Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Тарас Бульба, Виборний («Тарас Бульба», «Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Захар Беркут («Золотий обруч» Б. Лятошинського), Борис Годунов (однойменна опера М. Мусоргського), Іван Сусанін («Життя за царя» М. Глінки), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), Голова («Майська ніч» М. Римського-Корсакова), Мефістофель («Фауст» Ш. - Ф. Гуно), Даппертутто, Каппеліус, Ліндорф, Міракль («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха) та ін. Виступав в оперних театрах Харкова, Одеси, Львова, Дніпропетровська, Ленінграда тощо. На поч. 1930-х рр. разом з дружиною М. Донець-Тессейр здійснив великі концертні поїздки по Уралу, Сибіру, Далекому Сходу. У програмах концертів крім оперних арій були твори української, російської та західноєвропейської вокальної лірики, народні пісні. Був одним з найактивніших пропагандистів української музики. У роки Української революції доклав зусиль до організації української опери в Києві (разом з М. Микишею, М. Садовським, Я. Степовим), в 1920-х рр. – до українізації оперних театрів. З його ініціативи вперше в історії оперного театру 15 листопада 1918 відбулася прем'єра опери «Черевички» П. Чайковського українською мовою, де співак виконував партію Чуба. В 1934–35 навчальному році викладав сольний спів і акторську майстерність у Київській консерваторів. 1936 на першій Декаді української літератури та мистецтва у Москві з успіхом репрезентував національну культуру, виконав партії Карася («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Виборного («Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Бермяти («Снігуронька» М. Римського-Корсакова). Автор праць «Шлях українського актора. Спогади» (1936), «Монументальний оперний твір» (1937) та ін. У кін. 1930-х рр. мешкав з дружиною на Звіринці у пров. Церковному, 8 (будинок не зберігся). 2 липня 1941 заарештований «за антинародну, контрреволюційну націоналістичну діяльність» у стінах київської опери. Загинув за нез'ясованих обставин в ув'язненні в Києві. Реабілітований 1989. Іменем М. Донця названо одну з вулиць Києва.

В кін. 1910-х рр. – 1935 у цій же квартирі № 34 (з перервами) – Донець-Тессейр Марія Едуардівна (справж. – Де Тессейр; 1899–1974) – оперна співачка і вокальний педагог, народна артистка УРСР (з 1969). Дружина М. Донця. У 1915–22 і 1927–48 (з перервами) – солістка київської опери (1922–23 – в Житомирі, 1923–24 – в Харкові, 1924–1925 – в Свердловську). У репертуарі – партії лірико-колоратурного сопрано: Віолетта, Джільда («Травіата», «Ріголетто» Дж. Верді), Лялька («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха), Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Антоніда («Життя за царя» М. Глінки), Марильця, Панночка, Оксана («Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М. Лисенка) та ін. Разом з чоловіком гастролювала з концертами по Україні, Сибіру, Уралу, Далекому Сходу. На закінчення концертних програм подружжя часто виконувало дуетом українські народні пісні, романси. З 1935 поєднувала роботу в театрі з педагогічною діяльністю у Київській консерваторів (з 1953 – її професор). З цієї квартири переїхала з чоловіком у пров. Церковний, 8. Після війни мешкала на сучасній вул. Б. Хмельницького, 68.

У 1920-х – на поч. 1930-х рр. у квартирі № 3 секції № 1-а – Дяченко Дмитро Михайлович (1887–1942) – архітектор, чл.-кор. Академії архітектури СРСР (з 1935). Один із засновників і перший ректор Київського архітектурного інституту (1918–23), професор Української сільськогосподарської академії (1925–30). З 1932 – професор Київського художнього інституту. У 1925–30 за його проектами у стилі українського бароко збудовано комплекс Сільськогосподарського академічного містечка в Голосієві (за що був підданий критиці), 1928–30 – житловий будинок кооперативу «Науковий співробітник» на вул. Пушкінській, 7. 1931 вперше заарештований у Києві, згодом звільнений. З 1932 жив на вул. Пушкінській, 7.

В 1920-х рр. у квартирі № 7 – Крамаренко Лев Юрійович (1888–1942) – живописець. В 1922–24 – ректор Інституту пластичного мистецтва, реорганізованого 1924 у Київський художній інститут, його викладач до 1930. Брав участь у декоративному оздобленні Дитячого містечка ім. В. Леніна в Києві (1924), конференц-зали АН УСРР (1930). У станковому мистецтві працював у жанрах пейзажу, натюрморту, портрета тощо. З 1931 жив у Харкові.

У кін. 1910-х рр. в секції № 1-б – Крупнов Семен Герасимович – адвокат, кадет, член Київської міської управи. В роки революції – член Української Центральної Ради і Малої Ради від національних меншин (вийшов з УЦР після ухвалення 3-го Універсалу), гласний Київської міської думи. Висувався від Партії народної свободи до Всеросійських установчих зборів на виборах у листопаді 1917 (не обраний). В 1920–30-х рр. у квартирі № 39 секції № 1-а – Крупський Олексій Іванович (1875–1943) – вчений, лікар-гінеколог. Вихованець Юр'ївського (Тартуського) університету, з 1919 працював на медичному факультеті Київського університету, 1920 захистив докторську дисертацію. Професор, завідувач кафедри акушерства та гінекології № 1 Київського медичного інституту (1930–37). З 1935 впроваджував масове знеболювання пологів, основоположником якого був проф. О. Лур'є. Автор ряду підручників. У тому ж році колектив кафедральної клініки під його керівництвом випустив збірник «Знеболювання пологів». З 1938 працював у Воронежі.

1935–36 у квартирі № 34 – Петрусенко Оксана Андріївна (1900–40) – оперна і концертна співачка (сопрано), народна артистка УРСР (з 1939). В ці роки – солістка Київського державного академічного театру опери та балету. Партії: Оксана, Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Наталка («Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Купава («Снігуронька» М. Римського-Корсакова), Тетяна, Ліза («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського), Аїда (однойменна опера Дж. Верді), Тоска (однойменна опера Дж. Пуччіні) та ін. Майстер української вокальної школи, одна з найкращих виконавиць українських народних пісень і романсів. 1936 на першій Декаді української літератури і мистецтва у Москві репрезентувала національну музичну культуру. Брала участь у трьох виставах, затверджених для показу («Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», «Снігуронька»), виконувала українські народні пісні «Ой не світи, місяченьку», «Спать мені не хочеться», «Гандзя» та ін. Того ж року гастролювала по багатьох містах України і за її межами (Гомель, Житомир, Коростень, Курськ, Ленінград). З 1937 проживала на вул. Б. Хмельницького, 60. 1927–33 у квартирі № 4 на першому поверсі – Садовський Микола Карпович (справж. – Тобілевич; 1856– 1933) – актор, режисер, театральний діяч, письменник. Артист українських труп (1881–88), керівник власних труп (1888–05), директор і режисер театру Товариства «Руська бесіда» у Львові (1905–06), засновник (1906, разом з актрисою М. Заньковецькою) мандрівної трупи в Полтаві, яка 1907 стала першим українським стаціонарним театром у Києві (1907–20, містився у Троїцькому народному будинку на сучасній вул. Червоноармійській, 53) – Театром М. Садовського, його директор і головний режисер. Брат класика української драматургії Карпенка- Карого і корифея українського театру П. Саксаганського. 1920 емігрував, жив в Ужгороді, з 1932 – у Празі. 1926 повернувся в Київ, жив у цьому будинку на квартирі колишньої актриси свого театру В. Чаус.

У тодішній політичній ситуації не мав права на власний театр і виступав зі своїм репертуаром у різних театрах (1926–32), перебуваючи під пильним наглядом ДПУ. Знявся в головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» («Останній лоцман», 1929). Залишив спогади «Мої театральні згадки» (опубліковані в Харкові 1956). Помер 7 лютого 1933 у клініці М. Стражеска. Похований на Байковому цвинтарі. На честь митця названо вулицю та провулок у Києві.

В 1920-х рр. у квартирі № 9 секції № 1-б – Стороженко Григорій Дем'янович (1881–1937) – церковний діяч. Мав вищу економічну освіту. За Української Центральної Ради – статистик губернського земства, згодом завідувач відділу митного нагляду і статистики Міністерства торгівлі і промисловості. 1919 працював у «Дніпросоюзі». В листопаді того ж року виконував обов'язки директора департаменту внутрішніх справ Міністерства народного господарства. 27 листопада 1921 в Софійському соборі висвячений на єпископа УАПЦ. Духовний керівник Київської церковної округи. 15 жовтня 1922 заарештований у цьому приміщенні, перебував у ДПУ на вул. Катерининській (тепер вул. Липська), 14 (будинок не зберігся). З 1922 жив на вул. Рейтарській, 29, квартира № 1. Розстріляний 1937.

1915 – на поч. 1920-х рр. в секції № 1-в – Стороженко Микола Володимирович (1862–1942) – історик, педагог, громадський діяч. Директор Міністерської жіночої гімназії (1904– 20), одночасно Першої Київської гімназії (1909–15). Член київської Старої громади, Київського відділу Російського Воєнно-історичного товариства, товариства Червоного Хреста. Завідувач міської безкоштовної читальні ім. М. Гоголя. З 1893 співробітничав у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів при Київському університеті. Досліджував історію України, публікувався в «Университетских известиях», виданнях Археографічної комісії. На поч. 1920-х рр. співпрацював з ВУАН, опублікував кілька наукових розвідок у «Записках Історично-філологічного відділу ВУАН», зокрема присвячених П. Кулішу. Емігрував в Югославію. Раніше мешкав на сучасній вул. Пушкінській, 36, бульв. Т. Шевченка, 14.

На поч. 1920-х рр. – Хомичевський Микола Васильович (літ. псевд. – Борис Тен; 1897–1983) – поет, перекладач, хормейстер, церковний діяч. У цей час – протоієрей УАПЦ, з травня 1924 до 1926 – настоятель собору Святої Софії. У кін. 1920-х рр. жив на вул. Притисько-Микільській, 4/6. 1929 репресований.

1921–24 у квартирі № 6 секції № 1-а мешкав після переїзду з Харкова у Київ Шміт Федір Іванович (1877–1937) – мистецтвознавець, акад. ВУАН (з 1921), культурно-громадський діяч, педагог, голова музейної секції (з 1919) і заступник голови (з 1920) ВУКОПМИСу, член УНТ (з 1918) й багатьох інших вітчизняних і зарубіжних товариств. У період проживання в цьому будинку зробив значний внесок у розбудову пам'яткоохоронної і музейної справи, вищої освіти в Україні. З серпня 1921 – голова (й керуючий музейної секції) Археологічної комісії, з лютого 1922 – Археологічного комітету ВУАН (до 1924). Під його керівництвом зазначені інституції здійснювали значну роботу з організації та координації пам'яткоохоронних заходів у республіці, повернення в Україну історико-художніх реліквій з музеїв РСФРР, дослідження та збереження унікальних пам'яток світового значення – комплексу споруд Києво-Печерської лаври, Софійського собору та ін. З травня 1921 очолював Софійську комісію ВУАН. З ініціативи Ф. Шміта у березні 1922 розроблено проект звернення спільного зібрання ВУАН до урядових установ УСРР з метою запобігти вивезенню музейних і церковних цінностей за кордон у зв'язку з розпочатою у цей час кампанією із збирання валютних коштів на допомогу голодуючим. Брав активну участь у становленні українського музейництва: голова Комітету Музею мистецтв ВУАН ім. Б. та В. Ханенків (з жовтня 1921), директор створеного з його ініціативи Музею дитячої творчості при ВУАН (з лютого 1922), лаврського Музею культів та побуту (з червня 1923), музею при соборі Святої Софії (з кін. 1923). У 1923 за дорученням Укрголовпросвіти розробив структуру Соціального музею. Здійснював значну наукову і педагогічну діяльність. З серпня 1922 – керівник науково-дослідної кафедри мистецтвознавства ВУАН; з 1921 викладав в Архітектурному інституті, Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, інших навчальних закладах. У лютому 1922 обраний ректором Археологічного інституту. 1924 переїхав у м. Ленінград, де з грудня очолював Російський інститут історії мистецтв. Репресований 1937. Засуджений на страту. Реабілітований 1956.

Тепер – житловий будинок, частину приміщень займають туристичні агенції, аптека [1698].