Площа її садиби становила тоді 3860 кв. сажнів (1,76 га). 1884 тут розта­шовувались одноповерховий дерев'я­ний на мурованому підвальному по­версі будинок, два дерев'яні флігелі, каретні, стайні, оранжерея. За дарчою власником садиби став доктор медицини Л. Куцевол-Артемовський, який працював у хірургічній клініці Університету св. Володимира. 1900 він продав 510 кв. сажнів вільної від забу­дови землі доньці професора медицини В.Субботіна К. Шталь (вул. Левашовська, 10, тепер вул. Шовковична, 12). 1900 під наглядом арх. Е. Брадтмана розпочато спорудження цегляного дво­поверхового особняка, в якому було 20 кімнат, три ванні кімнати, електро­освітлення, телефон, водяне й пічне опалення. Двір пл. 30 кв. сажнів част­ково заасфальтували, в глибині розби­ли невеликий сад з фонтаном. На садибі споруджено гараж, стайню, цегляний флігель на три кімнати та дров'яні сараї. 1908 майно перейшло у власність цукропромисловця Ш. Ширмана, 1911 — київського купця 1-ї гіль­дії І. Гепнера. За нього, крім житлових приміщень, в особняку містилися кон­тора правління Могилянських та Осиповських цукрових заводів, а також контора Рибницького заводу. Власник мав велику книгозбірню єврейської літератури, яку 1919 було взято на облік. 1922 в особняку розмістились єврейські педагогічні курси Київсь­кої губнаросвіти. У 1930-х рр. буди­нок значно переплановано і надбу­довано.

Триповерховий, цегляний, у плані прямокутний. Фасад, який втратив первісне декоративне оздоблення, об­лицьовано сучасною керамічною плит­кою.

1929—36 в будинку містився Інститут єврейської культури ВУАН. Бере по­чаток від Жидівської (Гебраїстичної) комісії УАН, заснованої 1919, головою якої був акад. А. Кримський, керував історик І. Талант, та кафедри єврей­ської культури при ВУАН, організова­ної 1926, першим завідувачем якої був Н. Штіф. 1929 кафедру перетворено на Інститут єврейської культури при ВУАН, який одночасно підлягав і Наркомосу УСРР. Інститут розмістився в цьому будинку. До його програми було включено розробку питань: а) соціаль­но-економічного життя єврейських працюючих мас (індустріалізація, ко­лонізація тощо), б) єврейської мови (ідиш), в) літератури, г) історії, д) нав­чально-виховної роботи у загальному плані радянської педагогіки. Інститут мав шість секцій: історичну, філоло­гічну, етнографічну, літературну, соці­ально-економічну та педагогічну, Цент­ральний архів єврейської преси, Єв­рейську наукову бібліотеку (мала по­над 60 тис. томів, формування розпоча­ла Гебраїстична комісія), Музей єврей­ської сучасності, кабінети — педологіч­ний, діалектологічний, музичний. Велика увага надавалася складанню підручників мови й граматики ідиш, термінологічних словників, хоча ос­танні втратили значення після 1933, ко­ли були ліквідовані єврейські райони, ради, школи. Готувалися російсько - та українсько-єврейські словники. Літера­турна секція брала участь у складан­ні книжки «Шевченко», яку готував Інститут Тараса Шевченка. Вийшли публікації з історії євреїв в Україні, про творчість єврейських письменників.

Під час реорганізації ВУАН, яка супро­воджувалася репресіями і пересліду­ваннями за «націоналістичні збочен­ня», ІЄК 1936 ліквідовано, замість ньо­го створено Кабінет для вивчення єврейської радянської літератури, мови та фольклору (КабЄК) із секціями лінгвістичною, музичного фольклору, літературною (з 1940). Продовжив до­слідження, розпочаті своїм попередни­ком, зокрема мови зі складанням різ­них словників. Кабінет видавав науко­вий журнал «Афн шпрахфронт». До 1939 вийшли чотири номери. Це був останній науковий журнал мовою ідиш в СРСР. Його співробітники поєднува­ли наукову роботу з читанням лекцій на єврейському факультеті інституту театрального мистецтва, викладали мо­ву і літературу в єврейських школах міста. З початком Великої Вітчизняної війни частина співробітників пішла на фронт, частина перебувала в евакуації в Уфі. 1944 повернувся, після арешту в 1949 директора І. Співака КабЄК лікві­довано, більшість співробітників репре­совано. Майно кабінету було вивезено, частина книжок потрапила до ака­демічної бібліотеки (тепер — Націо­нальна бібліотека України ім. В. Вернадського НАНУ), картотеки загинули. Таким чином припинила існування остання сходознавча установа в УРСР. У цьому будинку працювали відомі діячі науки і культури.

1941, 1944—47 — Береговський Мойсей Якович (1892—1961) — фольк­лорист, співробітник кафедри єврей­ської культури ВУАН (з 1928).

В інституті очолював кабінет музично­го фольклору, в КабЄК — секцію му­зичного фольклору. Під час евакуації в Уфі брав участь у дослідженнях фольклору української діаспори в Башкирії і, передаючи свій багатий досвід, заклав основи наукової фольклористи­ки башкирців. Після повернення в Київ організував експедиції в місця недав­ніх гетто і встиг записати пісні, народ­жені там.

1934 опублікував перший том багато­томної антології «Єврейський музич­ний фольклор», 1937 — збірник єврей­ських народних пісень. Водночас до­сліджував історію єврейського народ­ного театру.

1948 звільнений з роботи в КабЄК і консерваторії, 1949 заарештований, засуджений на 10 років виправно-тру­дових таборів. 1956 реабілітований. 1929—34 — Ліберберг Йосип Ізраїльович (1897—1938) — історик, мовозна­вець, чл-кор. ВУАН (з 1934), голова обл­виконкому Єврейської автономної об­ласті. Репресований, розстріляний. Перший директор інституту, одночасно керував історичною секцією. Наукові праці в галузі економічної і соціальної історії Західної Європи.

41, 1944—49 — Співак Ілля Гри­горович (Ель Гершкович; 1890—1950), мовознавець, професор Одеського (1927—30) і Київського (1930—32) ІНО. Репресований 1949, загинув в ув'яз­ненні.

Працював науковим співробітником лінгвістичного відділу інституту, з 1936 директор і завідувач лінгвістичної секції КабЄКу.

Продовжив збирання рідкісних видань і  архівів, заснував журнал «Афн шпрах­фронт», докладав зусиль до відроджен­ня інституту.

Досліджував питання загального мо­вознавства, лексикології, лексикографії, культури мови, термінології, істо­рію єврейської літературної мови та ін.

1931 — Штіф Нахум (Наум Іонович; 1879—1933) — філолог, дослідник мови ідиш, лінгвіст, літературозна­вець, перекладач, редактор, громад­ський діяч, засновник Єврейського дослідного інституту з центром у Вільні (1925).

Працював на кафедрі єврейської куль­тури від часу її заснування, розробляв її концепцію, плани, структуру, був ініціатором перетворення її на інсти­тут. В інституті завідував лінгвістичним відділом, редактор журналу «Ді ідише шпрах» («Еврейська мова») на ідиш, який виходив 1927—30. У 1931 став жертвою «чисток», як націоналістич­ний елемент був звільнений з усіх посад.

Розробляв історію і теоретичні питання мови ідиш.

У КабЄК також працювали поет і літе­ратурознавець А. Веледницький, літе­ратурознавець Н. Ойслендер та інші науковці.

Цей будинок і № 14 передано Інституту історії партії і Жовтневої ре­волюції на Україні при ЦК КП(б)У, що пізніше змінював назви. Містився тут до 1991 — року заборони КПУ.

Тепер у будинку містяться Інститут соціології НАН України.