Високий мур з художньої роботи кованими ґратами на цегляних пілонах огороджує ділянку з боку вул. П. Орлика.
З 1830-х рр. садиба належала генералові П. Константиновичу — кадровому військовому, учаснику багатьох воєнних походів російської армії, який відзначився 1812 під Смоленськом та у битві при Бородіно. З 1836 — командир Київського артилерійського гарнізону, з 1848 — генерал-майор. 1850 майно успадкувала його вдова В. Константинович. 1862 після її смерті спадкоємці поділили садибу за роздільним актом. Частинами володіли дружина статського радника Г. Вернадська, дружина генерал-майора Є. Нейолова і дружина колезького асесора О. Кравченко (всі дочки П. Константиновича). 1870— 74 усі частини великої садиби скупила баронеса С. Ікскюль-Гільденбанд, яка належала до естляндського роду. На ділянці пл. 612 кв. сажнів (0,28 га) був сад пл. 200 кв. сажнів, що виходив на межу з вулицею. 1881—83 в садибі побудовано дерев'яні одноповерховий будинок і флігель, у проектуванні та зведенні яких брали участь архітектори Геккер та В. Ніколаєв. Після смерті баронеси (1897) вся садиба 1898 перейшла у власність її сина — барона Ікскюль-Гільденбанда. У квітні 1899 він продав наріжну частину садиби пл. 321 кв. сажень з одноповерховим дерев'яним будинком підприємцю, управителю контори Київського державного банку С. Могилевцеву, а на решті садиби пл. 291 кв. сажень спорудив прибутковий будинок (тепер вул. Шовковична, 19). На замовлення Могилевцева збудовано за участю арх. В. Ніколаєва особняк — один з найдорожчих у місті. В'їзд у садибу влаштовано з вул. Шовковичної (тепер старі ворота втрачено).
будинок реконструйовано за проектом арх. П. Альошина. Стіни і стелі оформлено шпалерами високої якості, облицьовано полив'яними кахлями з ретельним добором рисунка, виконано художнє мастиково-альфрейне оздоблення на стінах і стелях по ліпленню із застосуванням натуральних фарб, бронзи, золота та срібла. 1987—88 будинок капітально відремонтовано за участю Інституту «Укрпроектреставрація». Під час реставрації виявлено первісний живопис у стилі модерн в одній з кімнат другого поверху.

До 1934 будинок зберігав житлове призначення, потім його передано у відомство НКВС, 1948 — Управлінню справами Ради Міністрів УРСР. Перед війною тут містилося Всесоюзне товариство культурних зв'язків із закордоном.

1980 використовувався як Палац одруження.
Двоповерховий з підвалом і мезоніном, цегляний, тинькований, у плані наближений до Г-подібного. З подвір'я на другий поверх ведуть дерев'яні сходи. Система планування змішана: частина приміщень, згрупованих навколо центрального розподільного вестибуля, має анфіладне планування, частина — коридорне.
Вирішений у стилізованих формах ренесансної палацової архітектури. Вирізняється пластичною виразністю фасадів за рахунок об'ємного рустування (на першому поверсі з фактурною обробкою) і включення великих горельєфних деталей. Чоловий і бічний фасади мають симетричну побудову. Центральні осі виділено порталами. На чоловому фасаді вхід фланковано півколонами тосканського ордера на п'єдесталах та завершено лучковим фронтоном з геральдичною композицією у тимпані. Вікна першого поверху акцентовано волютами на замкових каменях, бічні півциркульні вікна другого поверху з пілястрами коринфського ордера в імпостах містять у замкових каменях кадуцеї — алегоричні жезли античного бога торгівлі Меркурія. Символіка відповідала роду занять господаря — купця, удостоєного високого чину п'ятого класу, статського радника, «поза правил, за видатну діяльність на користь народної освіти». Центральні вікна другого поверху оформлено рус-тованими архівольтами, в антревольтах вміщено барельєфи з лев'ячими маска- ронами та гірляндами, у підвіконнях — масивні валики. Темного тону цегляно - червоний колір, в який тиньковано стіни, став підставою для його назви — «шоколадний будинок».
Архітектурне оформлення інтер'єрів виконано в різних історичних стилях: готичному (їдальня), мавританському, бароковому (кабінет), російському та стилі модерн (вітальня). Художню цінність являють різьблені дерев'яні дверні та віконні рами, панелі, карнизи для штор, лита віконна фурнітура, вітражі, світильники, кахельні груби.
Велику парадну залу на другому поверсі прикрашено ліпленням з елементами скульптури. У декорі приміщень будинку широко використано дерево: стіни однієї з кімнат оформлено різьб-леними дубовими панелями, стелі — дерев'яними кесонами.
Залу № 4 в північно-східній частині будівлі прикрашено розписами у стилі модерн. Форма наріжного приміщення пл. 24,7 кв. м наближена до квадрата. Під дванадцятьма пізнішими нашаруваннями відкрито унікальний живопис межі 19—20 ст., 60 відсотків якого є ав-торським. Шість аркових вікон (три — на північній, три — на східній стінах), прикрашено вітражами, двостулкове заповнення двох вхідних отворів (у південній та західній стінах) — геральдичним орнаментальним розписом. Тиньковані стіни й стелю розписано олійними фарбами у характерній для модерну графічній манері. Падугу оздоблює ліплений позолочений фриз. Стеля з трьох сторін (за винятком східної) обрамована широкою смугою рослинного орнаменту. Аналогічні плавно вигнуті смуги ділять її на три нерівні сектори довільної форми. Найбільший сектор у південно-східному куті обіймає дві третини стелі. На його основному сіро-зеленому тлі ритмічно повторюється зображення дрібних блідо-блакитних квітів, що нагадують волошки; у центрі сектора — жовто-брунатний метелик. Плавному вигину діагонально спрямованої смуги вторує гірлянда з блідо-блакитних, досить великих квітів, що нагадують льон. Початок та кінець гірлянди підкреслено в'юнким листям сіро-зеленого кольору. У південно-східному куті вміщено дві гілки блідо-рожевих лілей (символ чистоти й цнотливості) з химерно переплетеним листям і стеблами притлумлено- зеленого кольору. У північному куті стелі зображено декоративні квіти темно-вишневого кольору, які нагадують айстри. Східну частину стелі повністю займає улюблене зображення стилю модерн — павич (символ краси) з напіврозпущеним пишним хвостом. На оливкового кольору оперенні, що відтінено бронзою, — синьо-блакитні зображення «павичевого ока» з брунатним контуром. Шия та груди у птаха блакитні, їхній вишуканий вигин підкреслює блідо-бузкова півсфера, яку заповнює розсип біло-бузкових суцвіть. Сектор, що прилягає до північної стіни, має блакитне тло з розкиданими по ньому перлинно-сіруватими шестикутними зірками, які густішають до центру плафона. На їхньому тлі у круглому медальйоні — зображення жіночої голівки з білявим розпущеним волоссям у пишному вінку з білих лілей. Вигадливо переплетені жмути густого волосся струменями спадають по плечах казкової діви. Вони, неначе стеблини невідомих рослин, стікають донизу за межі медальйона, вторуючи переплетеному листю сусіднього зображення. Невеликий сектор, що прилягає до західної стіни, — з ліловим тлом. Три сіро-бузкові квітки, розташовані симетрично, нагадують айстри. Вони оточені листям — символом вічного життя — та бутонами. Падуга стелі являє собою ліплений орнамент з рослинно- геральдичними елементами, об'єднаними стрічками, в якому чергуються два різновиди букетів: перший — з квіток та бутонів, що нагадують мак (символ сп'яніння і марень), другий — з квітів та бутонів лілей. Ліплений орнаментальний фриз позолочено.
Південна та західна стіни найбільш насичені розписом, який майже дзеркально повторюється. Композиційними центрами розпису цих стін є пофарбовані у блідо-рожеві тони двері, фільонки яких прикрашено вишуканим візерунком із стилізованих стебел і квітів маку в пастельних тонах. Темно-вишнева різновисока «хвиля» (10—30 см), що йде по периметру стін, опускаючись та піднімаючись, неначе огортає отвір дверей, зорово його розширюючи. Темно-вишневе тло підкреслює абрис дверей, вгорі — у вигляді овалу. Над дверима розміщено картуш, на фісташковому тлі якого зображено дві тісно переплетені квітки, що нагадують ромашки, в оточенні стрічок темно-зеленого кольору. Трохи нижче від картуша зображено дві симетричні золотаві квітки, які також нагадують ромашки. Стіну навколо дверей прикрашає симетрична композиція з гірлянд темно-вишневих та бузково-сірих маків, а також великих сіро-блакитних орхідей, що підносяться на пружних стеблах. Переплетені лінії стебел орхідей та маків, а також подвійний контур (світло-коричневий і бронзовий), що обтікає всі зображення, сприяють органічному компонуванню прямокутного дверного отвору до за-гального оздоблення зали. Мотив гірлянди маків виникає ще раз біля віконних прорізів північної та східної стін, пофарбованих у сіро-зелене тло і доповнюючи загальну композицію. Розписи зали — рідкісний зразок монументального живопису у стилі модерн у житловій архітектурі України. Будинок — визначна пам'ятка доби історизму.
Власник особняка Могилевцев Семен Семенович (1846—1917) — київський купець 1-ї гільдії, доброчинник, громадський діяч. Походив із родини брянських лісопромисловців, закінчив Новгород-Сіверську гімназію, вчився на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, але повний курс не пройшов. 1876 він переїхав до Києва, де продовжив лісоторговельну справу. Спорудив на березі Дніпра, на розі вулиць Набережно-Хрещатицької та Турівської перший у Києві паровий тартак-лісопильню, де перероблялася деревина, що надходила лісосплавом з верхів'їв Прип'яті, Дніпра, Десни, з лісів Волині, Білорусі, Орловщини. Тут її переробляли на пиломатеріал, що постачався на будови міста. Широко по-ставлена справа давала значні прибутки, а С. Могилевцев, не обтяжений власною родиною, був щедрим благодійником. Він був членом Київського сирітського суду (з 1880), гласним Міської думи (1883—94), директором - скарбником міського кредитного товариства (1886—96), головою Київського біржового комітету, головою ради старшин Київського купецького зі-брання, старостою домової церкви св. Миколи у будинку генерал-губернатора. Очолював численні комітети й комісії зі спорудження різних громадських закладів. Цікавився історією, мистецтвом, мав гарну книгозбірню з мистецтва, колекцію картин, був почесним попечителем Київського художнього училища, скарбничим міського Товариства шанувальників старовини й мистецтв. 1909 подарував Міському музею майже 200 предметів, знайдених під час археологічних розкопок. 1910 коштом С. Могилевцева побудовано лікарню на 40 ліжок, якій надали ім'я Є. Трепової, дружини генерал-губернатора, яка традиційно опікувала благодійне товариство. На обладнання нової лікарні (на розі сучасних вулиць Червоноармійської та Лабораторної) пожертвував 3 тис. крб. З початком 1-ї світової війни там розташувався шпиталь Червоного Хреста при Київській біржі, яким три роки відав С. Мо-гилевцев. Найголовнішим його внеском у розбудову Києва стало спорудження 1911 власним коштом (500 тис. крб.) Педагогічного музею на вул. Володимирській, 57.
С. Могилевцев помер вдома, заповівши майно численним племінникам, похований у Брянську, на цвинтарі Петропавлівського монастиря, біля рідних.
У будинку проживали відомі діячі науки, громадсько-політичного і державного життя.
У кін. 1920-х рр. — Гермайзе Осип Юрійович (Йосип Георгійович; 1892— 1958) — історик, археограф, педагог, громадський діяч. Випускник історико- філологічного факультету Університету св. Володимира (1916, учень М. Довнар- Запольського). В період проживання в цьому будинку викладав у вищих школах Києва загальні та спеціальні курси історії України, історію революційних рухів. Активно працював в установах ВУАН. Секретар, член постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі (1919—29). Один із провідних науковців Історичних установ ВУАН під керівництвом М. Грушевського. Обіймав посаду секретаря президії Історичної секції ВУАН (з 1924), член комісій порайонного дослідження Лівобережної України та української історіографії при ній, керівник археографічної комісії (1924—29). Очолював бібліографічний комітет редколегії журналу «Україна», робочу комісію з вивчення київського некрополя, створену з ініціативи М. Грушевського у складі ко-місії старого Києва Історичної секції. З утворенням науково-дослідної кафедри історії України затверджений керівником секції методології та соціологічного обґрунтування історії історичного відділу (1924—29). Під його опікою готували промоційні праці одинадцять аспірантів кафедри. 1926—29 очолював секцію історії України науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму при ВУАН.
Заарештований 1929 у справі «СВУ». В травні 1930 засуджений на п'ять років таборів і поразку в правах на два роки. Покарання відбував у Ярославському політізоляторі на Соловках. З 1934 перебував в адміністративному засланні в Саратові, де 8 грудня 1937 повторно засуджений на десять років позбавлення волі. 1944 отримав новий вирок — десять років ув'язнення. Помер у в'язниці.
Автор бл. 40 наукових праць з історіографії, історії громадських і революційних рухів в Україні, краєзнавства, історії літератури, науки. Підготував та видав документи до історії українського руху за часів 1-ї світової війни. Низка праць присвячена діяльності В. Антоновича, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Дурдуківського, М. Костомарова, Т. Шевченка, Д. Яворницького. Серед києвознавчих праць: «Шевченківська демонстрація в Київі 1914: По матеріалах архіву Київського Губернського Жандармського Управління» (1924), «З революційної минувшини Київа: Конференція Українського студентства в Київі в 1911» (1926), «Праця Київського Українського Наукового Товариства на тлі наукового життя Наддніпрянської України» (1929) та ін.
1917—18 — Кістяківський Ігор Олександрович (1876—1941) — вчений-правознавець, громадський діяч, міністр внутрішніх справ Української Держави. Син відомого українського вченого і громадського діяча О. Кістяківського. Закінчив юридичний факультет Уні-верситету св. Володимира (1897), студіював цивільне і римське право в університетах Німеччини. Деякий час викладав у Київському університеті римське право, 1903 переїхав до Москви, де займався адвокатською практикою, викладав у Московському університеті та Комерційному інституті. 1910 залишив університет на знак протесту проти чиновницького втручання в автономні права вузу. Під впливом ідей М. Драгоманова, які широко пропагував його брат — відомий філософ Б. Кістяківський, зацікавився українським національним рухом, матеріально підтримував видання журналу «Украинская жизнь». 1917 вернувся до Києва. У травні 1918 призначений на посаду державного секретаря, в липні — міністра внутрішніх справ в уряді Ф. Лизогуба. Член партії кадетів. Дотримувався помірковано-консервативного курсу. Входив до групи міністрів Української Держави, що підтримувала національний курс в його діяльності. Заступник голови Української делегації на переговорах з РСФРР (23 травня — 7 жовтня 1918). З липня 1918 — сенатор. Помер у Парижі.
1934 у квартирі № 6 — Макаренко Микола Омелянович (1877—1938) — археолог та музеєзнавець. Ці роки були трагічними в його долі. Відомий учений був не згодний з адміністративно- партійним керівництвом ВУАН, 1929 вийшов зі складу Всеукраїнського археологічного комітету, Софійської комісії та інших установ ВУАН. Брав участь в археологічних розкопках у Приазов'ї, довів, що Маріупольський могильник — пам'ятка світового значення. Після повернення 1932 до Києва призначений керівником сектора рабо-власницького суспільства при секції історії матеріальної культури ВУАКу.
Включений до складу комісії з демонтажу мозаїк та фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря. Був єдиним членом комісії, який не підписав акт про знищення давньоруської пам'ятки та виступив проти будівництва Урядової площі в Києві, яке загрожувало загибелі іншої давньоруської пам'ятки — собору Святої Софії. Це спричинило перший арешт у квітні 1934. Ученого вислали на три роки до Казані, де він працював викладачем художнього технікуму та консультантом історичного музею. 24 квітня 1936 заарештований вдруге, засла-ний у табір. 4 січня 1938 розстріляний у Новосибірську. 1960 реабілітований.
Кілька місяців — Раковський Христіан Георгійович (справж. — Станчев Кристю; 1873—1941) — діяч болгарського, румунського, російського соціал-демократичного руху, державний діяч України. Народився у м. Костел (Болгарія). Лікар за фахом. У січні—березні 1918 — голова Верховної автономної колегії по боротьбі з контрреволюцією в Україні, Румунії, член Румчероду. У травні—жовтні 1918 голова делегації РСФРР на переговорах з Українською Державою. 1919—23 нарком іноземних справ, голова Раднаркому УСРР. З 1923 — повпред СРСР у Великобританії, заступник наркома закордонних справ СРСР. Заарештований 1937. Засуджений у справі «антирадянського правотроцькістського руху» в березні 1938. Розстріляний в Орловській тюрмі 1941. Реабілітований 1988.
1929—30 — Яворський Матвій Іванович (1884—1937) — історик, акад. ВУАН (з 1929). Один із перших українських істориків-марксистів, опонент наукової школи М. Грушевського. Випускник юридичного факультету Львівського університету (1910). З 1922 працював в Українському інституті марксизму-ленінізму в Харкові, одночасно заступник, 1926—29 — в. о. голови Укрнауки при Наркомосі УСРР. Заарештований у березні 1931 у справі «Українського національного центру», засуджений на шість років ув'язнення. Розстріляний на Соловках у листопаді 1937. Реабілітований 1989. Автор багатьох наукових праць, присвячених історії України, суспільно- політичних рухів, питанням історії філософії, марксистської методології історії, перших в українській історіографії марксистських підручників з історії України тощо.
Тепер будинок перебуває на реставрації.