За рішенням Київської губернської бу­дівельної та дорожньої комісії від 16 липня 1843, незабудовану ділянку пл. 930 кв. сажнів надано чиновнику І. Петрову. За тогочасними правилами, власник зобов'язувався звести двопо­верховий будинок з флігелем за два ро­ки. Тим самим днем датований проект забудови садиби, складений київським губернським арх. І. Кедріним і надісла­ний для затвердження у Санкт-Петер­бург. Проект було відхилено і замінено іншим. Начорно цегляний двоповерхо­вий будинок і житловий флігель за зразковими проектами споруджено впродовж двох будівельних сезонів - 1844—45. Обидва — на червоній лінії забудови, флігель (зруйнований на поч. 1950-х рр.) — на місці сучасного будин­ку № 10. У будинку було 14 невеликих кімнат, по сім на кожному поверсі, у флігелі — три кімнати. Родина І. Пет­рова здавала приміщення в найм. З 1846 будинок використовувався козелецьким купцем 3-ї гільдії Д. Водоп'яновим як готель, пізніше його орен­дувало правління київського Універси­тету св. Володимира для помешкання незаможних студентів.

Після смерті власника садибою во­лоділа з 1850 його дружина С. Петрова. За її заповітом 1853, все майно перей­шло в однакових частинах чотирьом дітям небіжчиці: синам Павлу і Михай­лу та дочкам — Любові й Надії Петро­вим. Після смерті Михайла і Любові (за чоловіком Краснопольської), поручик П. Петров 1858 відмовився від спадщи­ни на користь сестри Надії (за чо­ловіком Степанової). 1867 Н. Степано­ва продала садибу статському раднику І. Шпаковському. За його заповітом 1870, ділянка перейшла до спадкоємців. 1887 дочки І. Шпаковського — дружи­на підполковника (пізніше — полковника) Г. Матковська та дружина ко­лезького радника К. Гвоздик — роз­ділили майно. Сучасні прибудинкові ділянки на вул. Пушкінській, 24 та бульв. Т. Шевченка, 10 стали власністю К. Гвоздик. Частина садиби на розі бульв. Т. Шевченка та вул. Пушкінської (сучасний № 8/26), перейшла до Г. Матковської.

19 листопада 1897 наріжну садибу № 8/26 придбав Н. Терещенко, який раніше скупив сусідні ділянки на бульв. Т. Шевченка (№ 12 — 1875 у князя П. Демидова Сан-Донато і № 10 - 1897 у К. Гвоздик). Будинок № 12 використовували як особняк, де про­живала родина Н. Терещенка і зберіга­лася мистецька колекція, будинок № 8 - як конторські приміщення. Частину кімнат здавали у найм.

За заповітом Н. Терещенка, ця садиба мала перейти до старшого сина І. Тере­щенка, який помер 1903 через три тижні після батька. Спадкоємцями ста­ли його дружина Єлизавета Михай­лівна і діти — Михайло, Никола, Пела­гея та Єлизавета. Фактично справами керував старший син М. Терещенко. Садиба належала Терещенкам до по­чатку визвольних змагань і наступної націоналізації приватної забудови.

У 1920—30-х рр. призначення будинку не раз змінювалося, тут містилися один з підрозділів Київського міського від­ділу ДПУ, з 1925 — установи Київсько­го губздрава, санітарно-педагогічний інститут, Всеукраїнський державний інститут гігієни виховання, інститут патології та гігієни праці, з 1937 — Управління в справах мистецтв. Під час тимчасової окупації Києва будинок використовувало відомство А. Розенберга. Після війни в будинку працюва­ли Український науково-дослідний са­нітарно-хімічний інститут «УНДСХІ» МОЗ УРСР, лікувально-оздоровче об'­єднання Управління справами РМ УРСР.

1990 усю садибу передано центрально­му апарату Державного комітету по на­гляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду (Держгіртехнагляд УРСР), 1993 — його правонаступнику — Державному комі­тету по нагляду за охороною праці. 1994 він одержав дозвіл на рекон­струкцію будинку. Проект прибудови з боку вул. Пушкінської розробило ВАТ «Кивпроект» (1995). Наступний варіант ескізного проекту з двома при­будовами — з вул. Пушкінської та бульв. Т. Шевченка розроблено фір­мою «Київархпроект» (1996). Призна­чення будинку — Головний обчислю­вальний центр.

Після реалізації проекту первісний дво­поверховий об'єм, від якого залишили­ся лише фасадні стіни, надбудовано ве­ликим різноповерховим об'ємом, внас­лідок чого він втратив архітектурну цінність. Збережено елементи декору чолових фасадів у формах пізнього класицизму. Поверхню фасадних стін оброблено прямокутними рустами, антревольти вікон другого поверху — імі­тованим у тиньку т. зв. діамантовим муруванням. Фасад членують карнизні міжповерхові та підвіконні гурти. Пря­мокутні вікна першого поверху обля­мовано профільованими лиштвами, пів­циркульні прорізи другого — архі­вольтами із замковими каменями.

1917, з початком Української револю­ції, будинок був реквізований Україн­ською Центральною Радою.

У кін. 1917 — на поч. 1918 в будинку містився Український генеральний вій­ськовий штаб (УГВШ) — орган управ­ління Армією УНР, створений у листо­паді 1917. Мав відділи: організаційний, зв'язку, артилерійський, постачання, військового шкільництва, загальний. До основних функцій штабу входило: організація війська і підготовка війсь­кових резервів (оперативне керівниц­тво військами на фронті здійснював штаб Армії УНР). УГВШ підпорядкову­вався Генеральному секретарству вій­ськових справ, з січня 1918 — Міністерству військових справ на чолі з С. Петлюрою, пізніше — М. Поршем.

У листопаді 1917 — лютому 1918 на­чальником штабу був Бобровський Бо­рис Павлович (1868—1918) — військо­вий, генерал-поручик Армії УНР. 1917 був начальником Двінського військово­го округу Південно-Західного фронту, організував Українську військову гро­маду у Двінську (тепер — м. Даугав­пілс, Латвія). Як начальник штабу брав участь у розробці проекту організації Армії УНР, розробці відповідних за­конів, одностроїв, військових відзнак. Розробив проекти формування Київ­ського, Харківського та Одеського вій­ськових округів. У лютому 1918, під час захоплення Києва більшовицькими військами під командуванням М. Муравйова, потрапив у полон, розстріляний.

Його змінив на цій посаді Сливинський Олександр Володимирович (1886— 1956) — військовий, громадський діяч, підполковник російської армії, офіцер штабу командувача Румунського фронту (1917). У 1917 брав участь в украї­нізації російських військових частин, делегат І і ІІ Всеукраїнських військових з'їздів, член Українського військового генерального комітету й Української Центральної Ради. З грудня 1917 — за­ступник начальника Українського гене­рального військового штабу.

Очолював генеральний штаб і за Україн­ської Держави (містився на вул. Бан­ковій, 11). Емігрував.

УГШВ займав 22 кімнати на першому - другому поверхах будинку, а також 15 кімнат на першому — другому по­верхах будинку № 10 (не зберігся).

1941, під час німецької окупації, у цьо­му будинку містився відділ культури і мистецтва Міської управи Києва, пер­шим керівником якого був Кавалерідзе Іван Петрович (1887—1978) — скульп­тор, кінорежисер, драматург, народний артист УРСР (з 1969).

Тепер — офісний будинок [2009].