У серед. 19 ст. садиба належала по­дружжю А. та Л. Горецьким, киянам польського походження. 1858 на про­хання власників складено план земель­ної ділянки пл. 900 кв. сажнів (0,41 га), який зафіксував на ній два одноповер­хові дерев'яні будинки на межі з вули­цею та сад за ними. 1874 Л. Горецький подав до Міської управи прохання про дозвіл збудувати двоповерховий особняк-флігель та цегляну службову спо­руду. Автор проекту й відповідальний за будівництво — арх. О. Шіле. Садиба належала Горецьким бл. 40 років. Після смерті власників нерухомість пере­йшла у спадок старшому синові, ліка­рю Л. Горецькому, який у квітні 1896 продав її Г. Богрову. У цьому ж році но­вий власник садиби провів будівельні роботи. За проектом техніка-будівельника М. Клуга зроблено цегляну двопо­верхову прибудову до особняка-флігеля. 1899—1901 Г. Богров за проектом арх. Й. Зекцера на червоній лінії забу­дови бульвару на місці старих споруд звів шестиповерховий прибутковий бу­динок з високою аркою проїзду у двір, у саду пл. 400 кв. сажнів влаштував фонтан. 7 червня 1913 садибу Г. Богрова придбав австрійський підданий К. Баксант.

На поч. 20 ст. у прибутковому будинку розташовувалося Товариство міських залізниць, приватна лікарня фізичних методів лікування лікаря О. Лур'є (у квартирі з дев'яти кімнат на першо­му поверсі), Польське медичне товари­ство, у підвалі — великий магазин; у флігелі — приватна хірургічна й тера­певтична лікарня з амбулаторією, пере­ведена 1915 у спеціально споруджений будинок на вул. Пушкінській, 22-а.

1913—14 приміщення садиби наймало Акціонерне товариство Південно-ро­сійських порохових заводів та ін.

У січні 1918 під час артилерійського обстрілу Києва більшовиками згоріли дерев'яні конструкції прибуткового бу­динку, пошкоджено внутрішні та зовнішні стіни. Зазнали ушкоджень й інші будівлі садиби.

За даними фінансового відділу Міської управи за лютий—листопад 1918 в особняку-флігелі всі одинадцять кімнат другого поверху займало польське культурно-просвітницьке товариство «Польська мацеж» («Польська мати»), кімнати першого поверху — Товарист­во Червоного Хреста, підвальні примі­щення були житлові.

Після націоналізації будинки передано у комунальну власність міста.

О с о б н я к - ф л і г е л ь, 1874, 1896. У дворі, у другому ряді забудови ділян­ки. На обох поверхах первісного об'єму, сполучуваних дерев'яними схо­дами, було по сім кімнат, по два перед­покої та по одній кімнаті для прислуги. У підвалі містилися кухня, пральня, дров'яник, льох, комора і три житлові кімнати. Після 1896 у ньому було 22 кімнати з двома передпокоями, паркет­ною підлогою, ліпленням у оформленні стель та карнизів. Внаслідок ремонту приміщень оригінальне оздоблення інтер'єрів втрачене.

Двоповерховий з підвалом та горищем, цегляний, у плані Г-подібний. Плану­вання — коридорно-секційне. Пере­криття наземних поверхів пласкі. Дах двосхилий.

Фасади оформлено в стилістиці істо­ризму з використанням елементів кла­сицизму. Композиція чолового фасаду асиметрична. Головну вісь виявлено вузьким ризалітом первісно централь­ної сходової клітки. Півциркульний отвір входу фланковано лопатками, що підтримують профільований сандрик з картушем. Над входом півциркульне вікно другого поверху обрамлено ши­рокою лиштвою і сандриком складної форми, увінчаним трикутним щипцем. Рядові вікна першого поверху — з клинчастими перемичками, другого — з лучковими, завершені спрощеними сандриками. Підвіконні фільонки при­крашено поребриком.

П р и б у т к о в и й б у д и н о к, 1901. На червоній лінії забудови бульвару. Первісно у підвальному по­версі було три квартири й один мага­зин; на першому розміщувався гідропа­тичний заклад на дев'ять кімнат, окрема ванна зала; починаючи з другого по­верху — прибуткові дев'яти- і семикімнатні квартири (по дві квартири на поверсі). Їх оздоблення включало по­ліхромні ліплені плафони парадних при­міщень, гурти, карнизи. Будинок було обладнано пасажирським і двома ван­тажними ліфтами, системами водяного опалення та електричного освітлення. П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані П-подібний, односекційний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням при­міщень. На центральній поперечній осі — вестибуль та двомаршові парадні сходи з тильного боку. Дві чорні схо­дові клітки винесено у прилеглі до брандмауерів дворові об'єми. Пере­криття пласкі. Дах двосхилий, покрівля бляшана.

Оформлений в цегляному стилі на ос­нові ренесансних стилізацій. Компо­зиція довгого чолового фасаду симет­рична, триосьова, сформована цент­ральною тридільною та двовіконними фланговими розкріповками, розділени­ми площинами на шість віконних осей з вертикальним рядом балконів посере­дині. Розкріповки акцентовано склад­ними вінцевими аттиками з дугопо­дібним (у центрі) щипцем та трикутни­ми бічними фронтонами, в які вписано круглі слухові віконця. Центральна розкріповка з отвором головного входу має додатково півциркульні арки над вікнами верхнього поверху — вища у центральному та дві нижчі у бічних пряслах. По горизонталі фасад члено­вано профільованими гуртами над пер­шим—третім поверхами. Важливе зна­чення має форма віконних прорізів — переважно прямокутна, на другому та п'ятому поверхах центральної розкрі­повки — півциркульна. Вісь півцир­кульного отвору головного входу під­креслена смугою здвоєних вікон у центральному пряслі. Головний вхід оформлено спрощеним арковим порта­лом, широкий зубчастий архівольт яко­го спирається на рустовані модифі­ковані пілястри. Прямокутні рядові віконні прорізи першого—четвертого поверхів з клинчастими перемичками акцентовано замковими каменями, поличками та сандриками, віконний ряд п'ятого поверху оформлено у вигляді аркади, утвореної профільова­ними архівольтами, що спираються на простінки. Підвіконні фільонки запов­нено цегляним декоративним муру­ванням. Площину стіни на рівні друго­го поверху оброблено під стрічковий руст. Простінки четвертого поверху оз­доблено лопатками, декорованими гео­метричними накладками. Стіну завер­шує профільований карниз, підкресле­ний цегляним аркатурним поясом. Роз­ташований у центрі правого крила пря­мокутний отвір проїзду перекривають металеві ковані ґрати ажурного рисун­ка. Цоколь облицьовано гранітними плитами сірого кольору.

На спрощено оформленому дворовому фасаді позначено дату спорудження будинку. Стіни розчленовано лопатка­ми. На вузьких бічних ризалітах сходо­вих кліток марші виявлено міжповер­ховими діагоналями профільованих гуртів та зміщенням по вертикалі ві­конних прорізів.

Інтер'єр центрального вхідного тамбу­ра прикрашають ліплені гурти та «дзер­кала» стін, кесонована стеля, ліпле­ний орнаментальний фриз із рослинних елементів над входом у вестибуль.

С л у ж б о в а  с п о р у д а, 1874. На західній межі ділянки, торцем прилягає до прибуткового будинку. Автор проек­ту — арх. О. Шіле. Призначалася для каретного сараю та стайні. Частину споруди розібрано.

Одноповерхова, цегляна, у плані Г-подібна, поєднана з флігелем арковими мурованими прогонами. Дах одно-, дво­схилий.

Отвори колишніх проїздів з лучковими перемичками підкреслено трикутними сандриками. Стіни завершує простий профільований карниз.

Садиба — цінний зразок різночасової комплексної забудови за проектами відомих київських архітекторів. Споруди садиби мають історичне зна­чення.

1908 в особняку мешкала роди­на власника садиби Г. Богрова. Потім переселилася у фасадний будинок, на четвертий поверх, з'єднавши квартири № 7 та № 8 в одну, де проживала до 1911. Особняк-флігель власник здавав в оренду за 5 тис. крб. на рік під лікарню.

Присяжний повірений Г. Богров во­лодів нерухомістю, що, за спогадами сучасників, оцінювалася в півмільйона крб. Він був помітним членом київсько­го громадянства, зокрема єврейського. Сім'я Богрових мала родинні стосунки з найавторитетнішим адвокатом того­часного Києва О. Гольденвейзером. Богрови мали двох синів: Володимира та Дмитра. В. Богров закінчив Першу Київську гімназію та юридичний фа­культет Університету св. Володимира, працював у Києві, 1910—18 — поміч­ник присяжного повіреного у Санкт-Петербурзі — Петрограді, співробітник правничого часопису «Право». 1918 емігрував до Німеччини.

Д. Богров закінчив Першу Київську гімназію та юридичний факультет університету, 1910 був удостоєний кан­дидатського диплому 1-го ступеня. Пев­ний час працював помічником присяж­ного повіреного у Санкт-Петербурзі, згодом вернувся до Києва. За спогада­ми старшого брата В. Богрова, вели­кий вплив на формування світогляду Дмитра мав їхній двоюрідний брат

С. Богров, який жив разом з ними, — переконаний соціал-демократ. З часом соціал-демократичні погляди Д. Богро­ва змінилися, і на початку 1907 він став анархістом. 1908 його заарештували, через місяць відпустили, схиливши до співпраці з охоронним відділенням.

1 вересня 1911, не маючи спеціального запрошення, але пред'явивши посвід­чення таємного агента, він пройшов до Міського театру, де в антракті смер­тельно поранив голову Ради міністрів Російської імперії П. Столипіна у при­сутності імператора Миколи II та чис­ленної публіки. 5 вересня П. Столипін помер у клініці. 11 вересня на Лисій горі в Києві Д. Богрова стратили.

Його батьки ще з серпня 1911 були за кордоном, а після трагічних подій до Києва вже не вернулися.

1928 в особняку-флігелі проживав Бабель Ісаак Еммануїлович (1894—1940 — письменник, пізніше репре­сований, розстріляний. У цей час по­стійно жив у Москві, не раз приїздив у Київ на кілька тижнів попрацювати.

1974—85 в особняку проживав Горецький Людвіг Казимирович (1826—85) — лікар-дерматолог, випускник медично­го факультету Університету св. Володи­мира (1848), доктор медицини (з 1858), секретар факультету (1856—61).

У роки проживання в цій садибі — доцент кафедри окремої терапії (з 1858), перший директор універси­тетської госпітальної дерматологічної клініки (з 1864). Викладав окремий курс нашкірних захворювань. Дійсний член Товариства київських лікарів (з 1856), чл.-кор. Одеського товариства лікарів (з 1869), член-засновник Київ­ського товариства природодослідників (з 1869).

Наукові праці присвячено питанням дерматології.

1925—37 у квартирі № 10 колишнього прибуткового будинку жив із сім'єю Івасюк Микола Іванович (1865—1937), живописець. Народився 14 квіт­ня 1865 у с. Заставне (тодішня Австро-Угорська імперія, тепер райцентр Чернівецької обл.). Закінчив Вищу ре­альну школу у Чернівцях. 1884—89 навчався в Академії образотворчих мистецтв у Відні, після закінчення якої у 1890—96 удосконалював майстер­ність в Академії мистецтв Мюнхена.

1908 проживав у Чернівцях, викладав у Вищому реальному училищі та керував першою школою образо­творчого та прикладного мистецтва, створеною на Буковині. В цей період особливо плідно працював над живо­писними полотнами на історичну тема­тику, написав ряд портретів україн­ських письменників.

І. Рєпін, з яким художник був особисто знайомий, дав високу оцінку творчості М. Івасюка.

З 1908 жив у Відні. В цей період пра­цював викладачем живопису.

1925 за посередництвом повпреда СРСР у Відні Ю. Коцюбинського пе­реїхав на постійне проживання до Києва, прийняв українське громадянст­во. Причиною переїзду стало неза­довільне матеріальне становище.

1925—27 — науковий співробітник секції українського мистецтва при на­уково-дослідній кафедрі мистецтвоз­навства ВУАН. 1927 працював у бюро друку Всеукраїнського фото-кіноуправління, 1928—30 — у художньо-постано­вочному цеху при Київській кінофаб­риці. З жовтня 1930 — науковий спів­робітник підвідділу графіки картогра­фічного відділу Всенародної бібліотеки України (тепер — Національна бібліо­тека України ім. В. Вернадського НАН України), потім — у Музеї українських діячів при ВУАН.

Творча майстерня М. Івасюка містила­ся в одному з приміщень Гостиного двору Києво-Печерської лаври.

17 вересня 1937 у НКВС підписано ор­дер, 18 вересня у цій квартирі стався обшук та арешт М. Івасюка. Йому було пред'явлене звинувачення як «агенту германської розвідки» та «хазяїну явочної квартири німецької та геть­манської розвідок». Проходив по спра­ві «учасників антирадянської націо­налістичної терористичної організації». Утримувався у спецкорпусі Лук'янівської тюрми. Протоколом Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 14 листопада 1937 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний 25 листопада. Реабілітований військо­вим трибуналом Київського військово­го округу у грудні 1980.

1939 дочка художника передала в му­зей Українського образотворчого мис­тецтва УРСР (тепер — Національний художній музей України) картину «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ», над якою митець працював протягом 1892—1912. М. Івасюк — автор ряду полотен на історичну тематику, пов'я­зану з визвольною боротьбою україн­ського народу у серед. 17 ст., зокрема, «Битва під Хотином» (1903), «Богун під Берестечком»(1919), «Кубанські козаки у Львові» (1917), жанрових творів «Ко­зак з дівчиною біля криниці», «Гуцулка під деревом», «Буковинець», «Очіку­вання», «Жнива», портретів письмен­ників О. Кобилянської, Ю. Федьковича, І. Франка, Т. Шевченка (повернуто в Україну 1966), співака О. Мишуги, автопортрета та ін.

З 1926 у прибутковому будинку місти­лись Український геологічний комітет і Український науково-дослідний гео­логічний інститут ВУАН. 1926—32 у них працював Різниченко Володимир Васильович (1870—1932)                — геолог, художник-карикатурист, поет (псевд. Валентій, Гайд, В-й), акад. ВУАН (з 1929), член Товариства дослідників Волині (з 1918), Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1929), Російського географічного товариства й багатьох інших наукових, громад­ських інституцій.

Старший геолог (з 1918), директор (1927 — січень 1929) Українського гео­логічного комітету, завідувач відділу загальної геології Українського науко­во-дослідного геологічного інституту ВУАН (з 1926) і Національного гео­логічного музею (з 1927).

Брав активну участь у діяльності підрозділів ВУАН — дійсний член науково-дослідної кафедри геології, секретар геологічної секції (згодом — геологічного товариства) при Фізикоматематичному відділі ВУАН.

З 1916 здійснював геологічно-геогра­фічні дослідження на території Украї­ни, вивчаючи переважно Середню Наддніпрянщину, Канівські гори. Дав нове ґрунтовне висвітлення страти­графії і тектоніки цього регіону. Впер­ше встановив на території України чет­вертинні дислокації. На поч. 1930-х рр. організував і очолив першу комплекс­ну експедицію в район Дніпробуду, комісію з вивчення четвертинного періоду в Україні.

1944—58 усю садибу займав виконком Київської міської ради депутатів трудя­щих, який звідси переїхав у спеціаль­но побудований власний будинок на вул. Хрещатик, 36. Виконком очолював у цей час О. Давидов.

1958 прибутковий будинок переоб­ладнано під готель «Ленінградський», тепер — готель «Санкт-Петербург»; в особняку-флігелі містяться Акціонерне товариство «Київхліб», республікан­ська рада Товариства винахідників України, Центр німецької культури «Відершталь» [2021].