У 1-й пол. 1870-х рр. на наріжжях обох садиб зведено триповерхові цегляні будинки у формах київського ренесансу. До членованого розкріповками з вінцеви­ми аттиками будинку № 22 з боку вул. Нестеровської (тепер — І. Франка) прилягало двоповерхове крило. Зрізане наріжжя будинку № 24 акцентували дві стяті шатрові башти з мансардними вікнами у ренесансному обрамленні.

1909 садибу № 24 придбав Київський комерційний інститут, створений 1908 на базі вищих комерційних курсів, у 1911 — садибу № 22. Їх забудову посту­пово реконструйовано за проектами архітекторів О. Кобелєва і В. Обремського. У 1910—11 наріжну частину бу­динку № 24 надбудовано четвертим по­верхом з півциркульними вікнами та написом на прямому аттику «Киевский коммерческий институт». Тоді ж на вул. Нестеровській (тепер — І. Франка) замість двоповерхового крила будинку № 22 зведено у стилі модерн чотирипо­верховий корпус хімічної лабораторії інституту (арх. В. Обремський). 1914— 15 у формах необароко повністю пере­будовано наріжний будинок № 22 (арх. О. Кобелєв) із спорудженням у дворі нового флігеля. Згодом будинок № 24 розширено за рахунок подовження бічних крил та надбудови по усьому периметру четвертого й аттикового по­верхів. У серед. 20 ст. на розі з вул. Пи­рогова влаштовано сферичний купол для астрономічних спостережень. На­далі здійснювалися поточні ремонтні роботи.

Комплекс будівель колишнього ко­мерційного інституту п'яти-, чотирипо­верховий з підвалами, цегляний, тинь­кований, фарбований, у плані П-подібний із замкнутим внутрішнім дво­ром у східній частині ділянки. Цоколь обкладено сучасною плиткою, що імітує кам'яні блоки з колотою поверх­нею. Головний вхід з боку вул. Пирого­ва облицьовано полірованим гранітом (інші входи тепер обслуговують ко­мерційні приміщення першого по­верху). Перекриття переважно пласкі, дахи вальмові бляшані. Ускладненість внутрішнього розпланування коридор­но-зального типу пов'язана з об'єднан­ням кількох будівельних об'ємів, кожен з яких має відмінне вирішення чолових фасадів.

Первісний характер архітектури 1870-х рр. в стилістиці київського ренесансу зберігся на фасадах будинку № 24, а саме — в ритмічно-ярусній по­будові за допомогою рустованих лопа­ток і гуртів, оформленні прямокутних прорізів клинчастими замковими каме­нями, сандриками і скульптурними де­талями — ліпленими жіночими маска­ми в оточенні гірлянд у надвіконнях другого поверху. Вікна четвертого над­будованого поверху мають аркову фор­му. Зрізане наріжжя, оперезане балко­нами з ґратами, завершено сферичною банею. Внутрішнє розпланування обобічне коридорне, опорядження інтер'є­рів сучасне. На розі — приямок з вхо­дом у напівпідвальне приміщення. Найпоказнішою частиною комплексу є будинок № 22, перероблений у 1910-х рр. в стилі необароко. Його чо­лові фасади з непарним числом вікон­них осей (тринадцять з боку бульвару, три — з боку вул. І. Франка) мають ярусну центрально-осьову композицію. Оформлений дощаним рустом перший поверх з низько посадженими прямо­кутними вікнами трактовано як цо­кольний. Другий поверх з півциркуль­ними та третій — з прямокутними прорізами об'єднано великим ордером у вигляді півколон і пілястр, наванта­жених фризом і розвинутим розкріпованим карнизом зі смужкою іоників. Півколони з пишними коринфськими капітелями вписано в тривіконні ніші, розташовані в центрі довгого фасаду та на торці будинку. Четвертий поверх з лучковими вікнами нагадує аттик, розчленований пілястрами, що первіс­но увінчувалися декоративними вазами (не збереглися). Вісі довгого та торце­вого фасадів акцентовано круглим вікном четвертого поверху та розірва­ним картушем з вінцевим сегментним сандриком (в картуші містилася моно­грама навчального закладу). Внутрішнє розпланування зального типу скла­дається з великих приміщень, у т. ч. з наріжної актової зали на рівні друго­го—третього поверхів. Двосвітню залу перекрито коробовим склепінням на попружних арках, декорованих кесона­ми з розетками. По її периметру вста­новлено колони доричного ордера — здвоєні повні під торцевим балконом та тричвертєві у простінках бічних арко­вих вікон.

Третьою складовою комплексу є т. зв. хімічний корпус, прилеглий з боку вул. І.   Франка. Найвищий за фізичними розмірами чотириповерховий будинок вирішено у стриманих формах модер­ну. Композиція шестивіконного чоло­вого фасаду асиметрична: на лівому фланзі — прямокутний проїзд (тепер вхід у ресторан), на правому — го­ловний вхід, оформлений стилізованим площинним порталом. Перший і дру­гий поверхи рустовано. Видовжені за пропорціями вікна переважно прямо­кутні, на другому поверсі — аркові. Простінок четвертого поверху на рівні перемичок прикрашено декоративни­ми квадрами. Вінцевий карниз має плаский звис, типовий для модерну. Внутрішнє розпланування дворядне з орієнтацією великих аудиторій в бік вулиці. Дворові фасади мають спроще­не архітектурне вирішення.

Відмінні за архітектурою та часом спо­рудження частини чолового фасаду комплексу об'єднано ритмічно-ярус­ною композицією, мотивом аркових вікон, рустуванням та іншими деталя­ми у формах історизму. Одна з най­більших навчальних споруд дорево­люційного Києва є частиною історич­ного середовища біля Володимирського собору.

У будинку під сучасним № 24 наро­дився і прожив перші місяці життя Волошин Максиміліан Олександрович (справж. — Кирієнко-Волошин; 1877— 1932) — поет, художник, філософ, літе­ратурний і художній критик.

Його батьки — член Київської пала­ти кримінального та цивільного суду Кирієнко-Волошин Олександр Макси­мович (1836—1881) та Кирієнко-Волошина Олена Отобальдівна (народжена Глазер; 1850—1923) наймали помеш­кання в будинку купця А. Снєжко при­близно з 1873 до 1878. Навесні 1878 ро­дина виїхала з Києва до Таганрога.

1903—13 М. Волошин збудував у Коктебелі (тепер АР Крим) будинок за власним проектом, в якому жив до кінця життя. Він став широко відомим осередком культури поч. 20 ст. Похова­ний митець у Коктебелі на горі Кучук-Єнішар.

М. Волошин залишив велику творчу спадщину — поезії, прозу, тисячі аква­релей, щоденники, листи. За його жит­тя світ побачили лише чотири збірки поезії, статті та переклади. З кін. 1920-х і до поч. 1960-х рр. ім'я митця було фактично вилучено з вітчизняної куль­тури. Тільки останнім часом спадщина поета і художника повертається до ши­рокого культурного обігу: його особняк тепер перетворено на меморіальний Будинок-музей М. Волошина, з 2003 у Москві почало виходити зібрання тво­рів, в Україні друкуються поетичні збірки, влаштовуються виставки аква­релей.

У триповерховому будинку Ю. Снєжко на розі бульв. Т. Шевченка та вул. І. Франка, включеному в сучасну бу­дівлю, 1878—98 містилася Четверта чоловіча гімназія (переїхала звідси у власний будинок на сучасній вул. Червоноармійській, 96; див. ст. 561.58). У цьому будинку в гімназії працювали відомі вчені та громадські діячі: істо­рик Є. Ківлицький (учитель історії та географії з 1891), історик, археограф, письменник О. Левицький (викладав російську мову з 1880), історик М. Сто­роженко (директор гімназії з 1895).

У будинку № 22 діяли навчальні закла­ди: спершу — чоловіча прогімназія, потім (з 1878) — перша у Києві приват­на жіноча гімназія, заснована дружи­ною професора Київського універси­тету Ващенко-Захарченко Вірою Миколаївною (1840—95); підтримку у від­критті закладу надав економіст і дер­жавний діяч М. Бунге. З 1896 її утриму­вала О. Дучинська; в 1902 гімназія пе­рейшла до новозбудованого власного приміщення на сучасній вул. М. Коцю­бинського, 7. У наступні роки тут міс­тився приватний жіночий навчальний заклад В. Перетяткович, де навчалися переважно польські дівчата (на поч. 1910-х рр. перейшов на вул. Володимирську, 47).

Поява вищого комерційного навчаль­ного закладу в Києві була обумовлена розвитком промисловості і сільського господарства, поширенням залізничної мережі, зростанням капіталістичних форм торгівлі. Київ як один з най­більших банківських центрів країни потребував підготовки фахівців насам­перед у банківській сфері. 1903 профе­сор Київського університету М. Довнар-Запольський виступив ініціатором заснування в місті вищих комерційних курсів і звернувся з цією пропозицією до уряду. їх було відкрито 1906 як при­ватний навчальний заклад. 12 травня 1908 курси реорганізовано на приват­ний Київський комерційний інститут, плата за навчання в якому складала бл. 100 крб. на рік. Міська влада допомага­ла в матеріальному забезпеченні на­вчального закладу і формуванні його професорсько-викладацького складу, запросивши до викладання вчених з університету і політехнічного інститу­ту. Інститут мав два відділення — ко­мерційно-технічне й економічне, низку підвідділів (залізничний, страховий, банківський, педагогічний та земсько-міський), лабораторії та музей товаро­знавства. Залізничний підвідділ готував фахівців для роботи в управлінні служ­бою руху; страховий — для сфери дер­жавного, громадського і приватного страхування; банківський — для кре­дитних підприємств; педагогічний — для комерційних середніх навчальних закладів; земсько-міський підвідділ здійснював теоретичну підготовку фа­хівців для відповідних установ.

інститут отримав права вищого навчального закладу в Україні, в якому одержували вищу освіту жінки. Інсти­тут видавав з 1909 «Известия», які дру­кували результати науково-дослідної роботи, методику викладання дис­циплін. 1915—16 перебував в евакуації в Саратові.

З 1917 вуз мав уже три факультети: економічний, комерційно-технічний і залізнично-експлуатаційний. При двох останніх були створені спеціальні кур­си для прискореного випуску інженерів для оборонних цілей і відбудови зруй­нованого залізничного транспорту, по­ліпшення організації праці й ефектив­ності виробництва на націоналізованих підприємствах. З ініціативи Київського комерційного інституту 13 жовтня 1918 було проведено Перший Всеукраїн­ський з'їзд економістів і статистиків, який вніс багато змін не лише у функ­ціонування інституту та викладання дисциплін, а й у практику організації економічної і статистичної роботи в країні. 1920 інститут реформовано в Київський інститут соціально-економіч­них наук, у вересні 1920 перейменова­но на Київський інститут народного господарства (КІНГ) у складі економіч­ного, кооперативного, промислового, юридичного та експлуатації шляхів фа­культетів. У грудні 1920 до нього приєд­нано Український кооперативний інсти­тут ім. М. Туган-Барановського (ство­рений 1 січня 1920, містився на вул. Володимирській, 16) на правах продоволь­чо-кооперативного факультету.

1921 в інституті відкрито робітфак, який став основним каналом комплек­тування абітурієнтів з робітничо-селян­ської молоді та колишніх вояків, згодом перетворений на робітничий універси­тет. КІНГ містився за цією адресою до 1930, пізніше зазнав кількох реор­ганізацій, тепер — Київський націо­нальний економічний університет ім. В. Гетьмана.

До березня 1917 директором і профе­сором Комерційного інституту (до бе­резня 1913 — виконувач обов'язків ди­ректора) був Довнар-Запольський Мит­рофан Вікторович (1867—1934) — істо­рик, фольклорист, етнограф. Ініціатор і керівник приватних комерційних кур­сів, на базі яких постав інститут. Доклав зусиль до перебудови вищої економічної освіти, головною ідеєю якої було з'єднання фундаментальності економічної освіти з практичною спря­мованістю навчання. З цією метою у навчальні програми інституту було включено не лише фахові дисципліни, але й курси історії, права, народного господарства, іноземних мов, у т. ч. східних. До викладання в інституті за­лучав провідних учених. Ректор був під наглядом поліції за те, що читав кри­тичні лекції з новітньої російської іс­торії. Викладав також на економічному відділенні історію російського держав­ного права, економічну історію Росії. Водночас змушений був проводити жорсткий офіційний курс щодо рево­люційно налаштованого студентства. Одночасно професор Київського уні­верситету (з 1902, працював у ньому з 1901). Член Ніжинського історикофілологічного товариства (з 1896), Тав­рійської ученої архівної комісії (з 1896), Педагогічного товариства при Мос­ковському університеті (з 1898), Київ­ської археографічної комісії (з 1908), чл.-кор. Імператорського Московського археологічного товариства (з 1896). 1915 разом з інститутом евакуювався у Саратов.  У березні 1918 білорус за походженням М. Довнар-Запольський вітав утворення Білоруської Народної Республіки, був управителем білорусь­кої торговельної палати в Києві, не за­лишаючи викладацьку роботу. 1920 пе­реїхав у Харків, працював в Інституті народного господарства, ВУКООПСпілці, був головою технічно-економічної ради Народного комісаріату Робітничоселянської інспекції України. Через два роки переїхав у Баку, де обійняв поса­ду проректора Азербайджанського уні­верситету, був професором політех­нічного інституту, начальником Управ­ління торгівлі і промисловості Наркомторгу АзСРР, організатором і директо­ром Сільськогосподарського і торго­вельно-промислового музею. З 1925 проживав у Мінську, працював у Біло­руському державному університеті, Держплані БСРР. З 1926 до кінця жит­тя жив і працював у Москві.

Автор праць з історії Великого князівства Литовського, України, Білорусі, Росії 14— поч. 19 ст., економіки, етногра­фії, декабристського руху, історіографії.

1917—1919 ректором інституту був Воблий Костянтин Григорович (1876— — економіст, статистик, економгеограф, акад. УАН (з 1919), віце-прези­дент ВУАН (1928—30), завідувач відділу (1939—42) та директор Інституту еко­номіки АН УРСР (1942—47), заслуже­ний діяч науки УРСР (з 1944).

В інституті викладав з 1906, в 1910—1912 — декан економічного факультету, з 1911 завідував земсько-міським кабі­нетом. Читав на економічному відді­ленні курси теорії політичної економії, історії економічних учень, економії страхування. Одночасно працював у Київському університеті, його профе­сор (з 1911). В 1919 керував кафедрою економії торгу і промисловості Со­ціально-економічного відділу УАН, член правління Академії наук. Досліджував продуктивні сили Украї­ни, зокрема цукрову промисловість, проблеми Дніпра, економічної геогра­фії України, географічного районуван­ня. У роки праці в інституті розробив програму курсу теорії політичної еко­номії (1911), загальний план лекцій з економії страхування.

У цьому будинку в Комерційному ін­ституті працювали відомі вчені, педаго­ги, громадські і державні діячі.

1910—22 — Ананьїн Стефан Андрійо­вич (1875—1942) — психолог і педагог, директор Київського комерційного училища М. Хорошилової (з 1907).

В Комерційному інституті обіймав по­сади приват-доцента і професора, чи­тав лекції з історії і теорії педагогіки, з серпня 1921 завідував педагогічними курсами при Київському інституті на­родного господарства, член Бюро КІНГа. Одночасно викладав філософсь­ку пропедевтику, законознавство і пе­дагогіку на Вечірніх вищих жіночих курсах А. Жекуліної, у Фребелівському і політехнічному інститутах, на Вищих жіночих курсах.

1918—1919   — Андерсон Оскар Микола­йович (1887—1960) — економіст, стати­стик, випускник Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (1912), хра­нитель статистично-економічного і гео­графічного кабінетів у ньому (1909—15), економіст Головного управлін­ня землеробства і землеупорядкування (1915—16), заступник голови Україн­ської державної торговельної палати (з травня 1918), віце-директор департа­менту зовнішньої торгівлі Міністерства торгу і промисловості урядів Україн­ської Держави й УНР (з червня 1918); на еміграції (з 1926) — професор уні­верситетів у Болгарії та Німеччині. Читав у Комерційному інституті курс математичної статистики. В жовтні

виїхав у Ростов.

1912—1914 — Анциферов Олексій Мико­лайович (1867—1943) — економіст, ста­тистик, теоретик кооперативного руху, професор Харківського університету (з 1909), гласний Харківської міської думи (з 1910), професор кількох євро­пейських вузів (1920—30-і рр.).

Під час приїздів у Київ читав тимчасові курси з кооперації. 1913 брав участь у з'їзді російських кооператорів у Києві.

1907—16       — Бажаєв Володимир Гаври­лович (1865—1916) — вчений у галузі сільськогосподарської економіки і ста­тистики, професор Київського політех­нічного інституту (1903—16), декан сільськогосподарського відділення у ньому (1906—08).

У Комерційному інституті — викладач, з 1911 — позаштатний ординарний професор кафедри статистики й еко­номічної географії, член Опікунської ради. Викладав на економічному від­діленні курси економічної географії та сільськогосподарської економії, на ко­мерційно-технічному відділенні — еко­номічну географію. Завідував кабіне­том економічної географії. Член ради Київського товариства грамотності і правління Київського товариства сіль­ського господарства та сільськогоспо­дарської промисловості. Викладав на курсах цього товариства.

1908—19       — Бубнов Микола Михайло­вич (1858—1943) — історик-медієвіст, професор кафедри всесвітньої історії (з 1891), декан історико-філологічного факультету Київського університету (1903—19), професор Вищих жіночих курсів у Києві, професор Люблянського університету (з 1920-х рр.).

В Комерційному інституті — позаштат­ний ординарний професор, викладав на економічному відділенні курси все­світньої історії, зокрема історії се­редніх віків. 1913 брав участь у Лон­донському конгресі істориків.

1908—20 — Гіляров Олексій Микито­вич (1885—1938) — філософ, історик філософії, акад. ВУАН (з 1922), профе­сор Київського університету (з 1891). Викладав на економічному відділенні Комерційного інституту педагогіку і вступ до філософії. Досліджував теорію пізнання та історію філософії.

1910—20 — Граве Дмитро Олександро­вич (1863—1939) — математик, акад. УАН (з 1920), чл.-кор. РАН (з 1924), акад. АН сРсР (з 1929), засновник алгебраїчної школи в Києві, дирек­тор Інституту математики АН УРСР (1934—39).

Читав на економічному відділенні Ко­мерційного інституту курси енцикло­педії права, енциклопедії математики, страхової математики, на комерційнотехнічному відділенні — вищої матема­тики. Завідував кабінетом страхування. Одночасно викладав в університеті (з 1899), був головою кафедри чистої математики Фізично-математичного відділу УАН, членом комітету Всена­родної бібліотеки в Києві (1920—21), багатьох наукових товариств. 1920—25 викладав у Київському інституті народ­ного господарства, де, як і раніше, завідував страховим кабінетом музею. Наукові праці в галузі алгебри, теорії чисел, математичної фізики, теоретич­ної і прикладної механіки.

1908—20 — Делоне Микола Борисович (1856—1931) — учений в галузі ме­ханіки, один із піонерів вітчизняного планеризму, професор Київського по­літехнічного інституту (1906—28), орга­нізатор і керівник гуртка повітропла­вання у ньому (з 1908) та утвореного на його основі Київського товариства повітроплавання (з 1909), завідувач ка­федри теоретичної механіки кПі.

В Комерційному інституті викладав, завідував фізичним кабінетом, керував фізичним семінаром.

1910—11 — Дементьев Костянтин Гри­горович (1864—1916) — хімік-технолог, директор Київського політехнічного інституту (1908—11), засновник і го­ловний редактор часопису «Вестник технологии химических и строитель­ных материалов» (1910).

В Комерційному інституті обіймав по­саду викладача технології мінеральних речовин, входив до складу Учбового комітету інституту. У листопаді 1911 виїхав з Києва, працював професором Донського політехнічного інституту.

1913—14 — Дорошенко Дмитро Івано­вич (1882—1951) — історик, публіцист, член Української Центральної Ради (1917—18), міністр закордонних справ Української Держави (1918), президент Української вільної академії наук (1945—51). Викладач Комерційного інституту.

1908—13 — Ейхельман Оттон Оттонович (1854—1943) — правознавець, гро­мадсько-політичний діяч; завідувач ка­федри міжнародного права Київського університету (1884—1918), товариш міні­стра закордонних справ УНР (1918— 20), професор і декан УВУ і професор Високого педагогічного інституту в Празі, професор Української господар­ської академії в Подебрадах (у 1920— 30-х рр.). У Комерційному інституті був заступ­ником директора, професором.

1918-1920 — Карпека (Карпеко) Володи­мир Васильович (1880—1941) — право­знавець, професор Київського інститу­ту народного господарства (1924—30), професор і декан Київського торго­вельно-промислового технікуму (1926 —30), приват-доцент (з 1912), професор (1916—20) Київського університету. Професор Комерційного інституту і створеного на його основі Київсько­го інституту народного господарства (1924—28, читав курси — історія інсти­тутів приватного права, основи госпо­дарського права, фінансова наука).

1913—20 — Кезма Тауфік Гаврилович (1882—1958) — сходознавець, профе­сор Київського університету (з 1948), завідувач сектора арабо-іранської філо­логії АН УРСР, автор підручника з гра­матики арабської мови, який одержав міжнародне визнання.

У Комерційному інституті викла­дав арабську й турецьку мови, обій­маючи посаду позаштатного викла­дача, 1920         — штатний викладач на консульському відділенні еконо­мічного факультету. Влітку 1914 ін­ститут надав йому відрядження у Персію.

1918—1919 — Кістяківський Богдан (Фе­дір) Олександрович (1868—1920) — філософ, соціолог, правознавець, акад. УАН (з 1919), професор Київського уні­верситету (з 1917) й Українського дер­жавного університету (1918—19), один з організаторів УАЙ (1918) і голова постійних комісій для виучування соціального питання та для виучування звичаєвого права України (з 1919), се­натор і член Адміністративного гене­рального суду Української Держави (1918).

У Комерційному інституті обіймав по­саду позаштатного ординарного профе­сора кафедри адміністративного права. Наукові праці в галузі філософії, соціології, теорії держави і права.

1915—20 — Коваль Володимир Дмитро­вич (1885—1927) — інженер-агроном, кооперативний діяч, один із заснов­ників Української Центральної Ради, її скарбник.

Професор Комерційного інституту. Один із фундаторів і професор Ки­ївського кооперативного інституту (1920—21).

1909— 18      — Косинський Володимир Андрійович (1864—1923) — політеконом, статистик, акад. УАН (з 1918), член Української Центральної Ради (1917—18), міністр праці Української Держави (1918).

Професор Комерційного інституту, чи­тав курс політекономії. Одночасно — професор Київського політехнічного інституту.

1910—16       — Красуський Костянтин Адамович (1867—1937) — хімік-органік, чл.-кор. ВУАН (з 1926), чл.-кор. АН СРСР (з 1933), професор (1907—16), завідувач кафедри органічної хімії Київського політехнічного інституту (1907—12), професор Київського уні­верситету на кафедрі органічної хімії (1912—16).

У Комерційному інституті — позаштат­ний ординарний професор органічної хімії, в. о. декана комерційно-технічно­го відділення (1915), читав на цьому відділенні курс органічної хімії. 1916 переведений у Харківський універси­тет. Наукові праці в галузі альфаокисів і аміноспиритів.

1918 — Мартос Борис Миколайович (1879—1977) — економіст, громадсь­ко-політичний, державний діяч, член Української Центральної Ради, ЦК Се­лянської спілки, голова управи Україн­ського кооперативного комітету, член ради директорів Дніпросоюзу (1917— 18), міністр продовольчих справ УНР, голова Ради Народних Міністрів УНР (1919), засновник і ректор Україн­ської вищої школи економіки (1945—49, президент Інституту вивчення СРСР у Мюнхені (1954—56).

У Комерційному інституті викладав діловодство і рахівництво споживчих товариств. Досліджував теорію коопе­ративного руху.

1917—20 — Мітіліно Михайло Іванович (1875—1930) — правознавець, профе­сор Київського університету.

Професор, товариш директора Комер­ційного інституту. Професор (з 1920), декан соціально-економічного (1920— і фінансово-господарського (1928— 30) факультетів, ректор (1921—22), про­ректор (1927—30) Київського інституту народного господарства.

1911— 16 — Пурієвич Костянтин Адріанович (1866—1916) — ботанік-фізіолог, професор кафедри ботаніки (з 1900), завідувач ботанічного кабінету (з 1903), секретар (1905—07), декан (1909—12) фізико-математичного факультету Ки­ївського університету.

У Комерційному інституті — професор кафедри загальної біології, завідувач лабораторії мікробіології, 1914—16 — декан комерційно-технічного відділен­ня. Читав курс мікробіології, завідував кабінетом загальної біології. Одночасно викладав у Другому комерційному учи­лищі, на Вищих жіночих курсах. Голо­ва секції рослин Київського товариства любителів природи (з 1909). Досліджу­вав процеси перетворення в рослинах органічних кислот, проростання насін­ня, проблеми фотосинтезу.

1908—15 — Русов Олександр Олексан­дрович (1847—1915) — статистик, етно­граф, фольклорист, громадський діяч. Викладав на кафедрі статистики еко­номічного відділення курси статистики, оцінкової і страхової статистики, на ко­мерційно-технічному відділенні — за­гальний курс статистики, земське гос­подарство, загальний курс міського господарства, завідував статистичним кабінетом музею, був секретарем Ради й Учбового комітету інституту, з 1909 редактором «Известий» інституту. Брав участь в українському русі: член Київської Старої Громади, співробітни­чав з редакцією газети «Рада», член Українського наукового товариства в Києві, один із засновників Товариства українських поступовців (1908). 1915 разом з інститутом переїхав у Саратов, де й помер. Коштом інституту покійно­го перевезли в Київ, поховали на Бай­ковому цвинтарі. Автор понад 40 на­укових праць, присвячених питанням економічної статистики і краєзнавства України тощо.

1911 —18 — Синайський Василь Іва­нович (1876—1949) — правознавець, професор Київського університету (1914—20), співзасновник і директор Київського юридичного інституту (1918—20), керівник комісії для виучу­вання звичаєвого права ВУАН (1921 — 22), професор Ризького університету (1924—44). Професор Комерційного інституту. Завідувач кабінету права економічного факультету (з 1920), професор і това­риш голови соціально-правового фа­культету (1921—24) Київського інститу­ту народного господарства.

1908—20 — Сльозкін Петро Родіонович (1862—1927) — агроном, організатор Київської контрольно-насіннєвої стан­ції (1897). Один із засновників і де­кан сільськогосподарського відділення (1908—15), завідувач кафедри частко­вого землеробства Київського полі­технічного інституту (1902—19). Викладав на економічному відділенні Комерційного інституту карне право, російський цивільний і торговельний процес, з 1913 — декан відділення; на комерційно-технічному відділенні чи­тав курс сільськогосподарського това­рознавства. Завідував музеєм товаро­знавства та лабораторією сільськогос­подарського товарознавства, з 1920 працював у створених на його базі но­вих навчальних закладах. Досліджував органічні речовини в ґрунті, роль бак­терій і добрив у підвищенні родючості ґрунтів, агротехніку зернових і бобо­вих культур тощо. Автор популярного в багатьох країнах «Сільськогосподарсь­кого календаря» (1912—14).

1919— Сперанський Олександр Васи­льович (1865—1919) — фізико-хімік, професор Київського університету (з 1907), засновник кафедри фізич­ної хімії в ньому. В Комерційному ін­ституті обіймав посаду викладача. Досліджував тверді розчини, термо­динаміку концентрованих і насичених розчинів.

1914—1919 Сташевський Євген Дмит­рович (1884—1938) — історик, еконо­міст, професор Київського універси­тету (1914—17) і Кам'янець-Подільського ІНО (1920—24), завідувач Ки­ївського крайового музею сільсько­господарської продукції Цукротресту (1924—34).

Професор (1914—19), декан (з 1918) і ректор (1919) Комерційного інституту.

1910—18 — Фармаковський Володимир Володимирович (1880—1954) — інже­нер, механік, викладач (з 1909), профе­сор кафедри механіки (з 1912) Київ­ського політехнічного інституту; про­фесор Белградського університету (Сербія), засновник Інституту машино­будування в Белграді, якому присвоєно ім'я вченого.

В Комерційному інституті викладав на залізничному підвідділі комерційно-тех­нічного відділення курси експлуатації рухомого складу машинознавства, поза­штатний екстраординарний професор (з 1912). Не виїхав з інститутом в еваку­ацію в Саратов, залишився в Києві, пра­цював у Київському обласному військо­во-промисловому комітеті, відповідаючи за артилерійське постачання армії, був членом заводської наради при упов­новаженому голови Особливої наради з оборони держави.

1908— 12 — Цитович Микола Мартиніанович (1861—1919) — правозна­вець, статистик, політеконом, профе­сор кафедри поліцейського права (1893—1919), ректор Київського універ­ситету (1905—17). Професор Комерційного інституту.

1913—20 — Шапошников Володимир Георгійович (1870—1952) — хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922), завідувач кафедр (1899—1919, 1947—49), декан хімічного відділення Київського полі­технічного інституту (1906—09, 1911 — 15); засновник і перший директор Ін­ституту хімічної технології ВУАН (1934—38; тепер Інститут органічної хімії НАН України).

Викладав на комерційно-технічному відділенні Комерційного інституту хі­мічне товарознавство і методи випро­бування товарів, завідував техноло­гічною лабораторією, кафедрою това­рознавства. 1920—34 — професор, завідувач тої самої кафедри Київського інституту народного господарства, чи­тав курси — неорганічне товарознавст­во, основи фабрично-заводської про­мисловості, організація промислових підприємств.

В інституті працювали також ботанік, цитолог і селекціонер Л. Делоне (1918— 19, вів практичні заняття із загальної біології), правознавець С. Єгіазаров (Єгіазарянц; до 1914, читав курс дер­жавного права), правознавець М. Кат­ков (1910-і рр., читав курс торговель­ного права), гігієніст і епідеміолог О. Корчак-Чепурківський (приват-до­цент у 1910-х рр.), начальник Управлін­ня Південно-Західної залізниці К. Немешаєв (читав факультативний цикл лекцій з питань залізничної політики), фотомайстер М. Петров (1908—09, вів практичні заняття з фотографування), педагог, громадська діячка С. Русова (1909—10, викладала французьку мову) та ін.

Почесними членами інституту були ке­руючий Київською конторою Держав­ного банку Г. Афанасьєв, голова Імпе­раторського Російського технічного то­вариства В. Ковалевський, член Дер­жавної думи граф А. Бобринський, на­чальник Управління Південно-Західної залізниці К. Немешаєв, військовий міністр, генерал від кавалерії В. Сухо­млинов.

При інституті діяв Учбовий комітет, го­ловними завданнями якого було визна­чено організацію навчального процесу в інституті на основі його статуту, затвердженого 3 червня 1912. З цього часу почала діяти й Опікунська рада, яка замінила Товариство поширення комерційних знань, що до 1912 відало справами навчального закладу. У 1912 Товариство передало Раді майно, яким воно володіло: дві суміжні садиби на сучасному бульв. Т. Шевченка, 22 і 24, де містився інститут. Рада збільшила площу ділянки за рахунок придбання сусідньої садиби.

Членами Опікунської ради інституту були: політеконом і статистик, профе­сор Київського університету О. Билимович (1917—18), професор Київського університету і політехнічного інституту Г. Де-Метц (1916—19, з 1917 — голова Ради), київський міський голова І. Дья­ков (1912—16), купці і меценати Д. Марголін (1913—17) і М. Могилевцев (1913—17), гласний Київської думи, міністр фінансів Української Держави А. Ржепецький (1916—18), го­лова Київського військово-промислово­го комітету М. Терещенко (1916—17), юрист, професор і ректор Київського університету М. Цитович (1912—15), управитель маєтків Ф. Терещенка М. Шестаков (1913—16), громадськополітичний діяч, барон Ф. Штейнгель (1913—16).

Програми навчання в інституті охоп­лювали широкий цикл суспільно-еко­номічних, юридичних, комерційно-тех­нічних наук. Він готував фахівців для обслуговування всіх галузей народного господарства.

При навчальному закладі діяв музей то­варознавства, відкритий 1911. Ідея створення музею виникла одночасно з початком діяльності інституту в 1906. Засновники вважали музей науковим закладом, що має на меті ознайомлен­ня студентів із сучасним станом тор­гівлі й промисловості Росії, зокрема України, та інших держав. Першими музейними колекціями стали збірка хлібних злаків, подарована відомим підприємцем і меценатом М. Терещенком; матеріали, зібрані під час експе­диції в мануфактурні райони; передані Полтавським земством колекції ткаць­ких, гончарських, кошикових і де­рев'яних виробів. У кін. 1909 зібрання музею налічувало 4 тис., у 1910 — 7 тис. предметів з різних галузей про­мисловості. Вони комплектувалися та­ким чином, щоб представити весь про­цес виробництва кожного продукту: від сирого матеріалу до готового зразка. Збиралися також історичні відомості про фабрики, заводи і машини або їх моделі, фотографії, прилади для аналізу товарів, пакувальні матеріали, прейску­ранти, плакати тощо.

Музей складався з восьми експози­ційних зал та восьми кабінетів — торгівлезнавства, геологічного, залізнично­го, фізичного, біологічного, страхово­го, статистичного, земсько-міського та кількох лабораторій — текстильної, сільськогосподарської, аналітичної хі­мії, технічної хімії; діяв семінарій еко­номічних і фінансових наук. Колекції музею було розміщено за систематич­ним (предметним) принципом із зазна­ченням імені дарувальника. В експо­зиції мали право представляти свою продукцію власники фабрик і заводів, інші підприємства — за умови передання її музею. Музей слугував потре­бам навчального процесу, організову­вав студентів на збиральницькі експе­диції в губернії та за кордон, надавав консультації й довідки з питань внут­рішньої і зовнішньої торгівлі. З 1920 музей перебував у складі Київського інституту народного господарства.

З 1906 формувалась і бібліотека інсти­туту, яка комплектувалася переважно за рахунок пожертвувань викладачів і студентів. Якщо 1906 вона налічувала понад 7900 томів, то 1912 — понад 22680.

1908 професорсько-викладацький склад заснував в інституті Наукове товарист­во економістів і любителів соціальних знань. Воно ставило за мету розробля­ти загальні