З 1830-х рр. садиба на щойно прокладе­ному Бульварному шосе, що має тепер № 12, належала генералу від кавалерії П. Олфер'єву (Алфер'єву), учаснику війни 1812 з наполеонівською Фран­цією. На його замовлення 1842 споруд­жено двоповерховий, цегляний, у плані Г-подібний будинок. На поверхах було по дев'ять кімнат, по два передпокої й кухні, особняк опалювався 19 гол­ландськими кахляними грубами та дво­ма камінами. Три головні кімнати дру­гого поверху утворювали залу, розділену чотирма колонами. На другий по­верх вели парадні двомаршові дубові сходи. За дарчою від 8 березня 1869, наріжна садиба перейшла до сина влас­ника — генерал-поручика у відставці В. Олфер'єва. У жовтні 1870 садибу придбав колезький радник П. Демидов князь Сан-Донато, який згодом став київським міським головою. На його замовлення особняк було з'єднано з розташованим нижче по бульвару флі­гелем садиби дружини лікаря Н. Степанової (зберігся житловий будинок цієї садиби — сучасний № 8/26) вставкою з арковим проїздом на подвір'я та з па­радною залою над проїздом. 18 лютого 1875 садибу придбав цукро промисло­вець і меценат Н. Терещенко. Пл. сади­би в цей час складала 970 кв. сажнів (0,44 га), на ній стояв цегляний, двопо­верховий з вулиці і триповерховий з двору будинок з підвальним поверхом, за ним — двоповерхові житлові й нежитлові служби, з'єднані з особняком дерев'яною галереєю, одноповерхові нежитлові служби і сад з альтанкою. Новий власник мав намір зробити при­будову до особняка й парадний ґанок. Автор проекту — арх. П. Федоров, на­глядав за будівельними роботами арх. Р. Тустановський. Відтоді величезний особняк перетворився на розкішний палац, оздоблений в стилістиці іта­лійського ренесансу. Інтер'єри парад­ного другого поверху вражали роз­кішшю. Художні паркетні підлоги було виконано з цінних порід дерева, стіни прикрашено альфрейним розписом або оббито тією самою тканиною, що й м'які меблі, дзеркала груб і камінів та­кож розписано, стелі прикрашено ліпленням. У цілковитій гармонії з де­кором було дібрано художньо виконані ужиткові речі та меблі, люстри й тор­шери, вази, скульптуру тощо. 1884 тут була одна квартира з 39 кімнат. У дво­поверховому флігелі — екіпажний са­рай та 14 кімнат на другому поверсі. А ще — кучерська, льодовня тощо. 1897 Н. Терещенко придбав наріжну садибу № 8/29 — у Г. Матковської і № 10 — у К. Гвоздик (забудову остан­ньої знищено на поч. 1950-х рр., тепер на її місці — житлово-офісний будинок № 10). У будинку № 12 проживала сім'я Н.     Терещенка і зберігалась їхня мис­тецька колекція, в будинку № 8 були конторські приміщення, частину кім­нат здавали у найм.

Внаслідок тривалого використання особняка різними установами було втрачено декоративно-оздоблювальні елементи в інтер'єрах та на фасаді. 1986 здійснено реставрацію пам'ятки з поверненням їй первісного вигляду (станом на 1875) для наступного му­зейного використання. Автори проек­ту реставрації — архітектори Р. Бикова, В. Мирошниченко, мистецтво­знавець Ю. Ліфшиць, інженери С. Ар­тюх, М. Шимакін та ін. (Інститут «Укрпроектреставрація»). Автор сучасної музейної експозиції — худ. А. Гайда­мака.

О с о б н я к. На червоних лініях забу­дови бульв. Т. Шевченка і вул. Терещенківської, чоловим фасадом зверне­ний на бульвар.

Двоповерховий цегляний, тинькова­ний, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування анфіладного типу, двобічне. Перекриття пласкі по де­рев'яних та бетонних балках. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

Архітектура витримана в стилістиці пізнього італійського ренесансу. Обид­ва чолові фасади мають ярусну рит­мічну композицію. Вертикальні члену­вання позначено рустованими лопатка­ми на першому та канелюрованими пілястрами коринфського ордера на другому поверхах. Тинькування стін імітує дощане рустування з включен­ням окремих деталей, оброблених «під шубу». Групи з двох, трьох й п'ятьох прямокутних та півциркульних вікон відповідають окремим приміщенням в інтер'єрі. Над вікнами другого поверху площину стіни декоровано діагональ­ним рустуванням з акцентуванням симетрії скульптурними античними голівками в круглих нішах. У міжвіконнях ліплений декор збагачено лев'ячи­ми масками. Розвинений антаблемент включає оздоблений гірляндами фриз та широкий карниз із модульйонами. Довершують композицію важкі балко­ни на масивних кронштейнах, огород­жені класичними балюстрадами. У міжвіконні другого поверху над парад­ним входом, на який перероблено арковий отвір колишнього в'їзду, вмі­щено ліплений дворянський герб дому Терещенків із зображенням цукрового буряка з гичкою.

Вишуканою розкішшю позначено й інтер'єри парадних приміщень, почина­ючи зі сходів, що врочисто ведуть з просторого вестибуля в бельетаж та на другий поверх. Головний вестибуль бу­динку оформлено білим та сірим мар­муром, виробами з бронзи (торшери, люстри тощо). Кесоновану стелю під­тримують чотири канелюровані колони з кольорового граніту. Стіни та стелю холу декоровано ліпленням з рослин­ного орнаменту, лаврових гірлянд та вінків зі стрічками. У декорі викорис­тано мотив «дзеркал», сірий, білий ко­льори та позолоту. В холі встановлено реконструйовані триярусні, чотириріжкові металеві світильники. У декорі не­високих бронзових ґрат використано мотиви стилізації «рюс».

Плафон сходової клітки включає чоти­ри реставровані живописні панно роботи В. Котарбінського на тему давньо­руських билин.

Декор плафонів майже в усіх примі­щеннях однотипний: розетки, бордюри та карнизи складного профілю. Розет­ки круглі зі стилізованими квітами в центрі та орнаментом «хвиля» по колу. Стіни в деяких приміщеннях пофарбо­вано у три кольори та декоровано дзер­калами. Площину стін довкола дзеркал вкрито розписом флорального харак­теру з позолотою. Підлога паркетна, набірна (відновлена під час рестав­рації).

Найбільша за розміром на другому по­версі — т. зв. біла зала. Її стіни прикра­шено трьома дзеркалами в простінках між вікнами та над відновленим камі­ном. Над дзеркалами — стилізовані ла­врові вінки з гіллям та стрічками. Камін у плані прямокутний, з розвине­ною полицею та завершенням у ви­гляді півциркульного фронтону з круг­лою розеткою. Плафон зали прикра­шає пишна розетка зі стилізованими квітами, гіллям та стрічками. Декор виділено білим кольором, основні декоративні елементи позолочено. В усіх приміщеннях у нижній частині стін розміщено ажурні вентиляційні решітки.

Особняк належить до кращих зразків приватних споруд доби еклектизму в Києві.

Ф л і г е л ь. У другому ряді забудови, паралельно бульвару. Двоповерховий, цегляний, тинькований, у плані прямо­кутний. Дах вальмовий бляшаний, зі слуховими вікнами. Перекриття пласкі, внутрішнє розпланування, пов'язане з вхідними вузлами на флангах призма­тичного об'єму, — двобічне коридорне. Симетричний чоловий фасад вирішено у лаконічних класицистичних формах: бічні розкріповки з захищеними під­дашками отворами входів акцентовано трикутними фронтонами, вінцевий і міжповерховий карнизи мають спро­щене профілювання. Прорізи прямо­кутні, у рамковому обрамленні.

Є складовою частиною садибного комплексу. Використовується службо­вими приміщеннями музею.

1870—75 в особняку проживав Деми­дов князь Сан-Донато Павло Павло­вич (1839—85) — єгермейстер, громад­ський діяч.

1871—72       і 1873—74 — київський місь­кий голова. Займався підготовкою будівництва нової споруди Київської міської думи на пл. Хрещатицькій (тепер Майдан Незалежності), яку було начорно зведено 1874, офіційне від­криття і перше засідання гласних від­булися 29 січня 1878 (будинок згорів 1941 під час Великої Вітчизняної війни, після війни розібраний).

Відзначився як доброчинник. Оплатив 1871 усі витрати на ремонт і переоблад­нання старого контрактового будинку на вул. Покровській, 4 для Подільсько­го відділення Фундуклеївської жіночої гімназії, за що був обраний почесним блюстителем цього навчального закла­ду. 1871 пожертвував понад 70 тис. крб. на заснування реального училища в Києві і купівлю для нього будинку (1877 навчальний заклад, створений 1873, переїхав у власне приміщення на пл. Михайлівській). Сприяв створенню Третьої Київської чоловічої гімназії, що відкрилася 1874 на базі Києво-Подільського повітового училища (містилося в будинку Н. Сухоти на пл. Контракто­вій, 12). За підтримки міського голови 1874 на вул. Ігорівській, 14 на Подолі почало діяти Олександрівське ремісни­че училище.

Його дружина О. Демидова княгиня Сан-Донато 1871 пожертвувала 5 тис. крб. на будівництво робітничого при­тулку для бідних, брала участь у ство­ренні в Києві Товариства денних і ніч­них притулків для дітей робітників (1874). 1874 подружжя пожертвувало тис. крб. на заснування дитячої лікарні в пам'ять їхнього померлого си­на, яку почали будувати 1889 у верхній частині Олександрівської міської лікар­ні (тепер — Олександрівська клінічна лікарня), а сума капіталу в банку на її спорудження на той час зросла до тис. крб.

1874 князь удостоєний Думою звання почесного громадянина м. Києва. З 1875

він з родиною наймав квартиру на вул. Володимирській, 8.

1875—18 у садибі проживала родина підприємців Терещенків, яка уславила­ся доброчинною діяльністю. Указом Сенату від 12 березня 1870 рід Тере­щенків за особисті заслуги був удос­тоєний потомственого дворянства і за­несений до родовідної книги дворян Російської імперії, 16 березня 1872 Артемій Терещенко пожалуваний Дип­ломом з гербом на дворянське досто­їнство, 6 червня 1879 до книги дворян Київської губернії були занесені Нико­ла Артемійович з дружиною Пелагеєю Георгіївною і дітьми Іваном, Олександ­ром, Варварою, Марією, Ольгою та Євфросинією.

Терещенки володіли одним із найбіль­ших акціонерних цукрових підпри­ємств Південно-Західного краю. У кін. 19 ст. діяло «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещен­ків», засноване 1870 Николою, Федо­ром та Семеном Терещенками. Первіс­ний капітал становив 3 млн. крб. З ча­сом сімейна фірма мала вже річний обіг у 12 млн. крб., самостійно виходи­ла на європейський ринок. Справами фірми займалося 14 контор у різних містах та містечках. Але частина ма­єтків і заводів перебувала у власності кожного з братів поза власністю фірми — так було зручно кожному з них. У Києві правління та контори цукрових заводів Товариства містилися на вул. Гімназичній, 5 (тепер — вул. Леонтовича), контори цукрових заводів та маєтків кожного з членів родини були поряд з особняками. На бульв. Бібіковському, 8 і 10 (будинок не зберіг­ся) містилися контори й правління Андрушівського, Староосотянського і Тьоткінського цукрових заводів, що на­лежали Н. Терещенку.

Члени великої сім'ї селилися у близько­му сусідстві: голова родини Н. Тере­щенко займав своєрідний панський маєток серед міста (бульв. Т. Шевчен­ка, 8—12), старший син І. Терещенко — будинок № 34 на цьому ж бульварі, мо­лодший — О. Терещенко — на вул. Толстого, 7—9, доньки Ольга, Варвара та Євфросинія — на вул. Терещенківській, 13, 15, 17. Родина Ф. Терещенка (молодшого брата Н. Терещенка) меш­кала теж неподалік — на вул. Терещенківській, 9 і 7/13. Усі київські Тере­щенки підтримували своїм капіталом розвиток міста, були знаними колек­ціонерами, тонкими поціновувачами мистецьких творів, щедрими мецената­ми і благодійниками. Їхні власні мис­тецькі колекції було покладено в осно­ву кількох київських музеїв. Сьогодні їх зберігають Національний художній музей України, Національний музей російського мистецтва, Музей мис­тецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, Національний музей Тараса Шевченка. Терещенко Никола Артемійович (1819—1903 — попечитель Глухівського дитя­чого притулку Імператорського люди­нолюбного товариства (з 1878), жертву­вав великі суми для свого рідного Глу­хова. У Києві не було жодної просвіт­ницької чи благодійницької установи, якій Н. Терещенко не надавав би допо­моги. Він пожертвував великі кошти на заснування в Києві Рубежівської ко­лонії для малолітніх злочинців (не збе­реглася, розташовувалась у місцевості між сучасними станціями метро «Нив­ки» і «Святошин»), влаштування ден­них притулків для дітей робітничого класу, на будівництво лазарету при Олександрівській лікарні, лікарняним закладам Київського благодійного това­риства, побудував Маріїнський дитя­чий притулок (вул. Паньківська, 2), нічліжний притулок на вул. Басейній (зруйнований у 1990-х рр.). Йому нале­жить вирішальна заслуга у заснуванні безкоштовної Лікарні для чорноробів (сучасна вул. Чорновола, 28/1), на бу­дівництво й утримання якої він витра­тив великі кошти. Був почесним по­печителем Першої гімназії (бульв. Т. Шевченка, 14), на потреби якої ро­бив щорічно грошові внески, а також оплачував утримання не менше десяти гімназистів; пожертвував 100 тис. крб. на будівництво П'ятої Києво-Пе­черської гімназії (вул. Суворова, 1), 13 тис. крб. — на спорудження Четвер­тої гімназії (вул. Червоноармійська, 96), 250 тис. крб. — на забезпечення пер­шої в Російській імперії Жіночої торго­вельної школи ім. П. Терещенко (вул. Воровського, 18/2), 340 тис. крб. — на заснування жіночого і чоловічого місь­ких училищ (вул. Ярославів Вал, 40). Великі пожертви зробив на споруд­ження будинків і розбудову діяльності Музею старожитностей і мистецтв (вул. М. Грушевського, 6), Троїцького народного будинку (вул. Червоноар­мійська, 53) та інших культурних уста­нов. Всіх, кому допомагав за життя, Н.         Терещенко не забув і в заповіті, за­лишивши їм пожертви. Загалом за своє життя він передав на суспільні потреби бл. 5 млн. крб., з яких майже половину — Києву. Похований у Глухові в уси­пальні Трьоханастасіївської церкви. Після смерті Н. Терещенка садиба за духівницею перейшла до старшого сина І. Терещенка, який помер невдовзі після батька. У тому ж році майно успадкував його старший син М. Тере­щенко, який мешкав переважно за кордоном. Художнє зібрання Н. Тере­щенка спіткала драматична доля. 1917—1918 його частково пограбували, частину картин знищили. Те, що збереглося, відправили до Петрограда. Деякі твори об'єднали з колекцією Ф. Терещенка. Під час 1-ї світової війни в садибі містилося Управління Червоного Хрес­та при арміях Південно-Західного фронту.

У 1917 — січні 1918 було реквізовано майже всі приміщення садиби № 8—12 і розміщено в них різні установи.

1917—18 у садибі № 12 містилися: квартира № 1 (20 кімнат) на першому— другому поверхах флігеля — контора М. Терещенка, квартира № 2 (29 кім­нат) на першому—другому поверхах особняка — генеральне секретарство праці та Міністерства праці УНР і Української Держави.

Генеральне секретарство праці УНР, утворене в липні 1917, довгий час пере­бувало в стадії організації, з січня 1918 — Міністерство праці УНР. З 1 листо­пада 1917 його очолював Порш Микола Володимирович (1879—1944) — гро­мадсько-політичний діяч, економіст, публіцист, член УСДРП, Української Центральної Ради. У грудні очолив після відставки С. Петлюри також і генеральне секретарство військових справ. З 2 листопада працював у Тим­часовій комісії охорони порядку, роз­робив заходи для забезпечення єдності командування у військах, організації правопорядку тощо. Запропонував пра­вила передачі землі земельним коміте­там, заходи охорони підприємств і культурних господарств. 14 березня очолив комісію у справах товаро­обміну з Центральними державами Ради народних міністрів УНР, 29 квітня підписав від України Господарський договір між УНР, Німеччиною та Авст­ро-Угорщиною. За Української Держа­ви перебував в опозиції до влади, за­арештовувався. 1919—20 — на дипло­матичній роботі. На еміграції займався науково-дослідною роботою, проживав у Берліні, де й помер.

За Української Держави в особняку містилося Міністерство праці. У трав­ні—листопаді 1918 його очолював Славинський Максим Антонович (1868—1945 — поет, публіцист, видавець, гро­мадсько-політичний діяч, представник Тимчасового уряду при Українській Центральній Раді (1917), за Української Держави — представник українського уряду в Петрограді (1918), голова дип­ломатичної місії УНР у Празі (1919). Член ради Міністерства закордонних справ Української Держави. На емігра­ції — професор Української господар­ської академії у Подебрадах та Україн­ського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. 1945 заарештований радянськими органами, помер у в'яз­ниці.

Восени 1919, під час захоплення Києва військами Збройних Сил Півдня Росії, у садибі містилося відділення зв'язку штабу області.

В радянський час у садибі перебували різні установи: 1921 — Житомирський військовий шпиталь, з 1924 — Всеук­раїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що керувало всім кіновиробництвом УСРР (кінофабрики в Києві та Одесі), а також усіма кінопідприємствами й торгівлею фотоматеріалами та прилад­дям; з 1930 — кіноінститут; від 1937 — Київський облвиконком.

1947 будинок передано Державному лі­тературно-художньому музею Т. Шев­ченка, створеному 1940 (нині — На­ціональний музей Тараса Шевченка), який після повернення з евакуації почав роботу на сучасній вул. Б. Хмель­ницького, 52. 24 квітня 1949 музей відкрився для відвідувачів. Зберігає найбільшу в світі шевченкіану, ори­гінали художніх творів митця, осо­бисті речі, документи про життя і творчість, прижиттєві світлини Коб­заря, рукописні списки його поезій, першодруки творів письменника з ав­тографами, майже всі видання його творів і шевченкознавчу літературу, матеріали про вшанування та увічнен­ня пам'яті Т. Шевченка [2022].