Забудова садиби скла­дається з наріжного двоповерхового особняка з видовженим бічним фаса­дом вздовж вул. М. Коцюбинського, вузьким фасадом з парадним входом зверненого до бульв. Т. Шевченка, дво­поверхового флігеля у глибині забудо­ви, між якими — невеличке подвір'я зі службами, відокремлене від вулиці цег­ляним парканом із стрілчастою бра­мою. Садибу забудовано 1874—75 за проектом арх. В. Краузе на замовлення дружини колезького асесора Ф. Модзелевської. Нагляд і керівництво будів­ництвом здійснював арх. В. Якунін. Після забудови садиби Модзелевські поширили своє володіння, скупивши

у професора Університету св. Во­лодимира Н. Хржонщевського сусідню садибу з одноповерховим цегляним бу­динком на бульв. Бібіковському, 32 (знесено 1984). По смерті чоловіка (1879) Ф. Модзелевська залишилася жити в одноповерховому будинку, а наріжну садибу продала. Новий влас­ник І. Терещенко, старший син Н. Те­рещенка, одного з найбільших у Ро­сійській імперії цукропромисловців і землевласників, оселився в особняку. Станом на 1884 в особняку була одна квартира, кімнат — 23, у флігелі части­на нижнього поверху (більше полови­ни) була зайнята під каретний сарай і стайню. Після смерті І. Терещенка в 1903 вдова з дітьми (два сини й дві доньки) володіли садибою до перших років революції. За адресними довідко­вими книгами, офіційними домовлас­никами були вдова Є. Терещенко і старший син М. Терещенко. Сім'я не жила постійно в цій садибі, більше — за кордоном. У радянський час націо­налізований особняк використовувався як житловий, з 1984 — як адміністра­тивний будинок. Внаслідок переплану­вань особняк втратив первісне оздоб­лення інтер'єрів.

О с о б н я к. Двоповерховий, цегля­ний, пофарбований, у плані Г-подібний. Первісне планування анфіладне.

Обидва чолові фасади особняка витри­мано в дусі т. зв. венеціанської готики, з переважанням вертикальних елементів у вигляді прямокутних пілястр, видов­жених стрілчастих вікон другого повер­ху, пінаклів на наріжжях і зубчастого за­вершення. Наріжну частину акцентова­но вежоподібним мезоніном, декорова­ним аналогічно. Еркер і балкони з мета­левим огородженням посилюють плас­тичність композиційного центру спору­ди. Її псевдоготичні архітектура разом із стилістично близьким будинком колиш­нього готелю «Київ» на бульв. Т. Шев­ченка, 36 формує вихід вул. М. Коцю­бинського до широкого бульвару. Б р а м а  з  о г о р о ж е ю. На чер­воній лінії забудови, між головним будинком і флігелем. Складається з трьох прясел, обмежених шпилястими стовпчиками, з яких ліве біля головного будинку зайняте брамою. Цегляні, фарбовані, під бляшаною покрівлею. Цокольна частина відокремлена каб­лучком. Брама вирішена як стрілчаста готична арка, завершена аттиком з підвищеним центральним елементом, увінчаним трикутним щипцем. Цегля­ний декор складається із спрощених карнизних тяг, нішок, уступів та зуб­ців. У верхній частині отвору брами збереглися первісні ґрати з готичною орнаментикою (кола з чотирипелюст­ковим заповненням). Сучасні ґратчасті стулки воріт спрощені. Глуха огорожа декорована фільонками.

Ф л і г е л ь. Вздовж правої межі сади­би з виходом на червону лінію забудо­ви. Двоповерховий, цегляний, пофар­бований, у плані Г-подібний. Плануван­ня анфіладно-коридорне. У центрі поз­довжнього дворового крила — ризаліт головного входу під трикутним щипцем. Перекриття пласкі, дах вальмовий бляшаний. Тривіконний фасад з боку бульвару фланковано фільончастими лопатками зі шпилястим завершенням. Вікна першого поверху прямокутні, другого — мають стрільчасту форму. Дворові фасади з прямокутними про­різами розкреслено міжповерховим гуртом, оформлено скромним цегля­ним декором (зубці, поребрик).

Усі споруди садиби складають цілісний ансамбль у стилі неоготика.

Комплекс садиби становить інтерес збереженістю основних елементів її за­будови.

1879—1903 (з перервами) в особняку проживав Терещенко Іван Николович (1854—1903) — цукропромисловець, доброчинник, колекціонер. 1883—1891 —  гласний Київської міської думи.

1876—1900 підтримував матеріально Рисувальну школу художника М. Му­рашка, витративши на її потреби бл. 150 тис. крб. Допомагав вихованцям школи. Був почесним попечителем Ре­ального училища, для якого 1891 по­будував і облаштував домову церкву в ім'я св. Олександра Невського, добу­дував навчальний корпус і спорудив ще один будинок. Зібрав багате зібран­ня творів російських та українських художників, які нині прикрашають му­зеї Києва і Санкт-Петербурга. З 1894 через хворобу майже постійно жив у Франції, де і помер.

З 1886 в особняку мешкав його син Те­рещенко Михайло Іванович (1886— 1956) — громадсько-політичний і держав­ний діяч, доброчинник. У Києві закін­чив Першу гімназію (1904), потім жив у Москві, де закінчив університет (1911), Санкт-Петербурзі, за кордоном. З 1912 був почесним попечителем Першої гім­назії, допомагав у розбудові Міського музею, пожертвував 50 тис. крб. на ут­римання Київської консерваторії (1912), яка відкрилась 1913. З початком 1-ї сві­тової війни відкрив за власний рахунок лазарет на вул. Ярославів Вал, 40 (1914), активно працював у Російському то­варистві Червоного Хреста, ініціював створення і очолив Київський воєннопромисливий комітет (1915). З 2 березня — міністр фінансів Тимчасового уряду Росії, з травня — міністр закор­донних справ. У червні 1917 приїздив у Київ разом з О. Керенським та іншими членами уряду на переговори з Україн­ською Центральною Радою. Після жовт­невого перевороту емігрував, жив в Англії, Монако.

У січні 1918, коли Київ був захоплений більшовицькими військами, більша час­тина мистецької збірки Терещенків, що залишалася в особняку, була попсо­вана, загинула або викрадена. Влітку 1918 київські пам'яткоохоронці пере­несли те, що залишилося, в приміщен­ня Української академії мистецтв і Міський музей. Пізніше частина ко­лекцій, яка була залишена спадкоємця­ми І. Терещенка в Києві, увійшла до збірки Київського музею російського мистецтва.

У кін. 1917 — 1918 у реквізованих 18 кімнатах на першому і другому повер­хах особняку містилося генеральне се­кретарство шляхів сполучення УЦР, створене 1 листопада 1917, з 11 січня — Міністерство шляхів сполучен­ня УНР. Спочатку містилося на су­часній вул. Б. Хмельницького, 23, зго­дом переїхало в цей будинок. Генеральним секретарем, з 11 січня

міністром шляхів був Єщенко Во­лодимир (Вадим) Дмитрович (1878—?)

інженер-залізничник, начальник служби руху Лівобережної залізниці (до 1917), голова Об'єднаної ради залізниць (з травня 1917), член Української народної партії. Обійняв посаду, коли в Україні відбувався страйк заліз­ничників, і вона опинилася в блокаді. Доклав зусиль до припинення страйку і забезпечення роботи залізниць. Після жовтневого перевороту пропонував розібрати залізничні колії на півночі України, щоб попередити проникнен­ня військ більшовицької Росії, впрова­дити власні українські гроші тощо. За Української Держави очолював депар­тамент Міністерства шляхів, що місти­лося в цьому ж будинку. Подальша доля невідома.

З 18 січня 1918 міністром шляхів був Є. Сокович.

1918 у будинку містилося Міністер­ство шляхів сполучення Української Держави.

З 3 травня до 14 листопада 1918 міні­стерство очолював Бутенко Борис Аполлонович (?—1926) — інженер шляхів сполучення, будівничий і керу­ючий справами Подільської залізниці. У березні—квітні 1918 входив до скла­ду «Української народної громади», створеної з ініціативи генерала П. Ско­ропадського, яка підготувала держав­ний переворот і встановлення геть­манської влади 29 квітня 1918. На по­саді міністра мав репутацію ревно­го прихильника українізації, зокрема створив спеціальну комісію з вироб­лення української технічної терміно­логії для залізниць. Під його керів­ництвом до середини 1918 було віднов­лено нормальне функціонування шля­хів сполучення в Українській Державі. Зумів припинити загальний страйк залізничників України у середині лип­ня — серпні 1918 (страйкувало бл. 200 тис. працівників), організований біль­шовиками. Залучив до неофіційної служби полк т. зв. залізничників, ство­рений ще за Української Центральної Ради, який охороняв залізничні ван­тажі від пограбування. Полк, чимало з офіцерів якого належало до Україн­ської партії соціалістів-самостійників, майже у повному складі приєднався до протигетьманського повстання, як і більша частина міністерства. При фор­муванні третього складу Ради міністрів звільнений з посади (імовірно через політичні уподобання). Проживав у цьому будинку. Емігрував, проживав і помер у Будапешті (Угорщина).

З 14 листопада до 14 грудня 1918 в останньому кабінеті уряду міністерст­вом керував інженер, відомий в Ро­сії фахівець з експлуатації залізниць В.    Лансберг.

Товаришами міністра Б. Бутенка пра­цювали А. Лукашевич (приймав на су­часній вул. Б. Хмельницького, 51) і П. Чубинський (приймав на вул. Б. Хмель­ницького, 10).

У цьому будинку містилися канцелярія міністерства і кілька департаментів: за­гальних справ; технічно-експлуатацій­ний з відділами загальним, господарсь­ко-технічним, перевезень, допоміжних шляхів при перевезеннях; комерційноексплуатаційний з відділами загальним, тарифним, перевезень, претензій і ста­тистики; фінансовий з відділами за­гальним, ліквідаційним, приватних за­лізниць; адміністративний з канцеля­рією і відділами персональним, праці, продовольства, приміщень; господарсь­кий з відділами загальним, металевого виробництва, палива, розробки лісів. При міністерстві було організовано вищу технічно-економічну раду и адмі­ністративно-господарську раду. За ін­шими адресами діяли інспекція міні­стерства (вул. Б. Хмельницького, 23), департаменти водно-шосейний з відді­лами водних шляхів, суднобудівельним, меліоративним, дорожнім, заводським і матеріальним (вул. Б. Хмельницького, 10); правовий з відділами загальним, судів, консультаційним, кодифікацій­ним (вул. Володимирська, 64); нових будівель з відділами загальним, ста­тистично-картографічним, шосеИних шляхів, водяних шляхів і гідроелек­тростанцій, портового господарства (вул. Б. Хмельницького, 10). Директором комерційно-експлуатаційного департаменту був Макаренко Андрій Гаврилович (І885—1965) — інженер, громадськиИ і державниИ ді­яч. До революції працював у комерціИніИ службі Управління Південно-Західної залізниці в Києві. 1917 — один із організаторів діяльності українських залізниць, голова Спілки залізничників. З 14 листопада 1918 — член Директорії УНР, обрання якої відбулося у цьому будинку, один з організаторів протигетьманського повстання. 1919 емігру­вав, жив в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, з 1951 — у США. Помер у Хьюстоні. Жив у Києві на Вознесенському узвозі, 14.

В ніч з 13 на 14 листопада 1918 у цьому будинку в кімнаті урядовця з особли­вих доручень О. Стокова зібралися представники Українського національ­ного союзу та українських партіИ. Нарада, скликана В. Винниченком і М. Шаповалом від імені УНС, відбува­лась у тоИ час, коли в гетьманському палаці готувалася грамота про феде­рацію з Росією і складався новиИ федеративниИ кабінет С. Гербеля. У зборах взяли участь українські політичні И віИськові діячі В. Винниченко (голову­вав), О. АндрієвськиИ, М. Аркас, П. Дідушок, брати А. та О. Макаренки, О. Мицюк, В. Тютюнник, М. Шаповал, Ф. Швець, О. Янко та ін. Було ухвалено підняти протигетьманське повстання за соціальне і національне визволення, обрано Директорію УНР у складі: В. Вин­ниченко (голова), члени — О. Андрі­євськиИ, А. Макаренко, С. Петлюра (отаман українських республіканських віИськ) і Ф. Швець.

Тепер у садибі містяться Управління у справах громадянства, іміграції та реєстрації громадян, Київська обласна рада Товариства «Колос», банк та інші офіси [2023].