Проект будівлі, складений для Другої гімназії арх. О. Беретті, був затверджений 1844. Ділянку для будівництва визначив російський імператор Микола І. Для керівництва роботами був затвердже­ний спеціальний будівельний комітет. Постачання матеріалів і контроль над роботами здійснював підрядчик Й. Аренштейн. 1851 в будинку розмістилася Друга чоловіча гімназія. У грудні 1851 будівля була тимчасово передана Кадетському корпусу, який містився тут до серпня 1857. До цього часу Друга гімназія одержала інше приміщення (бульв. Т. Шевченка, 18) й у звільненій після Кадетського корпусу будівлі розмістилася Перша чоловіча гімназія. Окрім навчальних класів найстарішої київської гімназії з домовою церквою в ім'я св. Миколи Мірлікійського (три кімнати на другому поверсі, вікнами у сад), тут були житлові кімнати пансіо­нату, канцелярія та квартира попечите­ля Київського навчального округу та квартири вчителів.

Споруда триповерхова на склепінчас­тих підвалах, цегляна, тинькована, у плані має форму півкаре, поверненого в глиб кварталу. Початкова симетрична об'ємно-планувальна структура збере­глася, має характерну для навчальних закладів коридорну систему плануван­ня з розташованими по обидва боки аудиторіями. У центральній частині з боку бульвару влаштовано парадний вестибуль із тримаршовими чавунними сходами та актову залу. У торцях біч­них крил розміщені сходові клітки з ок­ремими входами. Коридори перекрито цегляними циліндричними і коробови- ми склепіннями з розпалубками, над іншими приміщеннями пласкі стелі.

Чітко виражена осьова композиція чолового фасаду підкреслена могутнім чотириповерховим об'ємом ризаліту з пласкими пілястрами коринфського ордера й аттиком, який перед рево­люцією був увінчаний чавунним дво­головим орлом — гербом Російської імперії. Тектоніка бічних фасадів рів­номірно-ритмічна.

Побудована в монументальних формах російського класицизму, для якого ха­рактерна обробка рустом нижнього ярусу, гладенькі площини стін верхніх поверхів, пожвавлені скромними ліпле­ними деталями (рамкові лиштви вікон, іоніки та ін.), вінцевий карниз великого виступу з плитами-мутулами. В інтер'є­рах збереглися чавунні сходи та майданчики з ажурними металевими ого­рожами.

Добре пов'язана зі спорудою чавунна решітка, що огороджує квартал з трьох боків, виконана в 1850-х рр. за крес­леннями О. Беретті.

Будівля колишньої гімназії, що виріз­няється класичною гармонією і стро­гою пропорційністю, відіграє велику роль у формуванні архітектурного ви­гляду бульв. Т. Шевченка, є однією з найстаріших на ньому споруд.

Перша чоловіча гімназія створена 1809 на базі Головного народного училища, у жовтні 1811 особливим указом імпе­ратора Олександра І була прирівняна до вищих навчальних закладів краї­ни. 1874 отримала статус класичної гімназії. Після закінчення восьмирічно­го курсу навчання її випускники мали можливість вступати на пільгових умо­вах до університетів та одержувати по­саду на державній службі. При гімназії існували пансіон для проживання 77 немісцевих учнів (з 1857), бібліоте­ка, фізичний та природничо-історич­ний кабінети. 1911 навчальний заклад перейменовано на Олександрівську гімназію. Первісно містилася в Клов- ському палаці (сучасна вул. П. Орли­ка, 8). 20 лютого 1919 постановою ко­легії народної освіти та пропаганди ви­конкому Київської ради робітничих де­путатів Першу гімназію було закрито, її учнів і викладачів (на той час — 849 осіб в 19 класах та 32 викладачі) розподілено по різних гімназіях Києва, майно передано Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. З 1920 — трудова школа. Директорами гімназії в цьому будинку були відомі педагоги, вчені (проживали в цьому ж будинку).

1857—62 — Деллен Олександр Кар­лович (1814—82) — філолог, ад'юнкт (з 1839) і професор кафедри римської словесності та старожитностей (1840— 67) Київського університету, професор Харківського університету (1867—82).

1862—90 — Андріяшев Олексій Хомич (1826—1907) — педагог, видавець «Ки­евского народного календаря» (1864— 1907) і газети «Друг народа» (1867—76). Після закінчення юридичного факультету Київського університету (1850) призначений інспектором гімназії, ви­кладав географію, історію, російську та латинську мови. Автор кількох підруч­ників, педагогічних праць.

1909 - 18 — Стороженко Микола Воло­димирович (1862—1942) — історик, письменник, педагог, член Київської Старої громади, Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Історичного то­вариства Нестора-літописця та інших наукових і краєзнавчих товариств. Одночасно — директор Міністерської жіночої гімназії св. княгині Ольги (1904—20).

Почесним попечителем гімназії була родина Терещенків — Никола Артемійович (1881—88) та Олександр Николович (1895—1910).

У цьому будинку в гімназії викладали в різний час відомі вчені, громадсько- політичні й культурні діячі.

1890—95 — Андрієвський Олексій Олександрович (1845—1902) — істо­рик, літератор, педагог, громадський діяч, редактор «Киевских губернских ведомостей» (з 1881), директор сиріт­ського будинку в Одесі (з 1896). Учитель російської словесності гімназії. Одночасно викладав у Фундуклеївській жіночій гімназії (з 1891).

1862—63 — Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, археограф, етнограф, літера­турознавець, громадський діяч, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1901), головний редактор Тимча­сової комісії для розгляду давніх актів (1863—80), професор Київського уні­верситету (з 1878), один із засновників і провідний діяч Київської Старої гро­мади (з 1872).

Викладав у гімназії латинську мову.

1886—95 — Голубовський Петро Васи­льович (1857—1907) — історик, приват- доцент (з 1886), професор (з 1895) Київського університету.

Викладав у гімназії історію.

1871 – 85 — Екземплярський Ілля Тихо­нович (чернече ім'я — Ієронім; 1836— 1905) — церковний діяч, настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (1885—90), архієпи­скоп Варшавський і Привіслинський (1905).

Законовчитель православного спові­дання гімназії. Одночасно викладав у Київській духовній семінарії (1862—71).

1869-70 — Мурашко Микола Іванович (1844—1909) — художник, організатор і керівник Київської рисувальної шко­ли (1875—1901).

Викладав у гімназії малювання та краснопис.

1857-59 — Романович-Славатинський Олександр Васильович (1832—1910) — правознавець, архівознавець; викладач (з 1856), професор (з 1862) і завідувач кафедри державного права (1870—1902) Київського університету.

Позаштатний старший учитель гімназії з права.

1872-74 — Русов Олександр Олексан­дрович (1847—1915) — один із осново­положників вітчизняної наукової ста­тистики, етнограф, фольклорист, істо­рик, педагог, громадський діяч.

Учитель грецької мови та російської словесності гімназії, одночасно викону­вав обов'язки секретаря педагогічної ради і завідувача учнівської бібліотеки.

1906 - 17 — Селіханович Олександр Броніславович (1880—1968) — педагог, історик педагогіки, громадський діяч, член київських товариств поширення освіти серед народу, науково-філо­софського.

Викладав у гімназії російську сло­весність. Одночасно працював у Ко­легії Павла Ґалаґана (1909—11), у Фребелівському інституті (1912—17), при­ват-доцент Київського університету (1913—17).

1867—75 — Флоринський Микола Іва­нович (1826—1900) — духовний письмен­ник, священик, настоятель собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво- Печерської лаври (1875—77), священик собору Святої Софії (1877—87). Законовчитель гімназії та настоятель домової гімназійної церкви.

1905 - 07 — Челпанов Георгій Іванович (1862—1936)  — філософ, психолог,

професор філософії і психології Ки­ївського університету (1892—1906), за­сновник і директор першого в Росій­ській державі Інституту психології (1912—23, Москва).

Викладав у гімназії філософську пропе­девтику.

1870—1905 — Черкунов Микола Трохимович (1844—1905) — педагог, випуск­ник фізико-математичного факультету Київського університету (1865).

Учитель географії гімназії, член екзаме­наційного комітету при Київському на­вчальному окрузі з природознавства. Одночасно викладав в Інституті шля­хетних дівчат (з 1900). 1885 видав підручник «Навчальний курс географії неєвропейських країн». Зібрав велику колекцію зразків природних багатств і виробництва, флори і фауни різних країн світу (понад. 1 тис. одиниць), яку використовував у навчальному процесі. На її основі було започатковано Педа­гогічний музей Київського навчального округу.

1903 – 11 — Шульгин Яків Миколайо­вич (1851—1911) — історик, член і бла­годійник Київської Старої громади, один із засновників і секретар Україн­ського наукового товариства в Києві, член Наукового товариства ім. Т. Шев­ченка у Львові, Історичного товариства Нестора-літописця.

Вчитель історії, російської мови та сло­весності гімназії.

1904 – 15 — Яворський Юліан Андрійо­вич (1873—1937) — літературознавець, етнограф, журналіст; видавець жур­налів «Жива думка» і «Живе слово», фольклорного альманаху «Жива ста­ровина» (Львів, кін. 19 — поч. 20 ст.), чл.-кор. Російського географічного товариства.

Викладав у гімназії німецьку мову.

1895 - 96 — Ясинський Антон Микито­вич (1864—1933) — історик-славіст, акад. АН БСРР (з 1928), член Чеської АН (з 1907).

Вчитель історії гімназії.

Випускниками та учнями гімназії в різні роки були відомі вчені, письмен­ники, діячі культури й освіти, гро­мадсько-політичні і державні діячі: В. Базилевич (1910), О. Богомолець (1900), М. Булгаков (1909), М. Бунге (1861), Є. Гарнич-Гарницький (1883), Л. Добровольський (1885), М. Довнар-Запольський (1889), М. Драгоманов (1860), М. Зеров (1908), В. Зуммер (1903), О. Лашкевич (1860), І. Линниченко (1874), В. Липинський (1902), А. Луначарський (1895), І. Лучицький (1862), Л. Мацієвич (1895), В. Міяковсь кий (1906), К. Паустовський (1912), В. Піскорський (1886), І. Сікорський (на­вчався 1900—03), П. Стебницький (1881), К. Трітшель (1860), Р. Чаговець (1914) та ін.

1858 - 61 у приміщенні гімназії прожи­вав Пирогов Микола Іванович (1810— 81) — учений-анатом, хірург і патолог, педагог і громадський діяч. У ці роки був попечителем Київського навчаль­ного округу. Його діяльність на цій по­саді, що відзначалася новаторством і демократизмом, сприяла розвитку народної просвіти й вищої освіти в Україні. Квартира вченого містилась у північно-західній частині, у правому крилі будівлі на першому поверсі, вікна її виходили на подвір'я. Вдома у себе М. Пирогов часто влаштовував літературні вечори, на яких викладачі і студенти університету знайомили слу­хачів зі своїми науковими працями. Ча­сом приймав вдома хворих, а також консультував на операціях у хірургіч­ній клініці В. Караваєва. Прогресивна діяльність М. Пирогова на посаді попе­чителя викликала схвалення демокра­тичних кіл та обурення у реакційних. Указом царя від 13 березня 1861 він звільнений зі служби і був змушений залишити Київ. Громадськість міста влаштувала вченому багатолюдні про­води від цього будинку до околиці Києва. У проводах, зокрема, брав участь студент М. Драгоманов.

Будівля використовувалася також під різні установи. 1915—18 тут містився військовий шпиталь. Деякі події, що відбувалися в будинку під час війни та революції, описав М. Булгаков у романі «Біла гвардія» та п'єсі «Дні Турбіних».

1917 - 19 у цьому будинку містилися генеральне секретарство освіти УЦР, Міністерства народної освіти УНР і Української Держави, які очолювали в різний час видатні діячі культури і на­уки: І. Стешенко (липень 1917 — січень 1918), В. Прокопович (лютий—квітень 1918), М. Василенко (травень—жовтень 1918), П. Стебницький (жовтень—листопад 1918), В. Науменко (листопад 1918 ), П. Холодний та І. Огієнко (лис­топад 1918 — лютий 1919).

Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — письменник і громадський діяч. Член українських організацій «Молода Україна», Київська Стара гро­мада, Товариство українських посту­повців і УСДРП. Перший генеральний секретар народної освіти за доби УЦР. Організатор Всеукраїнської учитель­ської спілки, Товариства шкільної осві­ти. Вбитий у Полтаві.

Василенко Микола Прокопович (1866— 1935) — історик, правознавець, дер­жавний діяч, акад. УАН (з 1920). Член партії кадетів. З постанням Української Держави брав діяльну участь у держав­ному будівництві, був, зокрема, прези­дентом Державного сенату та міністром народної освіти. З 1920 — голова Соціально-економічного відділу УВАН,

обраний її президентом, але не затверджений радянською владою.

1924 засуджений за участь в організації «Київський обласний центр дії». 1927 вернувся до наукової діяльності.

Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881 —1942) — державний і політич­ний діяч, педагог і публіцист. Викла­дав у київських гімназіях, однак за «українофільські» погляди та участь у Всеросійському педагогічному з'їзді був звільнений з посад. Редактор педагогічного журналу «Світло» (1911 —14), бібліотекар Київського міського музею. Член Української Центральної Ради від партії українських соціалістів-федералістів. Міністр освіти УНР (1918), у травні 1920 — голова Ради міністрів УНР (Вінниця). Один із соратників Головного отамана С. Петлюри. Займав ключові посади в уряді УНР в екзилі:

1924 - 39 — голова Ради міністрів УНР,

1939 - 40 — заступник голови Дирек­торії і Головного отамана УНР.

Стебницький Петро Януарійович (1862—1923) — громадський діяч і письменник. Один із керівних діячів української громади в Санкт-Петер­бурзі, осередку Товариства українських поступовців. Очолював «Благо­дійне товариство видання загальноко­рисних і дешевих книжок», сприяв публікації українських видань у Санкт- Петербурзі. У вересні 1917 — комісар у справах України при Тимчасовому уряді. Член партії українських соціалістів-федералістів, заступник голови Української мирної делегації на пере­говорах з Радянською Росією, член Державного сенату (1918), міністр освіти Української Держави. З 1919 — член-співробітник постійної комісії для виучування звичаєвого права, 1920—21

керівник над працями і голова комісії для складання біографічного словника діячів України при ВУАН.

Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — громадський і педагогічний діяч, історик, філолог. Редактор жур­налів «Киевская Старина», «Україна», член Київської Старої громади. Один із фундаторів, у 1914—17 — голова Українського наукового товариства в Києві. За доби УЦР — куратор Київ­ської шкільної округи, 1918 — міністр освіти Української Держави. Розстрі­ляний НК.

Холодний Петро Іванович (1876—1930) - художник, учений, педагог і держав­ний діяч. Професор Київського полі­технічного інституту. Директор Першої української гімназії (1917).

1917 - 20 займав ключові посади в Генеральному секретарстві, згодом — Міністерстві народної освіти — това­риш міністра, міністр народної освіти.

1920 емігрував, з 1921 жив у Львові. Його художня спадщина включає іко­нопис, вітражі, портрети українських діячів, книжкову графіку тощо.

Огієнко Іван Іванович (1882—1972) — учений, церковний і громадсько-полі­тичний діяч. Професор Київського українського державного університету (1918), перший ректор і професор Кам'янець-Подільського українського державного університету (1918—20), міністр народної освіти, ісповідань і головноуповноважений міністр уряду УНР (1919—20). Разом з урядом УНР емігрував. Редактор кількох україн­ських видань в еміграції. Автор низки наукових праць з української культури, мовознавства, права, славістики, крає­знавства, давньої української літерату­ри, народної архітектури. У 1926—44 мешкав у Польщі. 1940 хіротонізований (ім'я — Іларіон). Архієпископ Холмський і Підляський, з 1943 — мит­рополит. З 1947 проживав у Канаді. З 1951 — глава Української греко-православної церкви в Канаді.

У генеральному секретарстві освіти та міністерствах освіти доби УНР і Української Держави працювали в різний час й інші відомі діячі науки і культури, зокрема, М. Біляшівський (начальник відділу охорони пам'ятників і старовинного мистецтва), О. Грушевський (начальник бібліотечно-архівно­го відділу), В. Модзалевський (началь­ник архівно-бібліотечного відділу), П. Дорошенко (начальник головного управління мистецтв), Г. Павлуцький (начальник відділу пластичного мис­тецтва), А. Середа (начальник відділу художнього мистецтва), А. Синявський (директор департаменту середньої школи), М. Старицька (начальник теат­рального відділу) та ін.

1918 - 19 в будинку розміщувався ко­лишній архів Київського жандармсь­кого управління, в якому зберігалися документи з 1829, що являл исобою наукову цінність як автентичні історичні першоджерела. Переведений до цього будинку восени 1918 з приміщення окружного суду (містився в будинку Присутствених місць на вул. Володимирській, 15). Упорядкований і відкри­тий для наукових досліджень з ініціати­ви Єфремова Сергія Олександровича (1876—1939) — літературознавця, акад. УАН (з 1919), державного і громадсько- політичного діяча, одного із заснов­ників і заступника голови УЦР, голови УПСФ (з квітня 1917), генерального секретаря міжнаціональних справ (з червня 1917).

архів було передано до бібліотеч­но-архівного відділу Головного управ­ління мистецтв та національної культу­ри, з 1919 перебував у підпорядкуванні ВУКОПМИСу.

У листопаді 1918 — лютому 1919 у цьо­му будинку було проведено десять за­гальних зборів УАН, присвячених ство­ренню перших наукових установ, кон­кретизації наукових напрямів роботи Академії наук.

1919 - 20 в будинку розміщувався Нар­комат освіти УСРР, який очолював Затонський Володимир Петрович (1888—1938) — радянський державний і гро­мадсько-політичний діяч, учений-хімік, акад. ВУАН (з 1929), викладач КПІ (1913—17), член Київської ради робіт­ничих депутатів (з 1917), член Малої Ради від більшовиків (з червня 1917), голова ЦВК Радянської України (1918), член Реввійськради Південно-Західного фронту Червоної Армії (з 1918), голо­ва Галицького ревкому (1920), голова Вукоопспілки (1922), начальник політуправління і член Реввійськради Українського військового округу (1924— 25), секретар і член Політбюро ЦК КП(б)У (1925—27), голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У та нар­ком Робітничо-селянської інспекції (1927—33). Народний секретар у спра­вах освіти першого більшовицького уряду України (1917—18), нарком осві­ти УСРР (1919—20, 1922—24, 1933—37). На цій посаді відав роботою шкіл, університетів, педагогічних вузів, біб­ліотек, музеїв, театрів, видавництв. Під його керівництвом здійснювалася ро­бота із запровадження в Україні єдиної трудової школи, загальної початкової, згодом — семирічної освіти. Опубліку­вав у громадсько-політичних і педа­гогічних журналах низку статей з пи­тань педагогіки, політехнізації школи, історії та методики викладання української мови та літератури, підвищення рівня культури вчителя та якості підручників. За наказом В. Затонського у лютому 1919 цей будинок і садибу пансіонату Є. Левашової (вул. Володимирська, 54) було передано у розпоряд­ження Української академії наук. 1937 репресований за звинуваченням в учас­ті у діяльності антирадянського україн­ського націоналістичного центру. Роз­стріляний. 1956 реабілітований.

1919 - 22 в будинку розміщувалася Го­ловна книжкова палата. Заснована 1919 при Наркоматі освіті УСРР. Мала у своєму складі Бібліографічний інсти­тут, відділи реєстрації та каталогів і експертиз. Не раз піддавалася реорга­нізації зі зміною назв: Київський крайовий відділ Центрального бібліогра­фічного відділу Держвидаву УСРР, Апарат уповноваженого Української книжкової палати по Київській губер­нії. 1922 перетворена на Український науково-дослідний інститут книгознав­ства (УНІК), що займав до 1924 чотири кімнати в цьому будинку. Пізніше містився на вул. Пушкінській, 8.

1919 – 22 директором Головної книжко­вої палати, засновником та першим ди­ректором УНІКу (1922—31) був Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. — Іванів; 1892—1969) — біб­ліограф, книгознавець, літературозна­вець, художній та театральний критик, член ТК ВБУ (з 1920). Одночасно у цей період — голова Ради бібліотекарів (практично — керівник) Всенародної бібліотеки України (1920—22), що роз­міщувалась у цьому ж будинку, ре­дактор журналу «Бібліологічні вісті» (1921—31).

1920 – 30 два перші поверхи та частину третього поверху будинку займала Все­народна бібліотека України. Утворена 15 серпня 1918 згідно з підписаним гетьманом П. Скоропадським Законом про заснування Національної бібліоте­ки Української Держави, що набув чинності після його опублікування 21 серпня того ж року. У підготовці зако­ну брали участь майбутні академіки УАН М. Василенко і В. Вернадський, директор бібліотеки Київського універ­ситету В. Кордт. Надалі заклад не раз змінював свою назву і частково — підпорядкування: 1919—20 — Всена­родна (Національна) бібліотека Украї­ни при УАН у м. Києві; 1920—34 — Всенародна бібліотека України у м. Ки­єві; 1934—36 — Державна бібліотека ВУАН; 1936—48 — Бібліотека АН УРСР; 1948—65 — Державна публічна бібліо­тека УРСР; 1965—96 — Центральна на­укова бібліотека АН УрСр (з 1991 — України). З 1996 — Національна бібліо­тека України. З 1988 носить ім'я одного із своїх засновників — першого прези­дента УАН В. Вернадського.

Фактичне існування закладу почалося 5вересня 1918 з початком роботи Тимчасового комітету для організації бібліотеки (ТК ВБУ, діяв до 1923), пер­шим головою якого був В. Вернад­ський. До складу комітету в різні роки входили: академіки УАН Д. Багалій, Д. Граве, С. Єфремов, А. Кримський, В. Липський, П. Тутковський; відомі вче­ні і громадсько-політичні діячі О. Грушевський, В. Данилевич, П. Стебниць­кий; провідні працівники бібліотеки Г. Житецький, Є. Ківлицький, В. Кордт, Ю. Меженко та ін. З 1919 керівництво установою здійснювала Рада бібліоте­карів, голова якої виконував функції директора. Офіційну посаду директора бібліотеки введено 1923.

1918 - 20 бібліотека не мала власного приміщення, її фонди переміщували вісім разів, канцелярія в різні роки зай­мала окремі кімнати колишніх Педа­гогічного музею (вул. Володимирська, 57), Маріїнської жіночої гімназії св. княгині Ольги (вул. Володимирська, 55), будинків УАН. 1920 бібліотеці нада­но приміщення на сучасному бульв. Т. Шевченка, 14, до якого в наступні два роки було переведено її фонди і відділи. На другому поверсі відкрито громадську читальню (тепер — конфе­ренц-зала гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Т. Шевченка). 1930 бібліотека отри­мала нове приміщення на вул. Володимирській, 62, куди вона переїхала 1930—32.

У період десятирічного функціонуван­ня бібліотеки у цьому будинку її очо­лювали відомі вчені і бібліотечні діячі.

1919 – 20 першим головою Ради бібліо­текарів і відповідно першим директо­ром бібліотеки був Ківлицький Євген Олександрович (1861 —1921) — істо­рик, філолог, видавець, бібліограф та бібліотекознавець, кандидат історико- філологічних наук (з 1889), член низки наукових і освітніх товариств: Науко­вого товариства ім. Шевченка у Львові (з 1898), Історичного товариства Нестора-літописця (з 1901) та ін.; член Ки­ївської Старої громади, співробітник редакції журналу «Киевская старина» (1890—92), видавець журналу «Киев­ские отклики» (1903—05). Працював у бібліотеці Київського університету (1891—98), завідував справами російсь­кої мови в Міністерстві народної освіти УНР (1918). З лютого 1919 — член Тим­часового комітету по заснуванню ВБУ, старший бібліотекар. З серпня 1919 — керуючий відділом. Відіграв значну роль у заснуванні бібліотечного фонду періодичних видань.

1920 – 22 посаду голови Ради бібліоте­карів обіймав Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. — Іванов; 1892— 1969) — бібліограф, книгознавець, літе­ратурознавець, художній і театральний критик, член ТК вБу (з 1920). Одночас­но у цей період — директор Головної книжкової палати у Києві (1919—22, містилася в цьому ж будинку). Під його керівництвом здійснено організацій­но-структурну перебудову бібліотеки, проведено велику роботу з розміщення в цьому будинку її відділів та фондів, їх систематизації та класифікації. Сприяв заснуванню низки філій бібліотеки, зо­крема у Вінниці. Зібрав унікальну ко­лекцію книжок та інших матеріалів (понад 1500), пов'язаних з життям і діяльністю Т. Шевченка (згідно з запо­вітом, її було передано Інституту літератури АН УРСР). 1922—31 — дирек­тор Українського науково-дослідного інституту книгознавства, що перші два роки свого існування розміщувався в цьому будинку, з 1924 — на вул. Пушкінській, 8. 1934—45 і 1948—60 жив і працював у Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург). 1945—48 вдруге очо­лював Бібліотеку АН УРСР, яка в ці роки містилася на вул. Володимирській, 62.

1922—29 бібліотеку очолював Постернак Степан Пилипович (1880—1938) — філолог, бібліограф і бібліотекозна­вець, голова Ради бібліотекарів (1922—23). 1923, після ліквідації ТК ВБУ і вве­дення офіційної посади директора бібліотеки, був обраний на цю посаду. Одночасно — керівник секції історії освіти в Україні при науково-педа­гогічній комісії ВУАН (з 1921); постій­ний член (з 1921), секретар, керівник комісії ВУАН для складання енциклопе­дичного словника (з 1923); заступник голови біографічної комісії ВУАН (1927), член краєзнавчої комісії й Ради ВУАН (з 1928).

Досліджував проблеми історії й теорії бібліотекознавства, автор розвідки, присвяченій історії та діяльності ВБУ (1930). За його директорства було вве­дено нову структуру бібліотеки, підго­товлено і проведено першу конферен­цію наукових бібліотек УСРР (1925), за­сновано аспірантуру (1926), започатко­вано випуск бібліотечних видань ВБУ. Засновник і співредактор «Бібліотечно­го вісника» (вип. І—ІІІ; 1926—27), голо­ва редколегії перших трьох випусків «Журналу бібліотекознавства та бібліо­графії» (1927—29). Організатор і керів­ник науково-дослідної комісії бібліоте­кознавства та бібліографії (з 1926). Вис­тупав з ініціативою повернення ВБУ первісної назви — Національна бібліо­тека України (1927). Звільнений з поса­ди 1929 і заарештований у справі Спіл­ки визволення України. Вдруге заареш­тований 1937, страчений. Реабілітова­ний 1989.

1929 -30 обов'язки директора бібліоте­ки виконував Іваницький Віктор Федо­рович (1881 —1955) — бібліотекозна­вець, сходознавець, доцент Київської духовної академії (поч. 20 ст.), член постійної жидівської історично-архео­графічної комісії ВУАН (1921). Працював у бібліотеці з 1921, в різний час завідував відділами стародруків і бібліотекознавства, з 1923 — заступник директора. Брав найактивнішу участь в адміністративно-організаційній роботі закладу. Розробив науково-методичні принципи організації підручної біб­ліотеки (1924) та аспірантури при ВБУ (1925). З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62. 1933 під час чергової кадрової «чистки» звільнений, переїхав у м. Йошкар-Ола (тепер — Республіка Марій Ел, РФ), на­уковий співробітник (з 1933), завідувач відділу (з 1937) Республіканської бібліо­теки. Помер у м. Кам'янець-Подільський.

У цьому будинку в бібліотеці також працювали відомі вчені, громадсько- політичні і громадські діячі.

1920 - 29 — Житецький Гнат Павлович (1866—1929) — літературознавець, істо­рик і книгознавець, член Київської Старої громади, Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, секретар ре­дакції часопису «Киевская старина» (1888).

1918 - 21 входив до складу ТК ВБУ. У перший рік існування бібліотеки (до утворення Ради бібліотекарів у вересні 1919) фактично здійснював функції керівника цього закладу. Старший біб­ліотекар (з 1919), засновник і перший завідувач відділу рукописів (1922—29). Брав безпосередню участь у підготовці першого статуту бібліотеки, що визна­чив її зв'язки з УАН. Засновник і пер­ший редактор «Книжного вісника» (вип. І—ІІ, 1919), редактор бібліотечних «Хронік» (з 1920). Сприяв поповненню бібліотеки рукописними приватними збірками, передав до її фондів книжко­ву колекцію та архів свого батька — відомого вченого, чл.-кор. Імператорсь­кої Санкт-Петербурзької АН П. Житецького. Одночасно — позаштатний постійний співробітник комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні (з 1922), член Історичної секції та археографічної комісії ВУАН. 1926— 28 у зв'язку зі створенням Центрально­го архіву брав активну участь у роботі комісії з розподілу рукописного ма­теріалу між архівами, музеями та біб­ліотеками. Автор праць з історії су­спільно-політичної думки України 17—19 ст. та історіографії, публікацій про українських письменників і вчених, зокрема про Т. Шевченка; досліджень з проблем книгознавства.

1920 - 30 — Кордт Веніамін Олександ­рович (1860—1934) — бібліограф, історик, фахівець у галузі історичної географії та картографії, член низки історичних товариств та географічних товариств Європи, приват-доцент і завідувач бібліо­теки Київського університету (1894— 1928), професор бібліотекознавства Київського археологічного інституту (з 1918), член археографічної комісії ВУАН (з 1922).

Член ТК ВБУ (з 1918), його голова (1920—23). Разом з М. Василенком і В. Вернадським був автором закону та інших основоположних документів із заснування бібліотеки, брав активну участь в організації початкового пе­ріоду її роботи та науково-методично­му забезпеченні її діяльності. Після приєднання бібліотеки університету до ВБУ 1926 перейшов на роботу до цього закладу. Засновник і завідувач карто­графічного відділу бібліотеки (1930— 34). Автор наукових праць з історії української картографії.

1926—30 — Маслов Сергій Іванович (1880—1957) — літературознавець, біб­ліограф та бібліотекознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), член багатьох науко­вих товариств, ректор Київського архе­ологічного інституту (1921—22).

1926 - 37 — завідувач відділу старо­друків бібліотеки, у наступні роки підтримував з нею постійний зв'язок як науковий консультант. Одночас­но — завідувач кафедри Київського університету (з 1914), дійсний член на­уково-дослідної кафедри мовознавства (з 1922), позаштатний співробітник (з 1923), потім — голова комісії (завіду­вач секції) історії книжки Українського НДІ книгознавства (1922—24 розміщу­вався в цьому ж будинку); секретар Історичного товариства Нестора-літо- писця (1920-і рр.); голова комітету для опису видань, що вийшли в Україні в 16—18 ст. (з 1924), член археографічної комісії ВУАН (з 1930), Російського біб­ліографічного товариства при Москов­ському університеті (з 1926). 1939—50 працював в Інституті української літе­ратури ім. Т. Шевченка АН УРСР (розміщувався в цьому ж будинку). Під час роботи в бібліотеці зробив значний внесок у розробку проблем комплекту­вання фонду стародруків, працював над визначенням їх дублетів. Досліджу­вав питання історії книгодрукування в Україні, зокрема в Києві. Першим дав цілісне уявлення про українські старо­друки та здійснив їх наукову систематизацію в праці «Українська друкована книга 16—17 ст.» (1925).

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1929 - 30 — Попов Павло Миколайо­вич (1890—1971) — літературознавець, фольклорист, мистецтвознавець, кни­гознавець, славіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), старший науковий співробіт­ник ВУАН (з 1923), завідувач відділу письма й друку і хранитель Портретної галереї Лаврського музею культів та побуту (1923—30), професор кафедри історії української літератури Київсь­кого університету (з 1934), завідувач сектора фольклору Інституту мистец­твознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (1944—52). Під час роботи в цьому будинку — завідувач відділу рукописів (призначе­ний 1929, фактично працював 1930—34), одночасно професор Київського художнього інституту (1928—30).

Прийнявши відділ після смерті Г. Житецького, продовжив роботу з попов­нення та систематизації фондів. Під його керівництвом та за безпосеред­ньою участю у відділі було зосередже­но бл. 250 тис. цінних рукописних пам'яток національного і світового зна­чення, запроваджено ефективну систе­му їх обліку та археографічного опису. У цей період досліджував питання дав­ньої української літератури та фольк­лору, граверного мистецтва, проблеми розвитку письменства і друкарства в Європі та слов'янському світі.

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1924 - 30 — Сагарда Микола Іванович (1870—1943) — патролог, історик, біб­ліограф, доцент і професор Санкт-Пе- тербурзької духовної академії (1905— 18), приват-доцент Київського універ­ситету і професор Українського дер­жавного університету (1919—20), заві­дувач Полтавської наукової бібліотеки (1920—24).

Під час роботи в цьому будинку — завідувач відділу періодики ВБУ, спів­редактор її друкованого органу «Жур­нал бібліотекознавства та бібліографії» (1927—30). Одночасно — член візанто- логічної комісії (з 1926) і вчений секре­тар бібліографічної комісії (з 1927) ВУАН. Досліджував проблеми істо­рії церкви, візантійської літератури. Автор бібліографічних оглядів україні­ки в російських журналах, публікацій з питань організації бібліотечної спра­ви, каталогізації фондів тощо. Звільне­ний під час кадрових «чисток» на поч. 1930х рр.

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1920 - 23 — Стебницький Петро Януарійович (1862—1923) — письменник, бібліолог, громадсько-політичний і дер­жавний діяч, голова Української націо­нальної ради в Петрограді, член УПСФ, комісар у справах України при Тимча­совому уряді (1917), заступник голови української мирної делегації на перего­ворах з РСФРР, сенатор Адміністратив­ного суду Державного сенату (1918), міністр освіти Української Держави (жовтень—листопад 1918; кабінет міні­стра розміщувався в цьому будинку).

З 1919 — член, 1920 — голова ТК ВБУ, з 1922 — перший завідувач відділу

україніки бібліотеки. Одночасно — з 1919 член, голова комісії для складання біографічного словника діячів України, виконувач обов'язків голови Київського товариства «Просвіта». У березні 1919 був заарештований органами НКВС, звільнений за клопотанням УАН.

1934 - 36 на третьому поверсі будинку містилися інститути й дирекція Все­української асоціації марксистсько- ленінських науково-дослідних інсти­тутів (ВУАМЛІН). Створена за постано­вою ЦК КП(б)У від 28 червня 1931 у Харкові на противагу ВУАН. Включала шість НДІ — історії, філософії та при­родознавства, економіки, аграрний, права і радянського будівницт