Споруджено за проектом арх. М. Гарденіна на замовлення відставно­го інж.-капітана дворянина М. Хитрово, який володів садибою за купчою від 04 січня 1889. Родовий герб власника зо­бражено на фасаді під декоративною вежею-шатром. По його смерті 1903 са­дибу успадкувала дружина Г. Хитрово, після її смерті — дочка та онуки. За описом 1913, у напівпідвалі було три кімнати, чотири кухні, передпокій, коридор і льох, на першому поверсі — десять, на другому — 11 кімнат. У са­дибі пл. 0,18 га по периметру стояли ще два двоповерхові флігелі, сараї, льодовня (не збереглися), був невеликий сад.

У 1920 будинок націоналізовано, він використовувався за різним призна­ченням. За постановою РМ УРСР від 11 квітня 1960, у ньому створено Лі­тературно-меморіальний музей Лесі Українки, який відкрився для відвіду­вачів 1962. В 1986—90 проведено ґрун­товні ремонтно-реставраційні роботи із заміною дерев'яних перекриттів на залізобетонні, відновленням первісного планування у меморіальних частинах будівлі, пристосуванням окремих при­міщень для потреб музею. На підставі автентичних фрагментів відновлено ліплене оздоблення плафонів, за архів­ними документами й спогадами І. Ко­сач, сестри Лесі Українки, виготовлено шпалери для п'ятикімнатної квартири родини Косачів, деякі меблі тощо. В ти­лу будинку споруджено новий адмі­ністративний корпус Музею видат­них діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (створений 1987; в його складі — бу­динки на вул. Саксаганського, 93, 93-б, 95-б, 97 і на вул. Жилянській, 96). Двоповерховий з напівпідвалом, пер­ший поверх цегляний, другий де­рев'яний, обкладений цеглою. Цоколь і перший поверх тиньковані, верхні пофарбовані. У плані прямокутний, з розташованим на червоній лінії вулиці бічним ризалітом з проїздом на по­двір'я, що прилягає до сусіднього будинку № 99 й надає асиметричного характеру загальній композиції спору­ди. Дах над основною частиною дво­схилий, з бляшаним покриттям, над проїздом — у формі зрізаного шатро­вого верху, вкритого діагональними бляшаними листами. Внутрішнє плану­вання дворядне анфіладне, пов'язане з влаштованими по центральній попе­речній осі парадними двомаршовими сходами з першого на другий поверх та чорними двомаршовими сходами, які спускаються у напівпідвал.

Оздоблений у стилі історизм у рене­сансно-барокових формах. На цегляно­му пофарбованому тлі головного фаса­ду білим кольором виділено тиньковані й ліплені деталі. Чоловий фасад має ярусну тектоніку. Цоколь гладенький, розкріпований, перший поверх оформ­лено міжвіконними й наріжними лопатками, оздобленими фактурним тинькованим рустом; на верхньому по­версі, окрім лопаток, застосовано напівколонки коринфського ордера. Над першим поверхом проходить профільо­ваний карниз, над другим — вінцевий карниз і фриз з модульйонами. На рівні даху влаштовано парапет з цегля­них стовпчиків і ажурних ґрат. Компо­зиційні акценти фасаду — домінантна наріжна частина під шатровим верхом з лучковою рустованою аркою проїзду та подвійна розкріповка головного вхо­ду, лучковий проріз якого обрамлено декоративним рустом і підкреслено подібним за формою фронтоном. Ак­центні елементи увінчано аттиками з напівциркульними щипцями, в які над проїздом вписано картуш з рельєфним зображенням герба власника — двох перехрещених шабель і пальмового гілля, над входом — кругле слухове віконце в обрамленні модульйонів. Осі проїзду і входу додатково підкреслю­ють розташований ліворуч балкон з сітчастими навкісними ґратами та об­рамлене профільованою лиштвою цен­тральне аркове вікно. Інші вікна пря­мокутні, на першому поверсі — з клин­частими рустованими перемичками, на другому — з замковими каменями у вигляді прикрашених листям модульйонів. Замковий камінь над проїздом, перекритим новими ґратчастими во­ротами, оздоблено лев'ячою маскою. Підвіконня першого й другого повер­хів містять вишукані ліплені панно орнаментального і рослинного характе­ру. Пофарбовані по цеглі тильний і бічний фасади з незначними розкріповками позбавлені архітектурного декору.

В інтер'єрі зберігся первісний вигляд парадної сходової клітки. Її стіни на першому поверсі оздоблено дощаним рустом, на другому поверсі — двома чотирипелюстковими розетками зі скульптурними жіночими голівками в центрі. Звернену до входу нижню пло­щину сходового маршу декоровано профільованими гуртами та централь­ним колом. Східці — зі штучного каме­ню, ґратчасті огородження — з волютоподібних елементів і арабесок. В ок­ремих кімнатах відтворено ліплення пласких стель: профільовані падуги, різноманітні за формою й орнаменти­кою розетки, кутові елементи. Підлоги паркетні.

Будинок, що є витвором відомого київського архітектора кін. 19 — поч. 20 ст., відзначається раціональним пла­нуванням і багатством архітектурно- пластичного вирішення.

1898 – 1910рр.  п'ятикімнатну квартиру на першому поверсі правого крила винаймала родина Косачів. Кімната, в якій Леся Українка мешкала з сестрою, містилася біля вхідних дверей в квар­тиру. В будинках поряд жили компози­тор М. Лисенко (№ 95-б) та драматург М. Старицький (№ 93, первісний буди­нок не зберігся, на його місці нова спо­руда), з родинами яких Косачів єднали творчі й дружні стосунки. Цей куточок Києва був одним із центрів духовно­го та мистецького життя міста, який у кін. 19 — на поч. 20 ст. називали «українським Парнасом». Усі члени родини Косачів були відомими громад­сько-культурними діячами українсько­го національного руху.

Косач Петро Антонович (1841—1909) — юрист, громадський діяч. Чоловік Олени Пчілки, батько Лесі Українки, Михайла, Ізидори та Ольги Косачів. Член лівого крила Старої Громади, прихильник українського демократич­ного руху, захисник селянства, знавець світової літератури. З 1899 обіймав по­саду в Київському губернському в се­лянських справах присутствії, з 1902 чиновник з особливих доручень у се­лянських справах при Київському, Подільському і Волинському генерал - губернаторі. Помер у цьому будинку, похований на Байковому цвинтарі. Косач (дівоче прізвище — Драгомано­ва) Ольга Петрівна (літ. псевд. — Оле­на Пчілка; 1849—1930) — письменниця, фольклорист, етнограф, чл.-кор. ВУАН (з 1927). Мати Лесі Українки, Михайла, Ізидори та Ольги Косачів, сестра М. Драгоманова. Брала активну участь в українському культурно-громадсько­му житті. Саме в цьому будинку народжувалися плани проведення вечо­рів Київського літературно-артистич­ного товариства, шевченківських свят Українського клубу, членом яких була письменниця. В 1907—14 редактор і видавець громадського та літературно - наукового журналу «Рідний край».

У 1908 р. почала видавати додатком до «Рідного краю» журнал «Молода Украї­на» — єдине на той час в Наддні­прянській Україні дитяче періодичне видання. В журналах друкувалися тво­ри відомих українських письменників і переклади зарубіжних авторів.

У роки проживання у цьому будинку створила літературні твори і праці: оповіданння «Біла кицька» (1901), «Ар­тишоки» (бл. 1903), «За двором» (1905), «Пожди, бабо, нових правів» (1906), «Збентежена вечеря» (1906), «Півтора оселедця» (1908), кілька поезій, різно­жанрові твори для дітей, низку худож­ніх перекладів, спогади про М. Ста­рицького (1904) та М. Кропивницького (1910), статті про Є. Гребінку, Б. Грінченка, Ю. Словацького, Л. Толстого, розвідки «Наші поети з народу» (1908) і «Т. Шевченко й українські поети з народу» (1910).

1909  Олена Пчілка переїхала в будинок № 115 (не зберігся), згодом — в № 101 на цій же вулиці, де продовжила ви­пуск журналів.

Леся Українка (справж. — Косач - Квітка Лариса Петрівна; 1871—1913) — поетеса, громадська діячка. Перебуван­ня у цьому будинку припадає на такі періоди: початок вересня 1899 — 5 лю­того 1900, 10 березня — початок трав­ня, після 2 і не пізніше 18 вересня 1900, бл. 22—24 вересня 1900 — початок січня 1901, 5 або в наступні дні берез­ня — 8 квітня, 7 вересня — 15 листопа­да 1901, 10—17 червня, бл. 25 серпня — 7 жовтня 1902, 7—15 червня, бл. 5 ве­ресня 1903 (проїздом), 21 травня — 3 червня 1904, 12 вересня — 12 жовтня 1904, 8—10 червня, початок вересня — 9 жовтня, 27 жовтня 1905 — середина травня 1906, кінець серпня 1906 — 9 лютого 1907, 3—9 березня 1907.

Тут написала поезії «Ітргошіи» («Когда цветет никотиана...»), «Як я люблю оці години праці», два вірші циклу «Єв­рейські мелодії»: «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон» та «Єреміє, залізний пророче в залізнім ярмі!»(1899), низку ліричних поезій, більшість з яких при­свячена С. Мержинському («Твої листи завжди пахнуть зов'ялими троянда­ми...», «Все, все покинуть, до тебе по­линуть...», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...» та ін.; 1900); «Ось уночі про­будились думки...» (1905); «Легенда», «Пророк», «Жіночий портрет», «Не хутко те буде... Чи й буде, чи ні?...»; шість сатиричних віршів для журналу «Шершень» (1906); драматичний діалог «В дому роботи, в країні неволі» (1906); закінчила драматичну поему «В ката­комбах» (1905), здійснила кілька пере­кладів тощо.

Восени 1901 Леся Українка підготува­ла до друку збірку поезій «Відгуки». Більшість творів, опублікованих за життя поетеси, побачили світ у За­хідній Україні, але поодинокі видання з'явились і в Києві, а саме: 12 поезій (серед яких «Сопіта врет врего», «Дав­ня весна», «Коли настав чудовий май...», «У кожного люду, у кожній країні...») увійшли до книжки «Вік (1798—1898)» (видання 1900 і 1902); у

1903  в альманасі «Дубове листя» були опубліковані «Єгипетські фантазії», вийшли окремою книжкою «Дитячі гри: пісні й казки з Козельщини, Лущини і Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка».

1904   побачило світ друге видання збірки поезій «На крилах пісень», що­правда з цензурними купюрами. 1905 – 1906 рр. видано значну кількість творів вели­кої та малої форм. Драматичні твори «В дому роботи, в країні неволі», «Три хвилини», стаття «Утопія в белетрис­тиці» та інші були опубліковані в жур­налі «Нова громада» (1906); два окремі видання книги «Розвага: Український декламатор...» (1905 і 1906) включили 29 творів Лесі Українки, а близькі за задумом книжки «Досвітні огні: Збір­ка поезій й прози до читання й декламаціії» (видання 1906 і 1908) — 39 творів.

Участь у діяльності Київського літе­ратурно-артистичного товариства в 1896 - 1901 дала можливість розкри­тися літературознавчому талантові по­етеси. Зокрема, 30 вересня 1899 на ве­чорі товариства Леся Українка прочи­тала доповідь на тему «Два напря­ми в новітній італійській літературі», 9 грудня — реферат «Малоросійські письменники на Буковині», 23 березня 1900 — реферат «Про основні мотиви в творчості Г. Гейне» та ін. На основі рефератів готувала літературно-кри­тичні статті, шість з яких були напи­сані, зокрема, для санкт-петербурзького журналу «Жизнь».

У 1905—06 працювала над статутом культурно-освітнього товариства «Про­світа», вступила до нього і, поряд з літературною та організаційною робо­тою, керувала бібліотечними справами. В цьому будинку періодично жила молодша сестра Лесі Українки Косач-Кривинюк Ольга Петрівна (літ. псевд. — Олеся Зірка; 1877—1945) — лікар, письменниця і перекладач. Най­ближча духовна подруга поетеси. Збе­регла й упорядкувала родинний ар­хів, написала фундаментальну працю «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», яку було видано завдяки клопотанням наймолодшої сестри Лесі Українки - Ізидори у Нью-Йорку 1970. У помешканні Косачів бував старший брат Лесі Українки Косач Михайло Петрович (літ. псевд. — Михайло Ко­зак, Микось Колодяжинський, Ми­хайло Обачний; 1869—1903) — фізик, метеоролог, приват-доцент Харків­ського університету, письменник і публіцист.

1889—1903 у будинку мешкав власник садиби Хитрово Микола Сергійович (?—1903) — військовий, громадський діяч. Походив із старого дворянського роду, що вів своє коріння від Еду-Хана на прізвисько Дуже Хитрий. Під час проживання за цією адресою М. Хит- рово — гласний Київської міської думи (1894—98), член будівельної комісії зі спорудження міської гавані. 1894 очо­лив підкомісію водогінної комісії. Як великий землевласник входив до скла­ду ради Товариства взаємного страху­вання від вогню майна землевласників Київської, Подільської і Волинської губернії.

1960 в будинку створено Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки. 1987 увійшов до складу Му­зею видатних діячів української куль­тури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Ста­рицького. 25 лютого 1991 відбулося відкриття вперше створеної експозиції меморіальної квартири родини Ко­сачів. 1996 на другому поверсі відкрито вісім зал літературної експозиції.

1971 на фасаді будинку, праворуч від входу, встановлено (замість мармурової 1958) гранітну меморіальну дошку з бронзовим погруддям Лесі Українки (ск. Г. Кальченко, арх. А. Ігнащенко) і рельєфним присвятним написом.