Садиба відділена від сусідніх ділянок і вулиці металевим парка­ном на цегляному цоколі з воротами і хвірткою, влаштованими праворуч від головного будинку. Садибу придбала 1881 громада завдяки пожертві під­приємця і доброчинця Н. Терещенка. Тут у 1882—83 було зведено два будин­ки за проектами архітекторів В. Ніколаєва та В. Сичугова (не збереглися). Один з них призначався власне для громади, другий — для амбулаторії, аптеки й лікарні на 12 ліжок. 1901—02 споруджено будинок лікарні за про­ектом військового інж. Д. Седельникова, який здійснив проектування і ке­рування будівництвом безкоштовно.

1913—15 за проектом арх. В. Рикова (скульптурне опорядження ск. Ф. Балавенського) зведено головний буди­нок. 1913 виконано основні будівельні роботи й освячено споруду, облашту­вання тривало до 1915.

Головний будинок, 1913—15. На червоній лінії забудови вулиці. Є од­ним з архітектурних акцентів вулиці. Являв новий для свого часу вид лі­карняного будинку, зведеного громад­ським коштом. За первісним плануван­ням, напівпідвал призначався для тех­нічних і господарських потреб, на пер­шому поверсі були аптека та амбула­торія, другий і третій поверхи займали житлові приміщення сестер-жалібниць, навчальні курси, приймальна зала, до­мова церква Покрови Пресвятої Бого­родиці. 1944—46 проведено ремонт будинку.

Триповерховий, з боку подвір'я з напів­підвалом, цегляний, тинькований, пер­ший поверх рустований, у плані Ш-подібний, з коридорною системою плану­вання. Перекриття пласкі, дах вальмо­вий, з бляшаним покриттям. Має три входи, що дає змогу зонувати приміщення за функціональним призначенням. Оздоблений у стилі історизм в архітек­турних формах неокласицизму, при­крашений вишуканим орнаментальним ліпленням та скульптурами. Має типо­ве для класицизму жовто-вохристе пофарбування з білими деталями плас­тичного оздоблення. Композиція голов­ного фасаду тридільна, утворена цент­ральним та двома бічними ризалітами незначного виносу, увінчаними фрон­тонами. По вертикалі фасад поділяє­ться на три основні яруси-поверхи, різні за висотою. Перший ярус, вста­новлений на невисокому цоколі (за рахунок якого нівелюється незначний схил ділянки), рустований, що створює враження його надійності та міцності. Важливим елементом у вирішенні фа­саду є відсутність парадних сходів. Усі три входи в ризалітах розташовано просто і доступно, безпосередньо з вулиці, що надає архітектурному обра­зу будинку, при всій його імпозантності, певної камерності, пом'якшуючи урочисту репрезентацію цілого. Го­ловні пластичні засоби зосереджено в центральній частині фасаду, яка має вигляд портика з чотирма тричвертєвими колонами коринфського ордера. Між ними на кожному поверсі влашто­вано по три вікна у профільованому обрамленні, прямокутному — у вікнах другого ярусу, арковому — третього. Простінки та поверхні архівольтів за­повнено декоративним ліпленням у ви­гляді стилізованих рослинних гірлянд, квітів-розеток тощо. Колони об'єднують два верхні поверхи та підтримують антаблемент з карнизом великого ви­носу на численних кронштейнах. Цент­ральний ризаліт над карнизом завер­шено аттиком з трьома вікнами-люкарнами, обрамленими гірляндами з волют, листя та грон винограду.

Вгорі по осях колон портика встановле­но чотири антиквізовані скульптурні жіночі постаті. Вони позбавлені будь-яких атрибутів і є узагальненим уособ­ленням сестер-жалібниць Маріїнської громади. Ці скульптури, зважаючи на їхнє суто декоративне призначення, вирізняються високим рівнем виконан­ня. Їм притаманні гарні стрункі й витончені пропорції, м'яке ліплення об'ємів, природність рухів і постави, анатомічна точність у прорисовці деталей та виразні, тактовно варійовані силуети, узгоджені із загальною си­метрією будівлі. Скульптури сильно по­шкоджені, так само, як і багато інших деталей фасаду. Аттик з мальовничими абрисами фігур надає всій споруді вигляду палацу.

Бічні ризаліти дещо менші за розміра­ми, але за виразністю й ошатністю пла­стичного декору майже не поступають­ся центральній частині фасаду. Вони акцентовані трикутними фронтонами, в тимпанах яких вміщено трифігурні, витримані в класицистичній стилістиці барельєфні композиції, присвячені сю­жетам лікування («Бинтування поране­ного» — правий фронтон) та полегшен­ня страждань хворого або вмираючого (лівий фронтон). Тема милосердя пере­плітається в них з патріотичними і тра­гедійно-суворими настроями напередодні 1-ї світової війни. Фронтони замість колон підтримуються пілястра­ми того ж ордера, вільні площини стін декоровано винятково пишними, спі­рально закрученими пагонами аканта. Цікавими деталями є рельєфні зобра­ження на замкових каменях дверних обрамлень: жертовники з вогнем та двома переплетеними зміями, що слу­гують виразною емблемою призначен­ня будинку, поєднуючи в собі сим­воліку жертовного служіння і медично­го знання. Особливістю проміжних частин фасаду є влаштування аркових вікон на першому ярусі та прямо­кутних — на другому. Вікна другого поверху додатково декоровано внизу короткими балюстрадами з фігурних балясин.

Будинок — зразок вдалого синтезу ар­хітектури і мистецтва, цінний елемент архітектурного середовища Києва. Лікарня, 1901—02. У глибині по­двір'я, паралельно вулиці, праворуч від головного корпусу.

Двоповерхова, з тильного боку з напів­підвалом, цегляна, пофарбована, у плані Н-подібна. Складається з поз­довжнього і двох бічних поперечних об'ємів, які утворюють ризаліти значного виносу на головному й тильному фасадах відповідно на п'ять і на три віконні осі. Входи у центрах торцевих фасадів виділено розкріповками. Вну­трішнє планування коридорне одно­бічне, у чолових ризалітах — коридор­не двобічне. Сходові клітки біля торце­вих входів мають по два кам'яні марші й один марш у напівпідвал. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, з бляшаним покриттям.

Оздоблений у стилі історизм у тради­ціях класицизму із застосуванням цег­ляного декору. Композиція головного фасаду симетрична. Ризаліти завер­шено трикутними фронтонами з круг­лими слуховими віконцями, вхідні розкріповки — тридільними ступінчас­тими аттиками. Вінцевий карниз спи­рається на цегляну аркатуру. Між першим і другим поверхами проходить подвійний гурт, прикрашений зубцями по лінії підвіконь. На першому поверсі вікна прямокутні, на другому — аркові. Їх обрамляють пласкі лиштви із зам­ковими каменями. Міжвіконня та наріжжя оформлено спрощеними піляст­рами. Над бічними входами встановле­но піддашки на ажурних металевих кронштейнах.

В інтер'єрі будинку збереглося пер­вісне оформлення сходових кліток: металеві огородження з мотивом волют і арабесок, шахове замощення майдан­чиків двоколірною метлаською плиткою та бордюрною — з рисунком меандра.

Будинок — цінний зразок невеликої споруди лікувального закладу поч. 20 ст.

Забудова садиби складає один з найзначніших медичних закладів Києва поч. 20 ст.

Маріїнську громаду сестер-жалібниць засновано 1878 при дамському комітеті Київського управління Російського то­вариства Червоного Хреста. Спочатку містилася при Олександрівській місь­кій лікарні (тепер Центральна міська клінічна лікарня; вул. Шовковична, 39/1), деякий час винаймала приміщен­ня на розі сучасних вулиць Червоно армійської та Жилянської. Опікувалася підготовкою та утриманням сестер-жалібниць. З 1880 при ній діяла безко­штовна амбулаторія (містилася на сучасній вул. О. Гончара, 32), з часом створила відділення на Подолі (вул. Хорива, 37). Спочатку у громаді було 15, в

— 118 сестер-жалібниць. Утриму­валася на пожертви приватних осіб, Товариства Червоного Хреста, Києво-Печерської лаври, Міської управи то­що. Надавала допомогу нужденним. Сестри-жалібниці Маріїнської громади відіграли значну роль у допомозі пора­неним під час 1-ї світової війни. її діяльністю керували у різний час дру­жини генерал-губернаторів Київської, Подільської і Волинської губерній — С.       Драгомирова, М. Дрентельн, Л. Сухомлинова, дружина корпусного ко­мандира Олександр ІІІ. Лікарня мала 41 ліжко, з них 29 — безкоштовні, перший поверх призначався для жінок, другий — для чоловіків. Завідував курсами і був головним лікарем у 1910-х рр. М. Миловидов. Викладали на дворічних курсах для сестер-жалібниць, працювали в лікарні у різний час та брали участь у діяльності громади відомі лікарі та вчені — Є. Афанасьєв, М. Вашетко, М. Нещадименко, О. Павловський, В. Підвисоцький, І. Руберт, К. Тарасов, І. Титов, К. Трітшель, Ф. Яновський та ін.

15—18 квітня 1918 у головному будинку громади відбувся 1-й з’їзд Товариства Червоного Хреста України, з якого веде початок національна добровільна громадська організація. На з'їзді було обрано Організаційний комітет у складі професора Київського університету М. Дітеріхса, лікарів С. Кобзаренка, Є. Лукасевича та ін. Згодом у цьому приміщенні відбувся з'їзд товариства з представниками медико-санітарних організацій Союзу земств і Союзу міст. Найважливішими завданнями було визначено евакуацію військовополонених усіх армій, які воювали в Україні, допомогу біженцям, дітям-сиротам, боротьбу з тифом та іншими масовими інфекціями, створення шпиталів, пунктів харчування. Тепер Національний комітет Українського товариства Червоного Хреста міститься на вул. Пушкінській, 30.

41 садибу займав Київський державний клінічний інститут для вдосконалення лікарів, заснований 1917 при Київському товаристві лікарів як клінічний інститут (містився спочатку в будинку університетських клінік на сучасному бульв. Т. Шевченка, 13). Націоналізований і реорганізова­ний. При інституті діяли лікарня з полі­клінікою, курси для лікарів (переважно з периферії), інтернат для лікарів на 100 ліжок, бібліотека, музей гігієни, лабораторії та інші допоміжні устано­ви. Амбулаторія приймала у 1920-х рр. до 500 хворих щодня, стаціонарних хворих — до 2 тис. на рік. З них більше половини були селяни. Інститут мав у своєму складі також низку інших уста­нов: Всеукраїнський дитячий ортопе­дичний інститут (до 1931; сучасна вул. М. Грушевського, 7), Дитячу клінічну лікарню (вул. Червоноармійська, 93), Окружний вендиспансер (вул. Рейтар­ська, 22), Санаторій для хворих на туберкульоз у Пущі-Водиці (не збе­рігся). В інституті працювали відомі лікарі та вчені: М. Левитський (дирек­тор інституту), В. Боровський (завіду­вач кафедри венеричних захворювань), Б. Маньківський (завідувач кафедри нервових захворювань), О. Марзєєв (завідувач кафедри комунальної гігі­єни), Г. Писемський (завідувач кафед­ри акушерства та гінекології), І. Фрумін (завідувач кафедри ортопедії),

В. Балабан (старший асистент кафед­ри охорони материнства і дитинства), О. Коломійченко (лікар отоларинголо­гічної клініки), В. Слонімська (рентге­нотехнік) та ін. З 1944 інститут містив­ся на вул. Багговутівській, 1.

З листопада 1943 до вересня 1944 в садибі розміщувався евакогоспіталь № 3707.

З вересня 1944 садибу займав Україн­ський науково-дослідний інститут клі­нічної медицини МОЗ УРСР (засно­ваний 1936; тепер Український на­уково-дослідний інститут кардіоло­гії ім. М. Стражеска; з 1978 місти­ться на вул. Народного ополчення, 8, де для нього споруджено комплекс будинків).

1944—52 тут працював засновник і перший директор інституту Стражеско Микола Дмитрович (1876—1952) — вчений-терапевт, акад. АН УСРР (з 1934), АН СРСР (з 1943) і АМН СРСР (з 1944), заслужений діяч науки УСРР (з 1934), Герой Соціалістичної Праці (1947). Після повернення з евакуації до Києва вчений відновив (1944) створе­ний ним у березні 1936 Український науково-дослідний інститут клінічної медицини, директором якого був у 52, а також терапевтичну фа­культетську клініку Київського медич­ного інституту, якою завідував у 1929— 52. Під його керівництвом колектив інституту займався проблемами рано­вих інфекцій та сепсису, вивчення яких було розпочато в роки війни. Основні роботи вченого присвячено дослідженню проблем серцево-судин­ної системи (інфаркт міокарда, ревма­тизм, хронічний сепсис, гіпертонічна хвороба, недостатність кровообігу), за­хворювань шлунково-кишкового трак­ту, печінки. Описав ряд синдромів і симптомів серцево-судинних захворю­вань, розробив вчення про функціо­нальну недостатність кровообігу, разом з В. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу. 1952 інститу­ту присвоєно ім'я вченого.

Кабінет М. Стражеска містився на пер­шому поверсі у лівому крилі головного будинку в кімнаті № 4 (тепер кабінети № 7 і 8).

1944—62 в інституті (корпус лікарні) працювала за сумісництвом Смирнова-Замкова Олександра Іванівна (1880— 1962) — патологоанатом, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1944). Завідувала прозектор­ським відділом. Одночасно очолювала у цей період відділ (згодом лабораторію) Інституту клінічної фізіології АН УРСР (з 1953 — Інститут фізіології ім. О. Бо­гомольця АН УРСР). Перша жінка-академік в Україні. Наукові праці присвя­чено патанатомії променевої та інфек­ційних хвороб, передракового стану, дослідженню неклітинних структур ор­ганізму, походженню пухлин. Створила вчення про систему основної аргіро-фільної речовини — внутрішнього се­редовища органів і тканин, функ­ціонально пов'язаного з нервовою сис­темою.

1954 на головному фасаді, ліворуч від правого входу, встановлено меморіаль­ну мармурову дошку М. Стражеску, 1975 замінену на чорну гранітну з викарбуваним анотаційним текстом. 1998 ліворуч від центрального входу від­крито меморіальну дошку з червоного граніту з викарбуваним текстом — в пам'ять про 1-й з'їзд Товариства Чер­воного Хреста України (арх. В. Корінь). З 1976 в головному будинку міститься Науково-дослідний інститут гігієни праці і профзахворювань МОЗ УРСР (з 1992 — Інститут медицини праці, з 1993 — у складі АМН України). Частину приміщень головного будинку займають також Центр, що співпрацює зі Всесвітньою організацією охорони здоров'я, Комітет з питань регламенту­вання МОЗ України, магазин [1365].