Первісно це був одноповерховий цегляний будинок в стилі неоренесанс з невеликим палісадником перед головним фасадом. В особняку було чотирнадцять кімнат, чотири передпокої, ванна і три кори­дори, у підвалі — дві пральні й кухня. У парадному коридорі — мармурова підлога та мармурові сходи. Всі кімнати були поклеєні шпалерами, вікна мали мармурові підвіконня. Опалювався сімома грубами з межигірської цегли та двома мармуровими камінами. На ділянці розташовувалися ще одноповерховий цегляний флігель на сім кімнат — з кухнею, коморами, льодовнею, льохом, дров'яником, а також сарай і стайня (не збереглися). Все подвір'я вкривала бруківка. 130 кв. сажнів займав сад. 26 травня 1876 садибу придбала дружина колезького радника В. Стороженко зі старовинного українського старшинського роду, мати істориків і педагогів А. та М. Стороженків. Родина Стороженків володіла особняком 42 роки. В радянський час будинок націоналізували. В ньому містилися установи: 1922—23 — Санітарно-педагогічний інститут, 1926 — дитячий садок № 43, 1927—32 — дитячий будинок на 50 дітей, пізніше до 1941 — дитячий садок і ясла. Після війни особняк став резиденцією екзарха України, підпорядкованого керівництву Російської православної церкви.

1976—78 будівлю надбудовано двома поверхами, фасади облицьовано плиткою, внаслідок чого втрачено її первісне архітектурне оздоблення. Перед головним фасадом, що утворює невеликий курдонер з зеленими насадженнями, встановлено металеву огорожу із хвірткою.

В будинку проживали відомі вчені, культурно-громадські й церковні діячі.1875-76 — Ващенко-Захарченко Михайло Єгорович (1825—1912) — математик, професор кафедри чистої математики Київського університету. Читав курси алгебраїчного аналізу, аналітичної геометрії двох і трьох вимірів та ін. Вперше в Російській імперії почав викладати з університетської кафедри основи неевклідової геометрії математика М. Лобачевського і подав їх у написаних ним підручниках. Його дружина Ващенко-Захарченко Віра Миколаївна (1840—95) — педагог, засновниця пер­шої в Російській імперії приватної жіночої гімназії загального типу з пансіоном при ній (1878), що містилася на сучасній вул. М. Коцюбинського, 7. Ще до відкриття гімназії професорська родина переїхала в її службове приміщення на сучасному бульв. Т. Шевченка, 20

1993—95 на другому поверсі — Володимир (Романюк Василь Омелянович, 1924- 95) — церковний діяч, правозахисник, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України (з 1993). Один з лідерів руху за автокефалію УПЦ. 1964 висвячений на священика. 1990 пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир та в сан єпископа Ужгородського і Вино- градівського УАПЦ. Очолював місійний відділ Патріархії УАПЦ, у 1992 ініціатор об'єднання УАПЦ з частиною УПЦ (Московського патріархату) і створення УПЦ Київського патріархату. 21 жовтня 1993 на Всеукраїнському православному соборі в Києві обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. 24 жовтня інтронізований у Софійському соборі. Патріарх правив службу в церкві Феодосія Печерського однойменного чоловічого монастиря на вул. Січневого повстання, 32/1 і в трапезній з церквою св. Іоанна Богослова Михайлівського Золотоверхого монастиря. Похований біля дзвіниці Софії Київської.

З 1904 до поч. 1930-х рр. в квартирі № 3 — Гейбель Конрад Емілійович (1839— ?) — інженер-технолог, професор Київського політехнічного інституту, перший завідувач кафедри технології машинобудування (1930—31). В інституті працював з 1899. Вивчав тех­нологію металів і дерева, завідував лабораторією обробки металів різанням. 1913 видав курс лекцій «Верстати для обробки металів різанням». Займався приватною практикою.

1976­1900 (з перервами) — Сторожен- ко Андрій Володимирович (1857—?) — історик, етнограф, літературознавець, громадський діяч. 1879 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, учень В. Антоновича. 1886—92 голова Переяславської повітової земської управи, 1892—1913 гласний Переяславських і Пирятинських земських зборів. Член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Історич­ного товариства Нестора-літописця (заступник голови), співробітник журналу «Киевская старина», в якому друкував статті і нотатки з історії України. Головні наукові праці присвячено історії України і Польщі 15—18 ст. Разом з братом Миколою підготував і видав у 1902—10 частину документів родинного архіву Стороженків (т.1—8).

Пізніше жив на вул. Рейтарській, 13 і 11 (останній будинок не зберігся).

1976­1909 (з перервами) — Стороженко Микола Володимирович (1862—1942) історик, педагог, громадський діяч. Закінчив Другу Київську гімназію (1881), історико-філологічний факультет Київського університету (1885), учень В. Антоновича. 1887—89 власно-коштний стипендіат університету для підготовки до професорського звання. З 1888 приват-доцент кафедри російської історії Санкт-Петербурзького університету. З 1889 інспектор народних училищ Другого р-ну Чернігівської губ. З жовтня 1891 інспектор Четвертого р-ну Київської губернської Інспекції народних училищ Південно-Західного краю Київського навчального округу. 1895—1909 директор Четвертої, 1909—1915 Першої київських гімназій, одночасно 1904—1920 очолював Міністерську жіночу гімназію св. княгині Ольги, завідувач міської безкоштовної читальні ім.М. Гоголя. Під його керівництвом було споруджено будинок Четвертої гімназії на сучасній вул. Червоноармійській, 96. Член Київської Старої Громади. З 1893 дійсний член Київського відділення Російського музичного товариства (у 1900—09 один з його директорів), член-співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, з 1903 член Чернігівської вченої архівної комісії. 1887—1918 почесний мировий суддя Пирятинського судового мирового округу, 1889—1916 гласний Пирятинського повітового земства. 1902—12 гласний Київської міської думи, з лютого 1909 член Міської училищної комісії. Збирав матеріали з історії України, друкував їх в «Архиве Юго-Западной России», «Университетских известиях», «Киевской старине». Пізніше жив на сучасному бульв. Т. Шевченка, 14 і вул. Стрілецькій, 7/9. Тепер резиденція Патріарха УПЦ Київського патріархату [1198].