Створено парк в 1972 році рішенням Державного комітету УРСР по охороні природи на базі існуючих зелених насаджень у1956 році. Ще раніше, до революції, місцевість в районі нинішнього парку називалася «Васильчиківська дача» і була володіннями київського генерал-губернатора Іларіона Васильчикова. За десять років свого правління (1852–1862) Іларіон Васильчиков встиг багато чого зробити для міста: саме за його губернаторства закінчилося будівництво першого капітального Ланцюгового мосту через Дніпро, прокладений шлях дорога на Житомир, відкрито пам'ятник князеві Володимиру.

«Васильчиківська дача» являла собою велику територію в 55 десятин землі з лісом, ставками, сінокісними угіддями, городом і садом. Окрасою її служив двоповерховий панський маєток. Після смерті генерал-губернатора його вдова Катерина Олексіївна, відома київська благодійниця, подарувала власну садибу заснованому нею Свято-Троїцькому монастирю на Звіринці. «Васильчиківська дача» залишалася у володінні монастиря до революції 1917року, після чого ці землі було націоналізовано.

Нове життя «Васильчиківської дачі» почалося в 1930-х роках, коли на цю мальовничу місцевість і відокремлене звернули увагу партійні влади. Парк поруч з річкою Сирець був оточений глухим парканом і перетворений на спецдачу вищого партійного керівництва Києва.

Місцевість змінювала свої неофіційні назви в залежності від зміни власників, перетворюючись на дачу Любченко або дачу Кагановича, дачу Хрущова або дачу Коротченка. Саме в ті роки на одному з пагорбів в глибині парку був побудований похмурий сірий двоповерховий особняк з ґанком і терасами, з яким пов'язані різні моторошні історії. Говорили, що, коли один з його «постояльців», партійний керівник 1930-х років, дізнався про те, що за ним приїхали представники «компетентних органів» з метою його заарештувати, він застрелив свою дружину і дочку, а потім і себе — і все це в самій будівлі дачі.

Потім будівля декілька разів змінювала своє призначення, приходила в запустіння, поки на початку 1990-х її не було продано приватним особам. Ті почали ремонт, полагодили сусідній туалет і почавши зводити прибудову, але інфляція, мабуть, не дозволила їм реалізувати свої плани.

На цей час головний корпус колишніх партійних дач так і стоїть покинутим, бо являє собою захищену законом приватну власність. При цьому навіть підсобні приміщення колишнього дачного комплексу сьогодні перебудовані і благополучно використовуються як ресторан і художня школа.

Паркани навколо спецдачі простояли до 1962 року. У 1962 році її територія була передана місту, а сам парк перейменували в «Парк імені XXII з'їзду КПРС» і відкрили для відвідування. Останнім високопоставленим мешканцем спецдачі був партійний і державний діяч Д. С. Коротченко. У 1974 році йому був встановлений пам'ятник біля входу в парк.

У 1972 році парк отримав статус пам'ятника садово-паркового мистецтва і був перейменований в «Комсомольський парк».

Парк імені Ленінського комсомолу був створений в 1954 році рішенням Жовтневої адміністрації. Тоді активно почалася велика забудова: встановили дамби, вирили штучні водойми. У парку був свій концертний зал «Юність», в 1970-х роках відкрили «Зелений театр». У 1991 році товариство «Парк Нивки» взяло парк Ленінського комсомолу в оренду на 25 років, об'єднавши обидва парки.

У центрі колишнього парку Ленінського комсомолу 1961 року було відкрито пам'ятник Комсомольцям 1920-х років. Автор — скульптор В. Г. Сорока. Пам'ятник було виготовлено із залізобетону, його загальна висота — 5,3 м. Являв собою фігуру комсомольця на високому постаменті, в будьонівці й шинелі з молотом у руках.

Обидва пам'ятники було зруйновано «невідомими» в ніч на 27 травня 2015 року^[1].