Споруджений на садибній ділянці, яка належала дружині надвірного радника О. Слесаревській і 1898 була продана з усіма будівлями міщанину В. Кармазіну. На плані ділянки 1904 поряд з господарськими спорудами (не збереглися) на подвір'ї показаний і наявний, на той час двоповерховий, будинок. 1914, згідно з письмовим проханням В. Кармазіна до Київської міської управи, був наданий дозвіл на добудову споруди ще двома поверхами. У жовтні того ж року арх. М. Гарденін розробив і затвердив проект, що був втілений
1913— 15. Характер внутрішнього планування поверхів та вирішення фасадів майже не змінені. У 1996—97 другий— четвертий поверхи з боку подвір'я були обладнані заскленими балконами з цегляними огородженнями. Чотириповерховий з напівпідвальним поверхом, на стрічковому підмурку, цегляний. Перекриття залізобетонні, дах двосхилий, критий бляхою. У плані прямокутний, з центральним дворовим ризалітом, де розташована допоміжна сходова клітка. У внутрішньому плануванні вона фіксує центральне положення поперечної осі, закріпленої також розміщенням вздовж неї головної сходової клітки з виходом у бік вулиці. Входи до приміщень напівпідвального поверху — через додаткові сходи в об'ємі цієї сходової клітки та через приямки на головному фасаді. Вздовж одного з торців влаштовано квадратний проїзд з невеликими віконними прорізами антресолей над ним. Поздовжня вісь, яка у внутрішньому плануванні зафіксована положенням несучої стіни, поділяє поверхи споруди на приміщення дворового й вуличного рядів. Останній складається з великих парадних кімнат, у дворовий ряд винесені санвузли, кухні та інші приміщення господарського призначення, а також житлові кімнати. Квартири мають виходи на тамбури двомаршових гранітних головних сходів, кам'яних тримаршових із забіжними сходинками та допоміжних чорних. Таке розташування приміщень є ідентичним для всіх поверхів.
Зведений у дещо модернізованих формах історизму. Характер центрально- осьової композиції головного фасаду нагадує фасад розташованого поруч будинку № 12. Головною композиційною віссю є увінчаний високим аттиком центральний ризаліт невеликого виносу. Такими ж слабо виявленими ризалітами фланковані бічні ділянки фасаду; в нижньому поверсі одного з них розташований проїзд, який трохи порушує симетрію загального вирішення. Прорізи центрального ризаліту (по одному на кожному поверсі) збільшені, з напівциркульними перемичками та архівольтами. На порталі головного входу п'ути арок потужного архівольта спираються на дві тричвертєві колони коринфського ордера, що фланкують вхідний отвір і поставлені на високі
призматичні бази. Фланги ризалітів на напівпідвальному, першому та другому поверхах виділені рельєфними лопатками, на двох верхніх поверхах — пілястрами коринфського ордера, які їх поєднують. Бічні площини фасаду прорізані ритмом пар прямокутних, дещо видовжених за пропорціями вікон, оздоблення яких (прості підвіконні й надвіконні фільонки, замкові камені, лопатки) є стриманішим і добре виділяє акцентний характер ризалітів. Горизонталі прокреслені чіткими лініями профільованих міжповерхових поясів і карниза, пожвавленими дрібним ритмом дентикул. Виразний ошатний характер декору підсилений канелюрова- ними пілястрами добре знайдених видовжених пропорцій. Мотив підкреслених дентикулами профільованих гуртів повторюється й у вирішенні дворових фасадів, але їхнє членування прямокутними вікнами є набагато простішим, без декоративних елементів.
Первісний декор інтер'єрів майже не зберігся. Винятком є ошатне ажурне металеве огородження парадних сходів. Будинок — виразний зразок досить типової для Києва рядової забудови кін. 19 — поч. 20 ст.
У 1920-х рр. (до 1927) в квартирі № 14 проживав Демуцький Порфирій Данилович (1860—1927) — лікар, етнограф, фольклорист, хоровий диригент, композитор, педагог. Після закінчення Київської духовної семінарії та медичного факультету Київського університету працював до 1917 лікарем у с. Ох- матові (тепер Черкаська обл.), де орга-нізував хор, з яким концертував по Україні, у т. ч. в Києві. 1917 оселився в Києві, брав участь у музичному житті як хоровий диригент, композитор. При колишній друкарні М. Чоколова, де працював лікарем-куратором, організував робітничий хоровий гурток, пере-творений 1920 на хор. Співпрацював з Робітничо-селянською капелою УСРР («Думка»), Агітхором при клубі Роб- комгоспу, хорами залізничників, студентів Київського університету, при студії Робітосу (студія ім. К. Стеценка). З організацією 1922 Музичного товариства ім. М. Леонтовича став його активним діячем. У 1920—21 — науковий співробітник Історико-філологічного відділу УАН, з 1923 — позаштатний постійний співробітник етнографічно- фольклорної комісії ВУАН. Брав участь у роботі культурно-освітньої комісії Комітету службовців ВУАН, на організованих комісією вечорах керував хоровими гуртками. 1921—22 — професор Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Вивчав та популяризував український музичний фольклор та інструменти, зібрав понад 700 пісень (опубліковані 1905, 1907, 1926, 1951 окремими збірками), обробляв їх для хорового виконання. 1926 написав музику до віршів Т. Шевченка «Заповіт» і «Чернець».
Тепер у напівпідвалі містяться салон авторської зачіски «Ліна» та служби Спеціальної пересувної механізованої колони № 511 тресту «Укрсільенерго- монтаж» [1049].