Збудований як прибутковий, імовірно, за проектом арх. М. Яскевича. Чотириповерховий, цегляний, Г-подібний у плані, з вбудованими торговельними та службовими примі щеннями. Складається з двох різновеликих прямокутних секцій, кожна з яких розрахована на шість великих квартир (переплановані). Зрізане наріжжя будинку оформлено прямокутним еркером з балконом на рівні четвертого поверху, який завершувався вежкою (не збереглася). У центрах бічних крил містяться парадні сходи (на фасадах відбито потрійними віконними прорізами). Переважає вертикальний ритм членування обох фасадів, організований міжвіконними лопатками, які прикрашено на рівні другого і третього поверхів витягнутими напівколонками, на верхньому ярусі — пілястрами. Екзотичного характеру екстер'єру надають вікна з підково- та ромбоподібними перемичками, запозиченими зі східного мистецтва, скульп-турні важки-герми у вигляді крилатих гурій під спареними напівколонками, килимовий ліпний орнамент вставок. У декорі широко використано фігурну цегляну кладку (імітує руст на першому поверсі та у міжвіконних лопатках, використовується у карнизах і міжповерхових поясах), а також художній метал балконних та сходових огорож. У вікнах-вітринах з боку вул. Архітектора Городецького збереглися первісні дерев'яні рами.

Є вдалим прикладом застосування у забудові міста стилізованих мотивів мавританської архітектури.

1923—27 і з 1936 у будинку мешкав Мілютенко Дмитро Омелянович (1899— 1966) — актор, народний артист СРСР (з 1960). У 1927—36 працював у театрі «Березіль» у Харкові. 1936 на запрошення Г. Юри переїздить до Києва. На сцені театру ім. І. Франка в останні роки Д.Мілютенко зіграв цілий ряд яскравих багатопланових ролей, серед яких Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Харлампій («Не судилося» М. Старицького), Пузир і Калитка («Хазяїн», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого), Блазень («Король Лір»

В. Шекспіра), Тарас Шевченко («Петербурзька осінь» О. Ільченка та «Пролог» І. Кочерги). Знявся у кількох фільмах Київської кіностудії ім. О. Довженка: «Вершники», «Щорс» (1939), «Богдан Хмельницький», «Фата моргана», «Кармелюк», «Подвиг розвідника» (1947), «Павка Корчагін», «Олекса Довбуш», «Тарас Шевченко» (1951), «Наш чесний хліб» (1964) та ін.; брав участь в екранізації п'єс українських драматургів — «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Калиновий гай», «В степах України» О.       Корнійчука. Сім'я Д. Мілютенка мешкала на другому поверсі у чотирикімнатній квартирі № 7.

1944 — 66 тут жив Юра Гнат Петрович (1888—1966) — актор і режисер, народний артист СРСР (з 1940). Творча діяльність Г. Юри нерозривно пов'язана з Українським драматичним театром ім. І. Франка, одним із засновників якого він був (1920). З перших днів і до 1961 його художній керівник. На сцені театру зіграв кращі свої ролі: Копистка («97» М. Куліша), Малоштан («Диктатура» І. Микитенка), Мартин Боруля, Стьопочка Крамарюк, Терешко Сурма, Бонавентура («Мартин Боруля», «Житейське море», «Суєта», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого) та ін., а також здійснив постановки п'єс «Ой, не ходи, Грицю», «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Загибель ескадри», «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука, «На дні» М. Горького, «Дон Карлос» Ф. Шіллера тощо.

Знявся у кінофільмах: «Кармелюк» (Опанасенко), «Рік 1919» (Клемансо), «Тарас Шевченко» (Щепкін), «Мартин Боруля» (Боруля), «Суєта» (Терешко), «Сто тисяч» (Бонавентура). Викладав у Київському інституті театрального ми-стецтва (1928—61, з 1946 — професор). Лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951).

Г. Юра проживав на другому поверсі в квартирі № 3 правого крила.

У 1930-х рр.— жив Яковченко Микола Федорович (1900—74) — актор, народний артист УРСР (з 1970). З 1927 працював (з перервами) в Україн-ському драматичному театрі ім. І. Франка. Зіграв ролі: Миколи («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Довгоносика («В степах України» О. Корнійчука), Ляща («Останні» М. Горького) та ін.

М. Яковченко проживав з сім'єю на другому поверсі в комунальній квартирі № 10, де займав дві кімнати.

1969 на фасаді будинку встановлено бронзову меморіальну дошку на пошанування Г. Юри (ск. Ю. Синькевич, арх. А. Сницарев); 1985 — гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом Д. Мілютенка (ск. Н. Дерегус, арх. М. Дерегус) [491].