Одна з них (вул. Панаса Мирного, 9) раніше складала спільне володіння з цією садибою. З півночі прилягає територія колишнього цвинтаря Ольгинської парафіяльної церкви (зруйнована). 1882—97 садибою володів підполковник артилерії О. Стемпіовський, 1896—1909 — купець Л. Чорнояров. Забудова ділянки склалась у 1890-х рр. У спорудженні капітальних будівель брав участь, зокрема, арх. В. Ніколаєв, який 1897 звів на подвір'ї чотириповерховий з підвалом флігель (пізніше реконструйований, частково розібраний). Нині найзначнішими спорудами садиби є триповерховий з підвалом цегляний будинок вздовж фронту вул. Немировича-Данченка та прилеглий до нього три—п'ятиповерховий цегляний будинок вздовж північної межі ділянки. На подвір'ї збереглися також одно- і двоповерхова службові споруди. Будівлі мають просте раціональне архітектурне вирішення, основний елемент їхнього декоративного оздоблення — цегляне мурування.

Садиба призначалася для розміщення військовослужбовців. Міська влада орендувала будівлі у приватних власників і від себе надавала їх у розпорядження військового відомства, виконуючи т. зв. військову квартирну повинність. Приміщень садиби майже цілком вистачало для забезпечення потреб одного полку. У чоловому будинку розміщувалися чотири роти з канцеляріями та їдальнями, команда зв'язку, офіцерське зібрання та полкова церква, у прилеглій споруді — вісім рот з канцеляріями та їдальнями, навчальна, музична та кулеметна команди (під час 1-ї світової війни сюди було переведено церкву), у чотириповерховому флігелі — чотири роти з канцеляріями та їдальнями, полкова пекарня, в інших будівлях — стайні, майстерні, службові приміщення.

На поч. 20 ст. у садибі перебував 168-й Миргородський піхотний полк російської армії, який вів свою історію з 1877, а родовід — з Київського залогового полку, що дислокувався в Києві з часів воєн з наполеонівською Францією.

У Миргородському піхотному полку до 1-ї світової війни служили відомі у майбутньому воєначальники. 1902—04 ротою командував Духонін Микола Миколайович (1876—1917) — вихованець Володимирського кадетського корпусу в Києві (1894), Московського військового училища (1896), Академії Генштабу (1902), генерал-лейтенант (з 1917), останній головнокомандувач російської армії на фронті 1-ї світової війни (похований на Лук'янівському цвинтарі в Києві). Командиром батальйону полку був майбутній генерал царської армії і радянський командарм О. Самойло, деякий час служили відомі воєначальники Білого руху — генерал-майор Б. Геруа і генерал-лейтенант М. Кальницький. Лікарями полку працювали відомі вчені-медики — терапевт О.-А. Зіверт, мікробіолог М. Нещадименко.

Під час 1-ї світової війни 168-й Миргородський полк воював на Південно-Західному фронті. З ініціативи офіцерів невеликим накладом видавалася хроніка його бойових дій. У березні 1918 рештки полку повернулися в Київ, де були демобілізовані. Деякі офіцери вступили до української армії. В їх числі підполковник Б. Мазур-Ляхівський, який викладав в Інструкторській школі старшин, потім — у Спільній юнацькій школі Армії УНР (помер від тифу восени 1919). Основна маса кадрових офіцерів не приєднувалася до жодної з ворогуючих сторін, доки в серпні 1919 не дочекалася приходу в Київ денікінців. Від імені миргородців останній командир полку генерал-майор М. Савищев подав на ім'я білогвардійського командування лист з проханням про відродження Миргородського полку у складі Добровольчої армії. Не отримавши позитивної відповіді, більшість офіцерів вступила до неї приватним чином. По закінченні громадянської війни частина офіцерів повернулася в Київ. Майже всіх їх було репресовано 1931 за т. зв. справою змови колишніх офіцерів організації «Весна».

Після Великої Вітчизняної війни в садибі розмістили дослідне виробництво Київського технологічного інституту легкої промисловості (тепер Державна академія легкої промисловості).