1748—49 арх. І. Григоровичем-Барським збудований перший локальний міський самопливний водогін. Вода до нього надходила по дерев'яних трубах з джерел, які витікали з-під Замкової гори, до водорозбірних колодязів (басейнів), розташованих поблизу магістрату на Контрактовій пл., у два фонтани Фролівського і до одного фонтана Братського монастирів (не збереглися), а також до фонтана «Феліціал» (пізніша назва — «Самсон і лев»), побудованого І. Григоровичем- Барським у ті самі роки (відновлений 1982). Одне з джерел, яке витікало з-під Замкової гори на території Фролівського монастиря, функціонує і в наш час. Перші спроби подавати воду механічними засобами окремим відомствам належать до серед. 19 ст. Першу спробу буріння артезіанської свердловини зроблено 1844—47 в одній з фортечних веж Києво-Печерської фортеці, але воду в ній не виявили. 1855 побудовано локальний водогін з двома паровими насосами і забором води з Дніпра для арсенальних майстерень (не зберігся; інж. Савін). 1857 на Шулявці побудовано локальний водогін для Кадетського корпусу з забором води із запруди на р. Либідь і подачею її паровими насосами в баки, що розміщувалися на території корпусу (не зберігся). Розбудова міста, зростання його населення, часті пожежі та збільшення шлункових захворювань викликали необхідність централізованого загальноміського водопостачання. 1870 Міська дума надала концесію інженер-полковнику О. Струве на постачання міста очищеною водою з забором її з Дніпра як для громадського, так і для приватного споживання. Строк концесії складав 50 років, після чого весь водогін переходив у власність Києва. Водночас місту надавалося право викупу водогону через 25 років. Своє право О. Струве передав акціонерному Київському товариству водопостачання, яке 1870—72 звело такі споруди: водоприймальні колодязі, куди були опущені всмоктуючі труби (знесені при будівництві Річкового вокзалу 1957), по яких підводилась вода до насосів, що містилися в нижній машинній станції (Набережне шосе, 8). Звідти вода подавалася на піщані (повільні англійські) фільтри, відводилась трубами, прокладеними в тонелі до верхньої ма-шинної станції (на схилі гори між Володимирським узвозом і Набережним шосе; не збереглася), а потім насосами — у вуличну мережу та водонапірні башти, що були розташовані — одна в Царському саду (тепер Міський сад), друга — Михайлівська - на Володимирській гірці (обидві не збереглися). 1876—77 було побудовано третю водонапірну башту у Купецькому саду (тепер Хрещатий парк). Башта збереглася, але в системі водогону не використовується через пошкодження водяного бака. На час введення водогону в екс-плуатацію потужність його була 2700 м3 води на добу, довжина водопровідної мережі 24 км. Вода подавалася тільки в центральну частину міста. 1885 весь міський водогін перейшов під опіку Київського товариства водопостачання, між ним і Київським міським громадським управлінням була укладена перша додаткова угода, за якою товариство водопостачання повинно було збудувати новий фільтр у місцевості, що називалася «Палестиною», на Олександрівському (нині — Володимирському) узвозі і прокласти водогінну магістраль по Великій Васильківській (тепер Червоноармійська) вулиці. 1895 пропускна спроможність діючої водогінної мережі виявилася недостатньою, а фільтри через недосконалість конст-рукції не забезпечували необхідної очистки дніпровської води. Виникла необхідність брати воду з Дніпра вище міста, в районі о. Чичина. Але товариство водопостачання на це не пішло і почало буріння розвідувальних свердловин на артезіанську воду.
Перші дві артезіанські свердловини пробурено восени 1895 — у грудні 1896, які почали подавати воду в мережу міського водогону. Розміщувалися на території садиби нижньої машинної станції на Набережному шосе. 1898 1908. базуючись на пробурених у різних частинах міста артезіанських свердловинах (роботи з буріння виконував проф. О. Вайслав), товариство проводить змішане (дніпровське і артезіанське) водопостачання Києва. 1899 товариство водопостачання звернулося до Міської думи з проханням про виділення земельних ділянок для розташування артезіанських свердловин і будівництва резервуарів з сітчастими відділеннями і насосними станціями в кінцевих пунктах прокладених магістральних мереж.
1902 були побудовані насосні станції Васильківська (сучасна назва Московська), Бульварна (неподалік від ііл. Перемоги) і 1903 — Межигірська. Московська та Бульварна насосні стан-ції після багаторазової заміни на них як насосного, так і електрообладнання працюють і в наш час. 1976 у зв'язку з будівництвом метрополітену Межигірську насосну станцію разом з резервуарами було знесено, а свердловини, що містилися на ділянці насосної станції, затамповано. На 1909 в Києві було пробурено 20 артезіанських свердловин вздовж Набережного шосе та в Либідській частині міста. 1903 для водопостачання депо київського залізничного вокзалу на Набережному шосе, 14 побудовано насосну станцію Південно-Західної залізниці з водозабором з Дніпра та прокладено окремий водогін від станції до резервуара в районі залізничного депо (резервуар не зберігся, водогін місцями пошкоджено, насосна станція перебуває в робочому стані).
У систему водогону входили і міські фонтани. У 18 ст. фонтани було споруджено у Царському саду (тепер Міський сад). 1843 Царську (тепер Європейська) площу прикрасив фонтан «Іван» (від імені київського губернатора І. Фундуклея), який мав форму гранітної вази. 1872 його було замінено чавунним фонтаном-чашею (арх. О. Шіле), пізніше на цьому місці розбито клумбу. На рубежі 19- 20 ст. Київське товариство водопостачання прикрасило місто фонтанами, які й досі мають архітектурно-художню цінність (з них збереглися: на вул. О. Гончара, у Міському саду та Маріїнському парку, на пл. І. Франка, у Золотоворітському сквері, поблизу Софійської пл., біля Володимирського ринку). 1910 у Києві було 14 фонтанів.
14 червня 1908, в зв'язку з епідемією холери за розпорядженням Міської думи фільтри Київського водогону були запечатані, і місто постачалося тільки артезіанською водою до введення 15 грудня 1939 в експлуатацію Дніпровського водогону біля м. Вишгоро- да. До початку 1-ї світової війни тягнувся позов Київського міського громадського управління до Київського товариства водопостачання про передачу водогону муніципалітету і ліквідацію монополії (Київ був одним з небагатьох міст Росії, де водогін був у приватному володінні). 1913 довжина водопровідних мереж міста складала 175 км і охоплювала водопостачанням 37,9 відсотків усіх міських садиб. Поліпшення мережі водопостачання сприяло певному зменшенню кількості пожеж і зниженню числа шлункових захворювань.
Споруди, що збереглися, одного з перших централізованих водогонів в Україні (раніше водогін було побудовано лише в Одесі — 1853) являють інтерес як пам'ятки архітектури і гідротехнічного будівництва кін. 19 — поч. 20 ст. [616].