Васильчиков Іларіон Іларіонович (21.10.1805—12.10.1862, Київ) — військовий, державний діяч, князь. Походив з відомого російського дворянського і князівського роду, що бере початок від Василя Толстого (серед. 14 ст.), діти якого стали носити прізвище Васильчикових. І. Васильчиков з 18 років служив в армії. З 1846 — генерал-майор, з 1852— генерал-ад'ютант, з 1858 — генерал-лейтенант. 14 грудня 1825 був на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі у складі військ, направлених на придушення повстання декабристів. Брав участь у російсько-турецькій війні 1828—29, придушенні польського повстання 1830—31, у Кавказькій війні з імаматом Шаміля (з 1834). З 1847 — Костромський губернатор, з 1848 — військовий губернатор м. Житомир і Волинський цивільний губернатор. З 30 серпня 1852 — Київський військовий, Подільський і Волинський генерал-губернатор. До 7 жовтня 1852 також виконував обов'язки генерал-губернатора, до вересня 1856 — попечителя Київського навчального округу. З 1861— член Державної ради. Був провідником офіційної урядової політики в Україні, намагався примирити велико-російські та польські інтереси в краї. За нього було послаблено обмеження діяльності католицького духівництва у вивченні польської мови в навчальних закладах округу, придушено масовий селянський рух на Київщині 1855 (т. зв. Київська козаччина), переслідувався громадівський і студентський рух, розпочато проведення селянської реформи 1861. Приділяв значну увагу розвитку освіти і культури. Дозволив відкрити в Києві першу в Російській імперії недільну школу (жовтень 1859), школи для євреїв у краї, заснував стипендію для нужденного студента університету св. Володимира для оплати його проживання в Сулимівському доброчинному закладі, сприяв відкриттю 1860 Фундуклеївської жіночої гімназії в Києві, клопотався перед царем про будівництво в місті нового будинку Міського театру (зведений 1856 на вул. Володимирській, 50). Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка діяла під опікою генерал-губернатора, 1859 розпочала випуск «Архива Юго-Западной России». За часів губернаторства І. Васильчикова споруджено пам'ятник князю Володимиру (1853), почалося будівництво Володимирського собору (1862), засновано журнал «Киевские епархиальные ведомости» (1861).
У липні 1859 він віддав наказ про арешт Т. Шевченка, який перебував в Україні, за доносом про «ганебні» висловлювання поета про царя. Т. Шевченка привезли на допит у Київ, де утримували під домашнім арештом. І. Васильчиков особисто його прийняв, порадив повернутися у Санкт-Петербург й припинив справу. У травні 1861 дозволив ввезти останки Т. Шевченка, якого переправляли для поховання в Канів, у Київ, але побоюючись заворушень, заборонив виголошення промов під час панахиди у церкві Різдва Христового (не збереглася, відновлена в 2003—04), де було встановлено труну з тілом.
У 1863—1919 сучасна вул. Прорізна мала назву вул. Васильчиковська, 1863— 1928 частина теперішньої вул. Смирнова-Ласточкіна носила назву Іларіонівського узвозу (за наказом генерал-губернатора його було впорядковано і вимощено бруківкою).
Васильчикова Катерина Олексіївна (уроджена Щербатова; 9.02.1818— 13.07.1869, маєток під Москвою) — доброчинниця, дружина І. Васильчикова, княгиня. 1852—62 очолювала Товариство для допомоги бідним, влаштовувала доброчинні концерти, бали, спектаклі, лотереї та інші заходи, прибутки від яких ішли на допомогу нужденним.
За її пропозицією кожна з частин Києва мала призначених попечителів. 1859 відкрила Сулимівські доброчинні заклади на вул. Лютеранській, 16, які носили її ім'я. 1856 було засновано ще один притулок товариства на Подолі. Опікувалася Кирилівською лікарнею, де сприяла перебудові будинків для божевільних. З ініціативи К. Васильчикової і за клопотанням її чоловіка 1861 російський імператор дав дозвіл на влаштування в Києві на Подолі лікарні для нужденних євреїв. 1862, після смерті чоловіка, переїхала в Санкт-Петербург, але часто приїздила до Києва. 1866 домоглася дозволу на відкриття в місті Свято-Троїцького чоловічого монастиря з доброчинними закладами при ньому і взяла зобов'язання з матеріального забезпечення їх. Пожертвувала для цього власну землю у Києві. У зовнішньому вигляді склепу подружжя Васильчикових синтезовано риси християнських каплиць з підземною камерою-криптою. Форми пам'ятки не мають яскравих стильових ознак. Розміри: вис. з хрестом — 2,57 м, до карниза — 2,23 м, шир. — 2,36 м, довж. — 3,40 м.
Викладений з блоків сірого граніту, побілений, у плані прямокутний, з циліндричним бляшаним дахом, увінчаним маківкою з хрестом на шестигранному глухому ліхтарику. Західний фасад з лучковим завершенням фланковано на рівні цоколю двома виступними елементами у формі чверті кола. Вхідний отвір з півциркульною перемичкою з раменцями оздоблено великим замковим каменем, який видається над поверхнею даху. Вхід закривають металеві двостулкові двері, що повторюють абрис отвору. їхні фігурні полотна прикрашено накладним рельєфом у формі центрального хреста та двох волют внизу обабіч його вертикалі. Вінцеві частини гладеньких бічних фасадів підкреслено гуртами.
Є зразком поховальних споруд 2-ї пол. 18ст.
Усипальню, в якій було поховано подружжя Васильчикових (поховання, імовірно, не збереглися), перебудовано за вимогою їхнього сина Сергія. Поряд (зі східного боку) покладено дві чорні лабрадоритові плити з анотаційними написами про небіжчиків та епітафіями [1488].