Антоній (світське ім'я — Абашидзе Давид Ілліч; у чернецтві — Димитрій, у схимі — Антоній; 15.10.1867, с. Ведіжан, Сигнахський пов., Тифліська губ., тепер Республіка Грузія — 1.11.1942, Київ) — схиархієпископ, церковний діяч. Народився в сім’ї грузинського князя. Закінчив Тифліську гімназію та юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі. 1892 прийнятий у Київську духовну академію. 16 листопада того ж року в церкві преподобного Антонія Печерського у Ближніх печерах прийняв чернечий постриг з ім'ям Димитрій, з 21 листопада — ієродиякон, з 9 червня 1896 — ієромонах. По закінченні академії 1896 Святійший Синод призначив його викладачем Тифліської духовної семінарії. Потім обіймав посаду інспектора Кутаїської, з 1898 — Тифліської духовних семінарій. З 1900 — архімандрит, ректор Ардонської Олександрівської місіонерської семінарії. З 23 квітня 1902 — єпископ Алавердинський, вікарій Грузинського екзархату, настоятель тифліського Спасо-Преображенського монастиря. У період перебування в Грузії багато уваги приділяв справам духовної освіти, очолював комітет з видання грузинського церковного обиходу та Церковно-археологічний музей Грузії. З 4 листопада 1903 — єпископ Гурійсько-Мінгрельський, настоятель мартвільського Свято-Богородичного монастиря. 16 червня 1905 переведений в Україну — єпископ Балтський, вікарій Подільської єпархії. 20 січня 1906 призначений єпископом Ташкентським і Туркестанським найвіддаленішої й найбіднішої єпархії Російської православної церкви. За час перебування на цій кафедрі подвоїв число парафій (з 78 до 161), за нього було споруджено кілька нових храмів, у т. ч. кафедральний собор у м. Вєрний (тепер Алмати, 1907), організував видання «Туркестанских епархиальных ведомостей», 1908 скликав перший з'їзд всього духівництва єпархії, осуджував революційні виступи та міжнаціональну ворожнечу.

25 квітня 1912 очолив Таврійську кафедру, з 1915 — архієпископ. Був настоятелем корсуньського Свято-Богородичного та балаклавського Свято-Георгіївського монастирів. В роки 1-ї світової війни виконував обов'язки священика на одному з бойових кораблів Чорноморського флоту, нагороджений рідкісною відзнакою — панагією на Георгіївській стрічці. Один з найактивніших учасників Всеросійського помісного церковного собору 1917—18. На Соборі 31 жовтня 1917 обраний членом делегації, яка направлялась у московський штаб Військово-революційного комітету з метою запобігти артобстрілу Кремля і знищенню святинь на його території. Ім'я архієпископа Димитрія було внесено у перший (т. зв. великий) список кандидатів на патріарший престол. 1918 повернувся в Крим. Один з організаторів Південно-російського помісного собору, що проходив у травні 1919 у м. Ставрополь. Обраний одним із двох членів Тимчасового вищого церковного правління, яке діяло на території, підконтрольній Збройним силам Півдня Росії. 1920 на прохання генерала П. Врангеля брав участь в утворенні Тимчасового вищого церковного управління на території Криму, його голова у квітні—листопаді 1920 (містилося у м. Севастополь).
Після поразки військ П. Врангеля, відмовився виїхати за кордон, продовжував очолювати таврійську кафедру. 1921 відмовився від управління єпархією. 17 травня 1921 із Сімферополя надіслав лист у Києво-Печерську лавру з проханням прийняти його до монастиря на спочинок. 1922 перебував під слідством, засуджений умовно на рік виправних робіт, 1923 — понад місяць у сімферопольській тюрмі та тюремній лікарні. Вірогідно, дружні стосунки зі Й. Сталіним, що склалися в роки навчання останнього в Тифліській духовній семінарії, листування з ним врятували владику в 1920—30-і рр. від жорстоких покарань.
З червня 1923 жив у Китаївській пустині Києво-Печерського монастиря до її закриття; 10 грудня у печерній церкві преподобного Антонія Печерського прийняв схиму з ім'ям Антоній. Після закриття Китаївської пустині у 1929— 33 жив на приватних квартирах у с. Мишоловка, згодом — у Києві. Підтримував духовно і надсилав передачі засудженим у табори. 13 березня 1933 владика Антоній заарештований разом з іншими членами лаврської братії. 10 травня звільнений з київського ДОПРу за підпискою про невиїзд. 22 липня 1933 постановою Особливої наради при Колегії ДПУ УСРР засуджений на три роки концтаборів умовно. У жовтні 1937 на Лук'янівському цвинтарі таємно здійснив відспівування загиблого у тюрмі патріаршого екзарха всієї України, митрополита Київського Костянтина (Дьякова).
У 1930-х рр., після закриття на території Грузії парафіяльних храмів, був організатором катакомбної церкви. Користувався великою повагою серед священнослужителів різних течій православ'я того часу. У кін. 1930-х рр. був єдиним православним архієреєм, який залишився в Києві. У цей час жив на Кловському узвозі, 20 (будинок не зберігся). 1941, під час нацистської окупації міста, сприяв відродженню діяльності Києво-Печерської лаври, в якій мешкав останній рік свого життя й помер (корпус № 42).
Первісно на могилі, обнесеній дерев'яними штахетами, стояв дерев'яний хрест з іконою, невгасаючою лампадою і меморіальним написом. 1963 могилу зрівняно. 1991 відновлений монастир встановив на ній надгробок — прямокутну плиту з чорного лабрадориту з меморіальним написом та епітафією. Поховання оточене невисокою металевою огорожею, в узголів'ї на вівтарній апсиді церкви вмонтовано ікону «Здвиження Чесного Хреста Господнього» [1481].