Автор проектуцивільний інж. Г. Наумов (прийняв чернецтво і перебував у Лаврі в 1847— 72 з ім'ям Євкарпій). Корпус збудовано майстрами підрядчика І. Сердюка. З 1944 до кін. 1950-х рр. використовувався за первісним призначенням — як келії, згодом — житловий будинок. 1988 проведено ремонтно-реставраційні роботи.
Двоповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані прямокутний, з ризалітами на торцевих фасадах, вкритий вальмовим дахом з бляшаною покрівлею. Внутрішнє планування коридорне з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття підвалу скле-пінчасті, міжповерхові — пласкі по дерев'яних балках.
Вирішений у формах пізнього класицизму. Фасади розчленовано широким міжповерховим і вузьким підвіконним (на рівні другого поверху) гуртами, завершено простим карнизом з мутулами. Стриманий декор фасадів складають оконтурені простим профілем лиштви і підвіконні фільонки другого поверху. Горизонтальні членування та декоративні елементи виділено пофарбуванням.
Келії — цікавий зразок житлової монастирської архітектури доби класицизму, зберігають історичне планування території Дальніх печер.
У корпусі проживали відомі церковні діячі.
1945 — на поч. 1950-х рр. — Євменій (у схимі — Єфрем; світське ім'я — Хорольський Євген Миколайович; 1886—1967) — майбутній архієпископ Житомирський і Овруцький. Народився у с. Богорождественка, Херсонська губ. (тепер Одеська обл.). Закінчив церковнопарафіяльну і вчительську школи. 1905—07 послушник Свято-Троїцького монастиря в Києві. Після проходження військової служби 1912—14 — секретар єпископа Саратовського. 1914—18, під час 1-ї світової війни, — в діючій армії. З 1918 — послушник київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, де 1919 прийняв постриг у чернецтво, згодом — ієродиякон. 1924—25 — у Києво-Печерській лаврі,
1925 переведений на лаврське подвір'я в Ленінграді, де прослухав три курси Богословського інституту. Архідиякон церкви Успіння Пресвятої Богородиці лаврського подвір'я. Арештований в ніч з 22 на 23 серпня 1931. Згодом працював бухгалтером. На поч. 1946 повернувся у Києво-Печерську лавру, призначений економом монастиря (на поч. 1950-х рр. проживав у корпусі № 48). З березня 1950 — ієромонах, згодом — член Духовного собору та благочинний Лаври. З січня 1954 — архімандрит, з того ж року — єпископ Чернівецький та Буковинський. З 1958 — архієпископ Житомирський і Овруцький. Похований у Житомирі. 1944—53 — Кронід (світське ім'я — Сакун Кіндрат Сергійович; 1883— 1954) — намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври в 1947—53. Виконував послух на Гостиному дворі монастиря з 24 квітня 1909. З квітня 1915 перебував на військовій службі, у квітні 1918 повернувся в Лавру. Чернечий постриг прийняв 21 червня 1921, з вересня 1922 — ієродиякон, у лютому 1923 — ієромонах. Виконував послух помічника місіонера-проповідника. В січні—лютому 1925 перебував під арештом. 1925—41 — священик у с. Вороньків (Київська обл.). Восени 1941 в числі перших повернувся у Києво-Печерський монастир. З 1941 — ігумен, з 1947 — архімандрит. З 20 лютого 1947 до 1 серпня 1953 — намісник Лаври. Похований на Звіринецькому цвинтарі в Києві.
До кін. 1920-х рр. у келії, потім у комірці будинку — Ксенофонт (у схимі — Кукша; світське ім'я — Величко Косьма Кирилович; 1875—1964) — майбутній схиігумен. Народився в с. Арбузинка, Херсонська губ. (тепер смт, Миколаївська обл.). 1897 з благословіння архімандрита київського Свято-Троїцького монастиря Іони (Мірошниченка) став послушником Свято-Пантелеймонівського монастиря на Афоні. 23 березня 1904 прийняв постриг у мантію з ім'ям Ксенофонт. До серед. 1913 перебував у пустині Фіваїди Свято-Пантелеймонівського монастиря, потім — у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. В роки 1-ї світової війни був дев'ять місяців санітаром у санітарному поїзді, в 1917—19 (з березня 1918 — послушник) працював у лаврській проскурні та хлібні. З 29 жовтня 1919 — сторож Дальніх печер, одночасно до кін. 1920-х рр. — чорнороб за наймом.
17 червня 1922 рішенням Духовного собору Лаври визнано дійсним його постриг на Афоні. 8 квітня 1931 прийняв постриг у схиму з ім'ям Кукша — на честь преп. Кукші, священномученика, мощі якого зберігаються в Ближніх печерах Лаври. З квітня 1933— ієродиякон, з травня того ж року — ієромонах, служив у церкві на Воскресенській слобідці в Києві. Вперше заарештований Київським облвідділом ГПУ УРСР 13 березня 1933 в складі великої групи лаврських монахів і послушників. За відсутністю доказів звільнений 28 червня того ж року. В квітні 1938 заарештований і засуджений на п'ять років виправнотрудових таборів. Покарання відбував у Солікамському таборі відділення м. Вільма на Уралі, 5 травня 1943 звільнений, направлений на поселення в м. Кунгур біля м. Солікамськ. Влітку 1945 повернувся в Києво-Печерську лавру, виконував послух свічника та провідника по Ближніх печерах, з 1948 схиігумен. Проживав у корпусі № 46 на Ближніх печерах. 23 жовтня 1951 переведений у почаївську Свято-Успенську лавру. З квітня 1957 перебував у Свято-Іоанно-Богословському монастирі (с. Хрещатик, Чернівецька обл.), після його закриття з 19 липня 1960 — у одеському Свято-Успенському монастирі, де і помер 24 грудня 1964. Був похований на монастирському цвинтарі.
Уславився святим життям, мав дар чудотворіння, провидіння, зцілення хворих. 29 вересня 1994 мощі перенесено в монастирський храм Успіння Пресвятої Богородиці. 4 жовтня того ж року о. Кукшу причислено до лику святих, чин прославлення здійснено 22 жовтня 1994.
З кін. 1940-х рр. до 15 січня 1959 — Поліхроній (у схимі — Прохор; світське ім'я — Дубровський Прокіп Данилович; 1887—1977) — схиархімандрит. Народився в с. Шпотине, Харківська губ. (тепер Луганська обл.). З січня 1909 — на послуху в київському СвятоТроїцькому монастирі. 1914—17 служив в армії. У лютому 1919 прийняв постриг у чернецтво. Понад 20 років працював проскурником. З вересня 1919 — ієродиякон, з листопада 1927 — ієромонах. Після закриття монастиря з 1933 працював парафіяльним священиком, з 1934 — у містечку Носівка (тепер Чернігівська обл.) та с. Дівички (тепер Київська обл.). З березня 1936 — ігумен. Після закриття церкви сторожував та виконував треби у будинках віруючих, за що згодом був заарештований. Утримувався місяць у ніжинській тюрмі, потім — у таборі на будівництві автомагістралі Мінськ— Москва та два роки — на поселенні у Казахстані, де потай правив служби для засуджених. Після звільнення повернувся на Чернігівщину, з осені 1941 до кінця листопада 1945 — священик церкви у смт Носівка. 1946 прийнятий у братство Свято-Успенської КиєвоПечерської лаври. До січня 1953 виконував послух доглядача Дальніх печер, потім — старший записувач та духовний наставник молодих послушників монастиря. Одночасно з 17 квітня 1954 до поч. 1959 — духівник екзарха всієї України, митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Іоанна (Соколова). З листопада 1955 — архімандрит, член Духовного собору Лаври.
З грудня 1945 проживав у корпусі № 43, через деякий час — у цьому корпусі.
15 квітня 1959 переведений у почаївську Свято-Успенську лавру (Тернопільська обл.), виконував послух духівника для прочан, кіотного. Написав спогади. Вірогідно, у 1960-х рр. прийняв постриг у схиму з ім'ям Прохор. Похований на цвинтарі почаївської Лаври.
1988 келії повернені діючому монастирю [1514].