Початок XX ст. позначився в Україні піднесенням робітничого, селянського, загальнодемократичного рухів, що зумовлювалося соціально-економічною кризою 1900—1903 рр. та антинародною політикою російського самодержавства. В 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація. У 1901—1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах. Робітники висували економічні вимоги — запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, видача її готівкою, а не продуктами тощо. Страйковий рух робітників у 1900—1903 рр. невпинно наростав. Якщо в 1900 р. страйкувало близько 30 тис., то в 1903 р. — понад 86 тис. чоловік.

Поступово від економічних вимог робітники перейшли до політичних, висуваючи лозунги політичних свобод. Навесні 1901 р. семитисячна політична демонстрація робітників і студентів Харкова проходила під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!».

Нового розмаху робітничий рух набув у 1903 р., коли Україну охопив загальний політичний страйк. Він розпочався у Баку на Закавказзі й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, Миколаєва, Єлисаветграда та інших промислових центрів і районів України. У страйку взяло участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. в Україні.

Страйк мав ряд особливостей. По-перше, він був найбільш масовим. По-друге, всі страйкарі вперше об'єднали вимоги економічного і політичного характеру. Вони проголошували лозунги «Хай живуть політичні свободи!», «Хай живе демократична республіка!». Загальний страйк проходив не стихійно, а мав організований характер, що свідчило про зростання згуртованості і єдності робітників у боротьбі за свої економічні і політичні інтереси.

Київський комітет РСДРП видав прокламацію «До боротьби» з закликом взяти участь у страйку. Комітет склав вимоги робітників до підприємців, випустив агітаційні листівки. Вцілому у страйку брали участь близько 15 тис. робітників міста. Страйкуючі вимагали скорочення робітничого дня, підвищення заробітної плати, покращення умов праці, тощо.

21 липня 1903р. застрайкували робітники Головних залізничних майстерень і депо. Згодом до них приєднались робітники Південноросійського машинобудівного заводу та друкарі. 23 липня у другій поло­вині дня відбувся мітинг за участю 2,5 тис. чол. У відповідь на відмову адміністрації задовольнити їхні вимоги, учасники страйку перекрили рух поїздів. За наказом генерал-губернатора було відкрито вогонь по страйкарях: вбито вісім, поранено 22 чоловіка. Звістка про розстріл облетіла все місто. Наступного дня політичний страйк перетворився на загальноміський.

Київський комітет РСДРП призначив на 27 липня демонстрацію на Софійській площі. Проте туди були стягнуті війська, почались арешти (до 2000 чол.). 1 серпня 1903р. страйк у Києві, в якому брали участь 15600 робітників ста підприємств закінчився.

Внаслідок впертої боротьби робітники деяких підприємств домоглися поліпшення умов праці. Але головне значення страйку було в тому що він сприяв політичному вихованню пролетаріату, продемонстрував єдність класових інтересів робітників різних національностей, показав роль організованої боротьби.

Використано статтю Івана Глизя зі Зводу пам,яток та наукового співробітника Смирнової Н.П.

взято інформацію з сайту 

http://history.vn.ua/book/novitnya/12.html